План

Вступ

Розділ І. Історичні умови і визначальні фактори культурного розвитку України в другій половині ХІХ ст.

І.1 Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики

І.2 Освіта

І.3 Природничі науки

І.4 Гуманітарні науки

І.5 Особливості літературного процесу

Розділ ІІ. Мовна ситуація в Україні у другій половині ХІХ ст.

ІІ.1 Наслідки Емського указу

Розділ ІІІ. Загальна характеристика діяльності "Просвіт" та виникнення нових форм культурно-освітньої роботи

Розділ ІV. Розквіт та основні напрями розвитку народної творчості. Професійне мистецьке життя

ІV.1 Музика

ІV.2 Театр

ІV.3 Образотворче мистецтво

ІV.4 Архітектура

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки. Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону української мови (18 липня 1863 р.)

Вступ

На духовній і матеріальній культурі українського народу відбилася надзвичайна драматичність його історичного буття. Суть, роль і визначальні етапи еволюції національної культури і національної свідомості і досі залишаються науково не осягнутою сферою об'єктивного вивчення в Україні.

Актуальність теми. Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом історичного процесу. І сьогодні, коли Україна стала на шлях державотворення і демократизації суспільства, що супроводжується соціально-економічними та політичними зрушеннями, руйнуванням стереотипів та виробленням нових підходів, визначення напрямів розвитку культури, її орієнтацій, пріоритетів є найважливим завданням. Його успішне розв’язання можливе лише на основі вивчення та осмислення набутого, критично засвоєного досвіду, з урахуванням найціннішого в ньому. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають проблеми філософського, історичного, етнологічного та мистецтвознавчого осягнення художньо-культурної сфери життя народу, нації, суспільства як в далекому історичному минулому, так і в новий та новітній часи.

Актуальність дослідження зумовлюється й тим, що досі дуже мало спеціальних робіт, де б узагальнювалася історія розвитку культури України періоду розвитку капіталістичних відносин другої половини XIX ст., хоча є праці, що містять цінні дані та узагальнюючі твердження про культурну ситуацію на Україні в зазначений період.

Об’єктом дослідження є культурна ситуація в Україні періоду розвитку капіталістичних відносин (Друга половина ХІХ століття).

Предмет дослідження – визначальні фактори культурного розвитку у зазначений період, функціонування народної творчості та мистецького життя у контексті розвитку культури України другої половини XIX ст. Оскільки охопити всі аспекти цього явища в одному дослідженні неможливо, переважна увага надається мовній ситуації в Україні, виникненню нових форм культурно-освітньої роботи та розвитку народної творчості, як найпоказовішим для даного періоду.

Хронологічні межі дослідження охоплюють події другої половини XIX ст., період, відомий в історії України як національно-культурне відродження.

Мета і завдання дослідження: на основі аналізу наукової літератури, періодики, спираючись на досягнення попередників, дослідити особливості розвитку культурних процесів в період формування капіталістичних відносин у суспільстві; виявити, проаналізувати і узагальнити особливості культурної ситуації в Україні у другої половини XIX ст.

У відповідності з поставленою метою визначаємо такі завдання:

• Розглянути вплив відомих указів щодо заборони української мови на стан духовного життя населення;

• Проаналізувати діяльність нових духовних осередків у справі розбудови національної культури.

Методологічну і теоретичну основу дослідження становлять загальні науково-дослідницькі принципи об’єктивності, історизму, системний підхід як всебічний і логічний аналіз структурних елементів у їх взаємозв’язку і взаємозалежності, що дозволяє адекватно розглянути історичні реалії.

Українська національна культура постала як узагальнене вираження творчого потенціалу народу, його світорозуміння, релігії, моралі, художнього мислення, науки й філософії. Вона відіграла вирішальну роль у формуванні української національної ідентичності та в національному самоутвердженні українського народу. Гідне місце в цьому процесі належало національно-культурному відродженню, яке мало місце в другій половині XIX ст.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали курсового дослідження можуть бути використані у підготовці фундаментальних праць з історії України, історії культури України.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження, його метою і основними завданнями, а також прагненням автора представити культурну ситуацію в Україні другої половини ХІХ ст., як цілісне історико-культурне явище. Робота складається із Вступу, чотирьох розділів і Висновків, списку використаних джерел та літератури та додатків.

Розділ І. Історичні умови і визначальні фактори культурного розвитку України в другій половині ХІХ ст.

У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII-XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI ст., коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII ст. козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтеліґенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Рідко коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий розквіт нових ідей, як у XIX ст. До того часу вже давно завершився розпочатий в епоху Відродження відхід від поглядів, згідно з якими світ можливо було збагнути лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці утвердились у переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й спрямовувати людське життя. Ця впевненість у можливостях інтелекту привела до небаченого розмаїття нових ідеологій. Власне, у цей час ідеологія — тобто система поглядів, що претендує на пояснення минулого й теперішнього світу й на роль дороговказу до кращого життя в майбутньому,— постає як рушійна сила історії. [1, 36-37]

Тісно пов'язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або інтелігенції, як у Східній Європі називали подібну соціальну групу. Неперевершена в обгрунтуванні та поширенні ідей, у мобілізації мас на їх утілення, на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Вона являла собою цілком новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На Україні, як і в інших країнах, виникнення цієї концепції, поза всяким сумнівом, свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й сьогодні лишаються з нами.

І.1 Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики

Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості.

У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство - не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою - слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації - рівність людей, необхідність знищення кріпацтва - пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст. [3, 52-55]

Всю другу половину XIX ст. активність національної інтеліґенції розгортається майже виключно в сфері “культурництва”. У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтеліґенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В.Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати “хлопоманами”, тобто “любителями народу”. Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація “Громада”. Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській “Громаді” брав участь М.Драгоманов - історик, політичний діяч, П.Чубинський - етнограф, поет, автор слів гімну “Ще не вмерла Україна”. Подібні громади виникли в багатьох містах.

Ідейний центр “громадівського” руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В.Білозерський домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати перший регулярний український літературний і суспільний журнал “Основа”. У ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські підручники. [16, 164-166]

Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал “Основа” закрився. Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Після нетривалого “перепочинку” на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика була продовжена. У 1876 р. в місті Емсе царем Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги українською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською. Однозначної заборони української художньої літератури на “малоросійській” мові не було, але цензура таких книг не пропускала, навіть з російських творів викреслювалися українські слова.

Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 р. формально нерівність української мови було усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в “русинську” писемність. У таких умовах значна частина місцевої інтеліґенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не з демократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія отримала назву “москвофільства”.

“Москвофілам” у національному культурному русі протистояли “народовці” - однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал “Правда” з 1867 р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство “Просвiта”, що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті активно працює М.Грушевський. Часто буває тут П.Куліш. З Женеви підтримує зв'язок М.Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І.Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище “Літературне товариство ім.Шевченка”, перетворене в 1892 р. в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання - “Лiтературно-науковий вiсник”, що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України. [16, 166]

І.2 Освіта

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтеліґенції став розвиток освіти. У XIX ст. нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.