Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами України.

Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча, пропагували українську мову та культуру.

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо, наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко користувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів, насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис «Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З 1898 р. він був реорганізований у «Літературно-науковий вісник». Упродовж 80—90-х років українською мовою було перекладено чимало творів світової літературної класики.

Отож попри утиски й переслідування процес консолідації української нації ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення, пов'язані з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисного робили земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19 училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції української історії. Плідно працювали в цьому напрямі й представники молодої генерації істориків — О. Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський.

Попри переслідування української мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на розвиток української літератури справляли І. Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

Розвиток української культури цього періоду важко уявити без драматургії. М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна» та ін.

Розвивалося театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну трупу за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Свої досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики до п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст. було образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні», «Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи (О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О. Беретті), Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий оперний театр.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпинно розвивався процес національного самоствердження.

Список використаних джерел та літератури

1. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття.—К.:Ґенеза.— 1996;

2. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. - ДО.:Лыбидь, 1991.-398 с.;

3. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. — Львів, 1996;

4. Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. — 4-те вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 656 с.;

5. Історія української культури. Енциклопедія в 5-ти т., т.4.—К.:Либідь.—2005;

6. Історія української літератури. Кінець ХІХ - початок ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 1: Підручник / За ред.проф. О.Д. Гнідан. —К.: Либідь, 2005;

7. Історія української музики: У 6 т. — Київ, 1989. — Т. 1;

8. Ковальчук О.В. Украiнське народознавство. - ДО.:Освiта, 1992.- испр. і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.;

9. Культура українського народу: Навч. посіб. / В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес та ін. — Київ, 1994;

10. Нарис історії «Просвіти».— Львів:Просвіта.— 1993;

11. Онопрієнко В.І. Історія української науки ХІХ – ХХ століть: Навчальний посібник. —К.: Либідь—1998, 304с.;

12. Савченко Ф. Українське науково-культурне самовизначення 1850-1876 p.p. // Україна. Київ, — 1929, Січень – лютий;

13. Українська культура. Лекції за ред..Д.Антоновича.— К.:Либідь.— 1993;

14. Українська культура. Історія і сучасність.— Львів:Світ.—1994;

15. Хрестоматія з історії Української РСР. — К, 1961. — Том II. — С 275—276.

16. Шевчук В.П. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.: Либідь, 1999, с 480.

Додатки

Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону української мови (18 липня 1863 р.)

Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом для цієї суперечки були твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншого характеру, внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій і т.д. В числі подібних діячів було багато осіб, про злочинні дії яких проводилась слідча справа в особій комісії.

В С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в С-Петербурзький цензурний комітет. Немало таких же книг буде представлено і в Київський цензурний комітет. Цей останній відчуває деякі утруднення з розглядом згаданих видань через такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноруською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв'язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить грунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії.

Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв'язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синода і шефом жандармів щодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити... Це розпорядження було передано на височайше государя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноє монаршого схвалення.

Хрестолштія з історії Української РСР. — К, 1961. — Том II. — С 275—276.

Характеристики

Список файлов курсовой работы