1) рішення виконавчого комітету Київської районної ради м. Харкова № 0514 від 14.01.2000 р. про надання дозволу на продаж квартири від імені неповнолітньої Кривонос О.М. її батьку-співвласнику Кривоносу М.М. визнати незаконним, тобто таким, що порушує право власності Ольги Кривонос (Пустовойт).

2) Зобов’язати Київську районну раду у м. Харкові та Харківську міську державну адміністрацію відшкодувати власнику Кривонос Ользі Михайлівні (Пустовойт О.М.) завдану вищевказаним рішенням шкоду у повному обсязі - повернути житло на підставі ст.1173 ЦК України і п.2 ст.56 Закону України “Про власність”. За пропозицією суду Київська районна рада у м. Харкові погодилася на укладення мирової угоди, згідно з якою Ользі Кривонос надається однокімнатна квартира, що відповідає розміру частини власності, якої незаконно була позбавлена з дозволу райради неповнолітня. Квартира виділена О. Кривонос на початку 2005 р.

І насамкінець, варто також звернути увагу на Звернення Уповноваженого Верховної ради з прав людини адресоване колишньому Голові Верховного Суду України Віталю Федоровичу Бойку, що стосувалося судової практики у сфері інформаційних відносин та позовів проти ЗМІ. Зокрема у даному зверненні йшлося про те, що до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надходять скарги щодо судової практики у справах за позовами до засобів масової інформації. У зверненнях йдеться про неоднакове застосування судами України норм чинного законодавства з цих питань, внаслідок чого порушується право громадян на свободу слова та інформації, здійснюються спроби політичної розправи з окремими виданнями та авторами публікацій. Проблема набула широкого вітчизняного та міжнародного резонансу, негативно впливає на імідж держави та органів державної влади. Як відомо, Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини та протоколи до неї. Тим самим наша держава визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини та взяла на себе зобов’язання захищати право на свободу виявлення поглядів. Отже, вимоги цих міжнародних документів та прецедентне право Європейського Суду мають враховуватися судами України при розгляді конкретних позовів до засобів масової інформації. У першій щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини “Про стан дотримання та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні" наголошується на необхідності розглянути питання щодо врегулювання розв’язання спірних проблем, що виникають у сфері інформаційних відносин, а саме:

1. Законодавчо визначити порядок встановлення судами розмірів завданої моральної шкоди у сфері інформаційних відносин. Цей порядок має враховувати у кожному конкретному випадку територію розповсюдження недостовірних відомостей, час та мету, з якою поширювалась інформація, її обсяг та властивості, внаслідок чого завдано моральної шкоди конкретній особі. Однак законом може бути визначена, на нашу думку, лише нижня межа розміру відшкодування моральної шкоди. Законодавче врегулювання критеріїв зменшить суб’єктивізм суду при визначенні розміру завданої моральної шкоди.

2. Встановити законом, що після визначення судом розміру моральної шкоди державне мито за розгляд справи в інших інстанціях сплачується у розмірах, встановлених законодавством, враховуючи визначений судом розмір відшкодування моральної шкоди. Це приведе до зменшення звернень до судових інстанцій з вимогою перегляду справ та збільшить кількість укладання мирових угод за зазначеними судовими справами.

3. Встановити спеціальний порядок розгляду цих справ. Доцільно спочатку вирішувати судом питання щодо достовірності або недостовірності інформації, а потім вирішувати питання встановлення розміру моральної шкоди. Такий порядок значно збільшить кількість укладання мирових угод після першого етапу судового розгляду, оскільки з економічних міркувань винна сторона намагатиметься владнати позовні вимоги шляхом укладання мирової угоди, а позивачі отримають можливість домовитися про прискорення відшкодування моральної шкоди, аніж чекати на набрання чинності судових рішень та домагатися їх виконання. Уповноважений підтримував проведення Пленуму Верховного Суду України з питань удосконалення судової практики при розгляді спірних проблем в інформаційній сфері.

За результатами розгляду даного звернення Уповноваженого Верховної ради України з прав людини Пленум Верховного Суду України 25 травня 2001 р. узагальнив практику судочинства і своєю Постановою № 5 “Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" прийняв рекомендації, які застерігають суди загальної юрисдикції від астрономічних штрафних санкцій щодо захисту честі й гідності. Також завдяки спільним зусиллям у Кримінальному кодексі України з’явилася ст.171, яка передбачає кримінальну відповідальність за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та їх переслідування за виконання професійних обов’язків. Отже, з одного боку на сучасний період практика розгляду цивільних справ за участю омбудсмана, на відміну від, наприклад, справ кримінальних є, на нашу думку досить невеликою. Водночас окремі справи за участю омбудсмана свідчать про ефективність такої форми його захисту прав та свобод громадян України в цивільному процесі.

Висновки

Таким чином на основі викладеного вище можна зробити висновки, що український омбудсман наділений повноваженнями та компетенцією подібно до більшості омбудсманів світу. Проте деякі омбудсмани мають значно ширші повноваження. Наприклад, речник громадянських прав Республіки Польща може виступати в адміністративному та цивільному процесі на правах прокурора, а омбудсман Швеції - розпочинати кримінальну справу проти будь-якої посадової особи в межах своєї юрисдикції, якщо, на його думку, для цього є вагомі підстави. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини такими повноваженнями не наділено. Проте, як свідчить перший досвід роботи, необхідність у цьому назріла. Особливо відчутною є неврегульованість статусу Уповноваженого в кримінальному та цивільному процесах і відсутність права внесення касаційного протесту на рішення суду в тих випадках, коли, на думку Уповноваженого, мало місце порушення законодавства при розгляді тієї чи іншої справи. Звернення до суду із заявою про захист прав і свобод осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також участь особисто або через свого представника в судовому процесі є найбільш ефективним у механізмі судочинства. Разом із тим деякі науковці наголошують: хоча Уповноважений і наділений правом брати участь у судових засіданнях, звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод указаних осіб, законодавством України не врегульовано його статуса, право участі українського омбудсмана в кримінальних і цивільних процесах чітко не визначено, що може бути використане судом для обмеження ініціативи його щодо захисту прав громадян [9, с.10; 8, с.400, 401]. Із цією думкою ми не погоджуємось, оскільки вона передовсім суперечить чинному процесуальному законодавству. Уповноважений, як і інші органи й особи, яким законом надається право захищати права, свободи й інтереси інших, належать до суб’єктів, які беруть участь у справі (ст.26 ЦПК). Він може звернутися до суду на захист прав і свобод фізичної особи у всіх видах проваджень: пред’явити до суду позов, подати заяву про видачу судового наказу або заяву в порядку окремого провадження. Звернувшись до суду із заявою на захист прав і свобод громадянина, омбудсман набуває обсяг процесуальних прав та обов’язків (статті 27 і 31 ЦПК) особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду. При цьому він може брати участь не тільки в суді першої інстанції, й подати апеляційну чи касаційну скаргу, а також заяву про перегляд рішення за винятковими або нововиявленими обставинами. Між тим ЦПК не передбачає права Уповноваженого захищати права та свободи інших осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, в інших стадіях процесу, якщо він не ініціював відкриття провадження у справі. Хоча в п.9 Закону й закріплено право омбудсмана бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій (у тому числі й на закритих) за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим, таке право не тягне за собою ніяких правових (процесуальних) наслідків. Інакше кажучи, Уповноважений не може вступати в розпочатий процес і захищати чужі інтереси на будь-якій стадії цивільного процесу. У цьому зв’язку вважаємо, що не можна погодитися з висловленою в юридичній літературі точкою зору щодо необхідності надати Уповноваженому право звертатися до судових інстанцій з метою перевірки судових рішень за наявності даних, що в перебігу судового розгляду мали місце суттєві порушення прав людини, які вплинули на прийняте судове рішення [7, с.4]. Така пропозиція суперечить cт.124 Конституції України, де зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами. Ось чому вона не може бути прийнятною. Разом із тим, на наше переконання, доцільно було б, як це передбачено для прокурора, надати право Уповноваженому та його представникам вступати в справу і здійснювати захист прав заінтересованих осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити, самостійно на будь-якій стадії цивільного процесу, про що доповнити ч.2 cт.45 ЦПК. Крім того актуальним залишається питання доцільності чи необхідності застосування такої процесуальної форми участі Уповноваженого у цивільному процесі як вступ у процесі розгляду справи для подання висновком за власною ініціативою чи ініціативою суду. На нашу думку, існування даної форми участі омбудсмана у цивільному процесі є не зовсім доцільним, тому слід також внести відповідні зміни у законодавство.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

2. Цивільно-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, - 2004. - № 40-41, 42. - Ст.492.

3. Закон України "Про Уповноваженого Верховної ради України з прав людини" // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 20. - Ст.99.

4. Васильєв С.В. Цивільний процес: Навч. посібник. - Х.: Одіссей, 2007. - 480 с.

5. Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової на представленні у Верховній Раді України Спеціальної доповіді "Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини" // Голос України. - 2009. - № 23 (4523). - С.10-12.

6. Закоморна К.О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Нац. юрид. акад. України. - Х., 2000. - 151 с.

7. Захаров Є. Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Права людини. - 2006. - № 17 (417). - С.4.

8. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в України: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К.: ВАТ "Кн. Друкарня наук. книги", 2000. - 378 с.

9. Косюта М. Взаємозв’язок між діяльністю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та органів прокуратури у сфері правозахисту // Вісн. прокуратури. - 2002. - № 3 (15). - С.10.

10. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика. - Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2004. - 450 с.

11. Мичко М.І. Деякі проблеми представництва прокурором інтересів громадян і держави в суді // Вісн. Вищ. Арбітр. Суду України. - 1999. - № 4. - С.28.

12. Тацій В.Я., Грошевий Ю.М. Правові засоби охорони Конституції // Вісн. Акад. прав. наук. - 1995. - № 3. - С.35-42.

13. Тенебаум А. Статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і прогалини в законі / Право України. - 1999. - № 2. - С.101, 102.

14. Цвік М.В. Конституційні проблеми розподілу властей (деякі загально-теоретичні аспекти) // Вісн. Акад. прав. наук. - 1995. - № 3. - С.60-68.

15. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Акад. курс. - К.: Вид. дім "Ін Юре", 2005. - 624 с.

16. Юридична енциклопедія. - К.: Укр. енцикл., 2002. - Т.4. - 720 с.

17. Офіційний веб-сайт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ombudsman. kiev.ua