30018 (Основи спадкування у Римському цівільному праві), страница 4

З цього приводу Римське право з самого початку розрізняло два види спадкоємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті, які входили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед до неї належали свої спадкоємці, тобто діти, які перебували під владою домовладики. Вони набували спадщину відразу в момент смерті без будь-якого акту з їхнього боку. Спадщина переходила до них навіть без їх відома. Іноді свої спадкоємці стають спадкоємцями проти їхньої волі. За цивільним правом, вони не можуть відмовитися від спадщини, як не можуть перестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. У зв'язку з цим їх називали в Римі не тільки своїми, а й обов'язковими спадкоємцями. Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлого, були спадкоємцями зовнішніми. Для набуття ними спадщини необхідно було здійснити певний акт, певним чином виявити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого вони були визнані спадко­ємцями добровільними.

Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого протягом 100 днів). Проте така невизначеність могла не задовольнити спадкових кредиторів. Будучи заінтересованими у виконанні своїх вимог у найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої відповіді: чи приймають вони спадщину, чи ні. Спадкоємець, вагаючись, може попросити час на роздуми, після чого він повинен дати відповідь. Якщо спадкоємець відповіді не дає, то початок його мовчання сприймався як відмова від спадщини, а за правом Юстиніана — як прийняття спадщини з усіма наслідками, що випливали з цього.

Прийняття спадщини за преторським едиктом відбувалося дещо інакше. Для набуття спадщини за преторським едиктом не було різниці між домашніми і зовнішніми спадкоємцями. Кожний преторський спадкоємець повинен попросити у претора введення у володіння спадковим майном, що пов'язувалося з певними строками: для низхідних і висхідних родичів спадкодавця — один рік, для інших спадкоємців — 100 днів. Якщо спадкоємець пропустив строк, то спадщина переходила до спадкоємців наступної черги.

Дуже часто з моменту смерті спад­кодавця до набуття спадщини спадкоємцями проходить досить значний проміжок часу. Спадщина у цей час нікому не належить, просто лежить, чекаючи свого суб'єкта. Така спадщина називається лежачою.

У стародавньому римському праві становище лежачої спадщини розуміли досить примітивно. Вважалося, що вона не має господаря і володіння нею не було злочином. Кожний, хто міг її здобути, проволодівши нею протягом року, ставав її власником.

З появою спадкування за преторським едиктом така можливість заволодіти лежачою спадщиною вже не приваблювала. Якщо хтось і заволодів нею, то на вимогу спадкоємця речі необхідно було повернути, більше того, за законом Аврелія, розкрадання спадщини визнавалося злочином. І лише якщо спадщину не прийняв жоден із спадкоємців як за заповітом, так і за законом, вона вважалася вимороченою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплено кожним бажаючим. Однак у період принципату виморочене майно вже передавалося державі, а в період домінату за муніципальним сенатом, церквою, монастирями було визнано переважне право на одержання вимороченого майна.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови:

а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини;

б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини.

Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів:

а) заявою про намір прийняти спадщину;

б) фактичним вступом в управління спадковим майном.

У «праві Юстиніана» заяву про намір прийняти спадщину можна було зробити в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому в спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець став наступником небіжчика у його правах і обов'язках, тобто не лише власником активної частини спадщини, він ще зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Іноді борги перевищували активну частину спадщини, тоді поставало питання, в якому обсязі має відповідати спадкоємець за борги спадкодавця. У класичному римському праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм власним майном за всі борги спадкодавця, навіть якщо спадщина складалася з одних боргів. Ухилятися від відповідальності можна було, лише відмовившись від спадщини. Така необме­жена відповідальність за борги спадкодавця не відповідала інтересам торгового обігу. Тому Юстиніан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінювача, кредиторів спадкодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. Наприклад, спадщина за здійсненим описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 3 тисячі. Спадкоємець ніс відповідальність лише в межах 2 тисяч активного майна.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). В іншому разі спадщина залишилася без господаря.

Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка померлого спадкоємця за законом пропонувалась наступним спадкоємцям. Поступово преторська практика виробила загальне правило: якщо спадкоємець помирав після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Спадкову трансмісію слід відрізняти від спадкування за правом представлення. Якщо спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія могла мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спад­кування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення передається конкретно зазначеним у законі особам — онукам, дідусям, бабусям тощо. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до будь-яких його спадкоємців.

Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим.

Спадкоємці були зобов'язані виконати також інші обов'язки, що були зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.

VII. Сингулярне наступництво

Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, а й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги. Це були legata (легати або заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїкоміси).

Першою історичною формою відписів, відомою ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом із заповітом, були легати. За цивільним правом, легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.

Legata (легат, або заповідальний відказ) — це розпорядження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадковою майна третій особі — відказоодержувачу.

За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс ніякої відповідальності за борги спадкодавця.

За своєю формою та діями усі легати цивільного права поділялися на чотири види.

1. Легат віндикаційний. Звичайно цей легат встановлювався за допомогою слів і містив розпорядження про передачу певної речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спадкоємцем спадщини або право на сервітут і могла у разі затримки пред'явити тут же віндикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.

2. Легат дамнаційний. За цим легатом легатарію надавалося тільки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншому). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.

3. Легат престаційний. Римські юристи цей легат трактували порізному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з кількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спадкової частки.

4. Легат неперешкоджаючий. За цим легатом спадкоємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.

У римському спадковому праві класичного періоду існували чотири види легатів, які відрізнялися способами призначення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покладені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів супроводжувалося суворим додержанням ряду формальностей, що усклад­нювало процедуру їх оформлення. Виконання легатів забезпечувалося позовним захистом.

Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможливість покладати їх на спадкоємців за законом призвели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних розпоряджень — фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок послаблення формалізму і були можливі на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку та­кі прохання юридичної сили не мали і тому не мали юридич­ного захисту. Цим пояснюється назва подібних розпоря­джень або прохань (фідеїкоміс — доручення совісті). Виконання їх було справою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не виконати. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися наданням спеціальних позовів, тобто вони одержали позовний захист.

Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг порівняно з легатами. Вони позбавлені обтяжливого формалізму, їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом; як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього. Ці переваги фідеїкомісів зумовили їх зближення з легатами, тому в праві Юстиніана вони остаточно зливаються. Проте в фідеїкомісів було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом усю активну частину спадщини третій особі. Це призвело до того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмовитися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигод третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого встановлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше чверті спадщини — чверті Фальцидія. Решта спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з боргами спадкодавця.

До заповідальних відказів близьким за сутністю було так зване дарування на випадок смерті, за яким угода про дарування набирала чинності лише після смерті того, хто дарує, і за умови, що він помирає раніше обдарованого.

Крім того, особливим випадком передачі частини спадку особі, що не є спадкоємцем, була mortis causa capio. Суть його полягала в тому, що спадкоємець у заповіті призначався з умовою, що він передасть щось певній особі. Набути прав спадкоємця можна було лише за умови виконання цього розпорядження. Однак вигодонабувач, на відміну від легатарія чи фідеїкомісарія, не міг вимагати виконання цього розпорядження.

Висновок

Римське спадкове право в процесі свого розвитку набуло рис, що відповідали характеру римської власності та сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витісненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення значення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські правознавці знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.

Соціальне призначення спадкового права полягає не лише в тому, щоб закріпити порядок переходу майнових прав та обов'язків від одного покоління до іншого, а й певною мірою сприяти зміцненню сімейних відносин громадян, захищати інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних утриманців та ін.

Римському спадковому праву завжди був властивий формалізм, від якого воно частково поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому праві.

Список використаної літератури:

1. Макарчик В. С. Основи римського приватного права. Навчальний посібник. – Видання друге, доповнене. – К.: Атака, 2003.

2. Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000.

3. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003.

4. Підопригора О. А. Основи римського приватного права. – К., 2001.

5. Харитонов Є. О. Приватне право у Стародавньому Римі. – Одеса, 1996.

6. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1997.

7. Бартошек М. К. Римское право. – М., 1988.

8. Борисович М. М. Римськое гражданское право: Учебное пособие. – М.: Узд – во МНЭПУ, 1995.

9. Подопригора П. А. Основы римского гражданского права. – К., 1994.

10. Новицький И. Б. Римськое право. – 6-е узд., стереотип. – М., 1996.

11. Хвостов В. М. Система римського права: Ученик. – М.: Снарк, 1996.

10