30018 (604397), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

До першої черги належали діти покійного, незалежно від того, агнати вони чи когнати (до цього ж розряду потрапили також емансиповані сини померлого, а також діти, віддані ним в усиновлення, якщо на момент смерті спадкодавця вони були звільнені від усиновителя). Емансиповані діти були зобов'язані вносити в спадкову масу усе своє майно, яке надалі підлягало розподілу між усіма спадкоємцями. Тим самим усувалася несправедливість, що могла б виникнути, якби майно померлого розподілялося між емансипованими, які володіли уже власним майном, і нееманципованими, чиї продукти праці за життя померлого спадкодавця автоматично потрапляли у його власність. Зрозуміло, що емансиповані могли відмовитися від прийняття спадщини і тим самим зберегти власне майно від перерозподілу.

Другу чергу становили всі агнати, які не потрапили до першої черги. Цікаво, що до цього розряду потрапляли усі, причому діти покликалися уже вдруге, але без емансипованих дітей, що й могло послужити побуджу вальним фактором для прийняття спадщини, яку діти не схотіли приймати - і ділити - сукупно з емансипованими дітьми. Сюди ж зараховували патрона вільновідпущеника.

До третьої черги належали всі кровні родичі до шостого ступеня спорідненості включно, в порядку близькості. З сьомого ступеня споріднення покликалися лише діти троюрідних братів і сестер. Допускаються до прийняття спадщини віддані в усиновлення діти, навіть якщо вони продовжують перебувати під владою усиновителя.

До четвертої черги належав, за відсутності (відмови) родичів попередніх розрядів, — член подружжя, що пережив іншого.

Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала головну тенденцію: когнатські родинні зв'язки все більше враховуються при спадкуванні — агнатська спорідненість втрачає значення.

Кожна попередня черга спадкоємців усувала наступну. Загалом при спадкуванні діяло правило рівності часток — або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва).

Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в період домінату — іноді церкві).

Загалом, у період принципату дві системи спадкування за старим jus civile і за преторським едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття переважали більш прогресивні ідеї преторського спадкового права, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика центумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому було вироблено чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвіральних суддів сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхідного спадкування.

3. Спадкування за імператорськими законами. У період імперії було прийнято чимало сенатус - консультів та імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Проте все ще не існувало чіткої, закінченої системи. Спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і було зафіксоване під час систематизації Юстиніана.

4. Спадкування у «праві Юстиніана». У 542 р. новела 115 Юстиніана приводить у чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови Римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що тим самим зміцнило спадкування за законом.

Юстиніан поділив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами, внаслідок чого за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т. д. Римське спадкове право, в інтерпретації Юстиніана, увібрало в себе багатовіковий досвід традицій і звичаїв, законодавчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті було вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично покладено в основу сучасного спадкового права.

III. Спадкування за заповітом

Припускають, що спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Проте в класичному праві останнє настільки зміцнилося, що стало переважною формою спадкування. До цього періоду на руїнах колективної власності римської familia утвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) — це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права та обов'язки у спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізовуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договірних. При заповіті немає двостороннього та одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає серед живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців. Заповідач може в будь-який час скасувати або змінити своє розпорядження, чого не можна зробити в договірних відносинах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорсткі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам:

• заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність;

• заповіт має бути складений у певній формі;

• у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадко­ємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну правоздатність.

Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його повинна була скласти фізична особа. Активна заповідальна правоздатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті заповідача не робила заповіт недійсним. У «праві Юстиніана» заповідальної правоздатності не мали:

1. раби;

2. перегріни (однак во­ни могли заповідати «за власним правом»);

3. віровідступники;

4. єретики;

5. душевнохворі;

6. неповнолітні (навіть за згоди піклу­вальника);

7. марнотратці та підвладні;

8. глухонімі від народження;

9. особи, які не могли висловити свою волю загальнодоступним способом.

Особливе правило було встановлено для жінок: до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були persona sui juris (особа свого права). З II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма заповіту. В давньому jus civile, в республіканський та імператорський періоди були різні форми заповіту. В імператорський період і у «праві Юстиніана» розрізняли дві основні форми заповіту: приватний і публічний. Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні брали участь органи державної влади — це були публічні заповіти. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими та усними, тобто розрізнялися за формою волевиявлення. При складанні усного і письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При складенні письмового заповіту спадкодавець повідомляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли записувати висловлену волю, але для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповіту переважає усну.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів, їх також було два види. За однією формою заповідач міг висловити свою волю в суді, її заносили до про­токолу, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача.

В окремих випадках передбачалися більш складні або, навпаки, спрощені форми заповітів. Однак при всій їх різноманітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип — заповіт складався особисто заповідачем, а не його представником.

Призначення спадкоємців — основний елемент змісту будь-якого заповіту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалося ім'я спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну заповідальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкретною — persona certa. До невизначених належали юридичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, однак народжені після його смерті. Юстиніан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом.

Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сестерцій і більше. Цю норму було спрямовано проти «марнотратства» жінок, що належали до вищих верств. Не мали па­сивної заповідальної правоздатності діти державних злочинців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.

У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби. Це передбачало відпущення їх на свободу. Вони не могли відмовитися від спадщини і брали на себе всі борги свого хазяїна. Якщо раба до відкриття спадщини відчужував власник, то він приймав спадщину за наказом свого нового хазяїна, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї.

Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Наприклад, чоловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не були у шлюбі, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження було введе­но законами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження щодо одержання спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця за відкладальної умови. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не допускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципу римського спадкового права — semel heres semper heres — спадкоємець завжди спадкоємець, тобто, якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе не можна.

Важливим принципом римського спадкового права, який залишався практично незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спадкоємцем на свій розсуд будь-кого зі своїх родичів або й зовсім сторонніх осіб. Свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так і буде непорушним».

Суворість моральних правил, любов до рідних, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімейним інтересам. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї заповідача. Однак із занепадом старої патріархальної римської familia, послабленням моральних норм та з дією інших чинників свобода заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначали своїми наступниками сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення суспільства.

Поступово виникає необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був згадати поіменно всіх безпосередньо підвладних. При цьому він міг позбавити їх спадщини, вказавши підвладних синів поіменно, а дочок — загалом: «Всіх останніх позбавляю спадщини». Але розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не наважиться. Від такого нерозважливого кроку його мала утримати загроза громадського осуду. Таким чином виникло «процесуально-необхідне спадкування», яке полягало у необхідності додержуватися процедури позбавлення спадщини під загрозою недійсності заповіту.

Характеристики

Список файлов курсовой работы