29300 (Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом), страница 13

Низький освітній рівень позначається на свідомості, переконаннях, а часто й на самих бажаннях або формах їхньої реалізації, що, безумовно, грає одну з визначальних ролей при формуванні злочинного поводження.

Коло інтересів ґвалтівників обмежений і примітивний. Працьовитість не є їхньою відмітною рисою. Так, біля половини засуджених за здійснення насильницьких сексуальних дій до моменту здійснення злочину не мали певного місця роботи або навчання. Особливо це стосується неповнолітніх (за даними анкетування повнолітніх засуджених, кількість не працювали на момент здійснення сексуального злочину склало вже 23 %).

Найчастіше при здійсненні злочину ґвалтівники перебувають у стані сп'яніння (79 - 85 % залежно від вікової категорії опитаних; особливо високий цей показник серед неповнолітніх).

Цікаво також відзначити, що тільки 11 % повнолітніх ґвалтівників й 28 % від загального числа ґвалтівників указують на їхнє зловживання спиртними напоями й відповідно 4 й 8% - на вживання наркотичних й інших дурманних речовин.

Більша частина полових злочинців (79 % серед їхнього загального числа й 64 % серед повнолітніх) на момент здійснення злочину в шлюбі (або у фактичному шлюбі) не складалися (72 % з них у шлюб не вступали), причому число неодружених чоловіків значно перевищує число самотніх жінок.

Із зазначених 79 % не складалися на момент здійснення сексуального злочину в шлюбі осіб тільки 11 % проживали одні, інші 89 % жили разом з родителями або інших родичах; 57 % полових злочинців, що складалися в шлюбі на момент здійснення злочину, також проживали із дружиною разом з родителями (як правило, з родителями чоловіка).

Наведені дані підтверджують існуючу в науці точку зору про те, що більшість полових злочинців мають якщо не фізіологічні, те моральні проблеми, у тому числі й безпосередньо впливають на їх нормальне сексуальне життя (непевність, нерішучість, занижене самооцінка, нездатність спілкування із протилежною статтю й ін.). Про наявність психологічних проблем у полового злочинця, що лежать в основі сексуального злочину, свідчить і те, що 42 % опитаних злочинців уважають, що психологічні служби, зокрема кабінети, телефони довіри, можуть зіграти позитивну роль у попередженні полових злочинів, а виходить, допомогти людині реалізувати себе в сексуальних відносинах з партнером винятково на добровільній основі.

Представляється, що причини виникнення зазначених особистісних проблем варто шукати насамперед у психологічній атмосфері дорослішання дитини, у методах виховання й індивідуалізації підходу до нього (причому як у спеціальних освітніх установах, так й у родинах), тих або інших стереотипах мислення батьків і т.п. Так, найбільш популярні серед батьків і матерів анкетуємих полових злочинців такі людські якості, як тверезість, незаплямоване добре ім'я, висока трудова кваліфікація (відповідно 32, 29, 25 % батьків й 43, 32, 21 % матерів). Основними причинами коли-небудь, що відбувалися між родителями й дітьми сварок зазначені в більшості випадків низька успішність у школі (19-36 % опитаних), несхвалення обраних дитиною товаришів (11-19 %), порушення дисципліни в школі або інших освітніх установах (11-19 %). Але, чи може гарантувати, допустимо, висока кваліфікація відсутності в людини установки на злочинне поводження, у тому числі й сексуальному характері.

На наш погляд, такі якості, як цілеспрямованість, авторитетність і наполегливість (які особливо ціняться лише 5 % батьків опитаних злочинців, що значно менше, ніж показники, що стосуються здатності постояти за себе при нападі, у бійці, застосувати фізичну силу, прагнення до самоствердження й інших подібних якостей - 15-20 %) при певнім знанні почуття міри й нормальному психічному розвитку можуть сприяти розвитку сильної, самодостатньої особистості, для якої самоствердження за допомогою сексуального насильства над іншими людьми не буде єдино прийнятним рішенням власних проблем. Звичайно, ми ні в якій мері не призиваємо віддати пріоритети зазначеним якостям перед іншими позитивними людськими характеристиками, мова йде лише про необхідність індивідуального підходу до підростаючого покоління, відсутності типових моделей поводження, відступ від яких неминуче тягне громадський осуд, а найчастіше й відторгнення людини із суспільства й, як слідство, формування в нього психологічного дискомфорту, безвихідності, а часто й озлобленості И це, мабуть, головне, тому що, говорячи про психологічний атмосфері дорослішання дитини, якщо заздалегідь виключити можливу ідеалізацію половим злочинцем власного дитинства й осіб, його що оточували, то в 71 % випадків відносини між родителями полових злочинців складалися добре (в 57 % з яких вони взагалі обходилися без сварок), їх поєднували любов (54 %), взаємоповага (46 %), діти (32 %), сімейний затишок (21 %). Усього 4-7 % злочинців виховувалися в обстановці зловживання родителями алкоголю, підвищеної конфліктності батьків з навколишніми, неналежного відносини до виховання дітей, повлекшего позбавлення батьківських прав або вилучення дитини з родини без позбавлення батьківських прав, здійснення родителями протиправних учинків, у тому числі й злочинів (убивства, заподіяння різної ваги шкоди здоров'ю, хуліганства).

Найпоширенішими методами виховання родителями або інших членах родини полового злочинця зазначена розмова по душах (54 %), схвалення словом, пещенням (29 %), відвідування родителями освітніх установ, у яких навчалася дитина, тобто ті методи, які, взагалі ж, виключають нанесення психологічних травм дитині; те ж можна сказати й про застосування фізичного покарання: тільки в 7 % випадків батьки полових злочинців застосовували до них у дитинстві фізичне покарання без видимої причини, у той час як в 47 % випадків таке покарання застосовувалося лише за серйозні провини, а 40 % випадків не застосовувалося зовсім. Нарешті, тільки 9 % опитаних полових злочинців уважали, що головну причину зробленого ними сексуального злочину варто шукати в їхньому дитинстві, у батьківській родині; більша частина з них (73 %), безумовно, заперечують це.

Таким чином, формування особистісних характеристик дитини, грамотне визначення життєвих орієнтирів представляється більше значимим, чим самі методи, застосовувані для цього, але й при застосуванні різних виховних методів не слід забувати, що кожна людина індивідуальна й те, що прийнятно у вихованні до одному, може бути неприйнятно до іншого.

Варто сказати й про те, що формування мотивації злочинного поводження сприяють існуючі в Україні соціально-побутові умови, що характеризуються низьким матеріальним рівнем добробуту громадян й, як слідство, неможливістю придбання окремого житла кожною родиною, невелике кількість державних соціальних гарантій і пільг і т.д.

Вибіркове вивчення кримінальних справ про злочини, пов'язаних зі здійсненням насильницьких сексуальних дій, показує, що особи, винні в їхньому здійсненні, найчастіше відрізняються брутальністю, цинізмом, неповажним відношенням до суспільства в цілому й до окремих громадян зокрема, відсутністю навичок спілкування. Їм властива замкнутість й у той же час нестриманість в емоціях, егоцентризм, коли власні бажання розглядаються як визначальні. У той же час суб'єктом сексуального злочину може стать і людина, що відрізняється високим рівнем культури, вихований і попереджувальний, що позитивно характеризується в колективі.

Даючи характеристику особистості злочинця, не можна залишити без уваги почуття, які він випробовує при здійсненні злочину й після нього. Мова йде про такі суб'єктивні переживання, як почуття провини, каяття, каяття совісті, жалість до потерпілої особи й інших проявах психологічного дискомфорту або їхній відсутності. Так, проведені дослідження в цій області показали, що більшість засуджених за сексуальні злочини не випробовують щирого почуття провини за вчинене (55 %). Матеріали відповідних кримінальних справ свідчать про те, що на початку попереднього слідства, а також у ході судового засідання більше половини засуджених визнали свою провину, але при наступному зіставленні пояснень, що дають ними в ході слідства й на суді, стає ясно, що позитивна відповідь на питання про винність ніяк не пов'язаний із критичним відношенням обвинувачуваного до себе. На момент відбування покарання близько 60 % засуджених за здійснення насильницьких сексуальних дій уже не визнають себе винними, і не стільки тому, що вони бояться осуди з боку родичів, друзів, колег, складностей з послеизоляционной адаптацією, скільки з бажання самовиправдатися у власних очах, і чим раніше в таких осіб виникне подібна установка на самовиправдання, тим більше вона закріпиться до моменту їхнього звільнення з місць позбавлення волі. Однак сказане ставиться скоріше до засудженого за сексуальні злочини чоловічої статі, тому що якщо чоловіка при здійсненні насильницьких сексуальних дій в основному керуються сексуальним, хуліганським й іншим подібним мотивами, то жінці властиві інші спонукання, як то: прагнення залучити до себе увага, подобатися чоловікам, мати перевага перед іншими жінками; і те, яке враження вони провадять на навколишніх, як зложиться їхня подальша доля після відбування покарання за зроблений сексуальний злочин, чи вдасться їм відновити колишні відносини з колегами, родичами й друзями, має для них не менше, а може бути, навіть більше значення, чим почуття внутрішнього комфорту, що наступає внаслідок самовиправдання. Іншими словами, для осіб жіночий статі важливо, скоріше, не самовиправдання, а підтримка, розуміння й у відомій мері виправдання їхнього поводження з боку інших особі, тому почуття провини (причому на всіх стадіях судочинства) сексуальні злочинниці випробовують частіше, ніж винні в здійсненні тих же діянь чоловіка.

У кримінально-правовій науці розрізняють кілька способів самовиправдання, з яких особам, що зробили насильницькі сексуальні дії, найбільш властиве наступні: перекручене подання про кримінальну ситуацію й роль діючих осіб (наприклад, участь особи в здійсненні насильницьких сексуальних дій в іншому, чим виконавець, якості може створити в нього невірне подання про ролі в зробленому діянні і його караності); необґрунтоване звуження альтернатив поводження (наприклад, затвердження про здійснення дій під страхом наступних глузувань із боку друзів у випадку відмови від здійснення сексуальних дій з жертвою й т.д.); недопущення у власній свідомості відповідальності за виникнення кримінальної ситуації, що рисується як фатальний збіг обставин (наприклад, більшість ґвалтівників оцінюють поводження потерпілої особи як аморальне й протиправне. Безумовно, у ряді випадків провокуюче поводження потерпілого (потерпілих) має місце, але не настільки часто); подання себе жертвою примуса, залежності або обману або власних помилок й оман (наприклад, затвердження ґвалтівника про його оману щодо віку потерпілої особи або про наявність мнимого опору); упевненість у щоденності чинених дій (наприклад, багато злочинців не вважали застосоване в процесі здійснення тієї або іншої сексуальної дії насильство кримінально карним діянням і розглядали свої дії й опір потерпілої особи лише як сексуальну гру); знецінення жертви злочину й предмета зазіхання, підміна й облагороджування справжніх спонукань і цілей (наприклад, здійснення насильницьких сексуальних дій з повією); зниження рефлексивних здатностей, апарата передбачення й самоконтролю.

Зазначені способи самовиправдання конкретизуються залежно від ходу розслідування, у міру виявлення й пред'явлення доказів обвинувачуваному, але від цього їхня спрямованість не міняється, внаслідок чого в злочинця формується ілюзорна картина які відбулися, бачення себе у вигідному світлі, що, у свою чергу, породжує впевненість у власній правоті й підвищує ймовірність повторного здійснення їм злочинних дій, у тому числі й насильницьких сексуальних

І, нарешті, останнє. Говорячи про психічні механізми самозахисту, ми маємо на увазі, скоріше, несвідоме самовиправдання, властиве в принципі будь-якій людині при обґрунтуванні своїх учинків. Однак чим сильніше антигромадська установка особи, що здійснили насильницьку сексуальна дія, тим більше буде контрольованим процес його самовиправдання, тому, як представляється, у цьому випадку мова повинна йти про наявність захисних мотивів, породжених захисними механізмами.

Матеріали судової практики показують, що серед ґвалтівників досить висока частка осіб, що страждають якими-небудь психічними аномаліями, що здебільшого не виключають осудності. Так, згідно вибірковим даним ряду авторів (за основу брався таке "сексуальний злочин, як зґвалтування), близько 40 % злочинців психічно нездорові, основну масу з яких становлять: психопати - 15,8 %, хронічні алкоголіки - 9 %, олігофрени - 6,8%, особи із залишковими явищами травм черепа - 2,8 %'. Однак наявність зазначених психічних відхилень саме по собі не служить поясненням зробленого сексуального злочину й лише «у ряді випадків може сприяти здійсненню кримінального акту, полегшує його реалізацію, звужує можливості альтернативного вибору дії, приносить іноді своєрідну «мотивацію» учинків, знижує можливості самоконтролю й т.д.».

Особи із психічними аномаліями відрізняються підвищеною дратівливістю, агресивністю, жорстокістю, постійним почуттям тривоги, внаслідок чого конфліктні й недовірливі. Крім того, психічне нездоров'я може перешкоджати здійсненню нормальної трудової діяльності, підвищенню рівня утворення й разом з тим сприяти кількаразовому здійсненню злочинів, тому що «аномальним» злочинцям властиво також імпульсивне здійснення злочину, тобто, під впливом раптово виниклого наміру.

16 червня 1998 р. близько 12 годин К. у під'їзді будинку з метою зґвалтування й здійснення насильницьких дій сексуального характеру напав на неповнолітню Л., 1989 року народження. Роздягнувши дівчинку, К., придушуючи її опір шляхом застосування фізичного насильства, зробив з нею полові зносини й половою акт per anum заподіявши тим самим тяжка шкода здоров'ю Л. у вигляді травми промежини.