Видатним послідовником Епікура був Тит Лукрецій Кар (98-55 рр. до н.е.). У поемі "Про природу речей" він розвинув філософське вчення Епікура. В першій книзі викладена атомістична теорія, в другій - показано, як з вічного руху виникає оточуючий світ. З матеріалістичних позицій розглядаються проблеми душі та пізнання, трактуються різні природні явища. Лукрецій заперечував втручання богів у людські справи; стверджував, що всі культурні надбання є породженням розуму людини, а не богів.

Серед освічених верств Римської імперії особливо популярним був стоїцизм. Видатним його представником був Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. - 65 р. н.е./. Він схиляється до проблем практичної філософії, зокрема до проблеми вибору людиною життєвого шляху. Мета людського життя полягає в досягнення мудрості. За Сенекою, філософія повинна загартовувати характер людини, щоб вона могла мужньо протистояти життєвим бурям. Сенека ототожнює бога з природою. Він стверджує, що "... не може бути природи без бога і бога без природи". Бог є причиною природи. Над світом панує доля, божественна воля і людина нічого не здатна змінити. Мудра людина повинна з гідністю приймати волю божества: "змінити цей порядок ми не в силі, - проте в силі досягти величі духу..." Єдине, що може людина змінити і вдосконалити в світі - це саму себе. Керуючись голосом совісті, яка спрямовує до добра, людина може досягти "блаженного життя", тобто стану духовного спокою, внутрішньої незалежності від зовнішніх обставин. На відміну від грецьких стоїків, Сенека не засуджує людські пристрасті. Він підкреслює, що совість причетна більш до почуттів, ніж до розуму. Керуючись високими, шляхетними почуттями - коханням, прив'язаністю до ближнього - людина схиляється до доброчесних вчинків, усвідомлює свій обов’язок перед людством, наближається до Бога. Стоїчна філософія значно вплинула на розвиток християнської теології.

У ІІІ ст. н.е. виникає остання оригінальна філософська концепція античного - світу - неоплатонізм, творцем якої був Плотін (204-269 рр.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе й елементи філософії Аристотеля, стоїцизму. Серцевиною неоплатонізму є вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела. Першоджерело всього існуючого - "Єдине". Плотін розуміє творення світу "Єдиним" як абсолютно немотивований об’єктивний процес, еманацію. Першим, що з необхідністю походить від "Єдиного", є Розум, за ним - Світова Душа, яка вже перебуває в часі та просторі. Поєднання Світової Душі й матерії породжує природу. За Плотіном, матерія протистоїть "Єдиному" як зло. Все прагне до поєднання з Благом, тобто з "Єдиним". Досягти "Єдиного" людина може не через раціональне пізнання, а тільки через екстаз - позаінтелектуальне, безпосереднє злиття душі з Богом. Вчення Плотіна продовжили і розвинули Порфирій, Прокл, Ямвліх.

Неоплатонізм був своєрідним завершенням античної філософії. І в той же час він виходить поза межі філософії як теоретичного світогляду. Неоплатонізм - це повернення до міфології, синтез міфології та філософії. Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність першооснови, і про містичний екстаз як шлях до Істини. Не випадково для багатьох освічених язичників шлях до християнства найчастіше пролягав через неоплатонізм. Кінцем античної філософії вважається поч. VІ ст. н.е.

Основні терміни.

Апейрон (грецьк. apeiron – безмежне)– поняття, введене в філософію Анаксимандром для визначення безмежної, невизначеної, без’якісної першооснови. що перебуває у вічному русі. Шляхом виділення з апейрону протилежностей і їх боротьби, стверджує філософ, виникла вся багатоманітність речей. Поняття "апейрон" є важливим досягненням давньогрецької філософії на шляху абстрактизації уявлень про першооснову.

Апорії ( грецьк.aporia – утруднення, безвихідне становище) -парадоксальні положення Зенона, в яких він поставив проблеми безперервності і кінцевості, сформулював питання про природу континууму /безперервного/, яке є одним із вічних питань розуму.

Атараксія ( грецьк. ataraxia – незворушність) – стан душевного спокою та незворушності. Одне з базових понять пізньої античної філософії; мета, до якої повинен прагнути філософ.

Атомізм (грецьк. atomos – неподільний) – одна з концепцій давньогрецькоЇ філософії, сформульована Левкіпом і Демокрітом, розвинена Епікуром, Лукреціем Карром. Згідно з нею, походження і будова світу пов’язуються з поняттям про атом як його першооснову.

Деміург ( з грецьк.demiurgis- майстер, в переносному сенсі –творець) У філософії Платона, Аристотеля, неоплатоників – творець світу, одне з визначень божества.

Логос (грецьк. logos- слово, думка, розум, закон) - термін, який в античній філософії визначав всезагальний закон, основу світу, його порядок і гармонію.

Релятивізм (лат.relativus - відносний) - філософське вчення про відносність, умовність і суб’єктивність людського пізнання; моральних понять і уявлень. В кінцевому результаті релятивізм приводить до заперечення об’єктивного змісту пізнання; моральних понять і суджень.

Трансцендентний (лат. transcendere- переступати) –термін, що означає те, що знаходиться за межами свідомості і пізнання.

Фаталізм (лат.fatalis –роковий) –антидіалектична світоглядна концепція, згідно з якою всі процеси, події, що відбуваються в природі, історії, житті людини, підкорені пануванню необхідності, яка наперед визначена незалежними від людини силами (долею, Богом, об’єктивними законами розвитку), що не залишає місця свободі, творчості.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Які умови сприяли виникненню філософії в Стародавній Греції?

2. Яка проблема є провідною в античній філософії? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Чому Фалес вважає основою всього сущого воду?

"Так, Фалес, засновник філософії такого зразка, вважає, що матеріальна основа – вода, тому він і стверджував, що земля – на воді. Ймовірно, що він вивів її з того спостереження, що їжа всіх істот волога і що власне тепло народжується з води і живе за її рахунок, а те, з чого все виникає це за визначенням і є основою всіх речей.

Арістотель

/Мир философии. Книга для чтения.

В 2-х частях. – М., 1991. -Ч.1.-C.184/

4. Як у Геракліта пов'язані уявлення про першооснову з діалектичним розумінням буття як безперервного руху? Обгрунтуйте відповідь спираючись на зміст поданого нижче уривку:

"Цей космос, той же самий для всіх, не створив ніхто ні з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що мірами розгоряється та мірами згасає"

Геракліт

/Антология мировой философии.-

М.: Мысль, 1969.-Т.1-С.275/

5. Виявіть відмінність у розумінні атома у вченні Демокріта і в сучасній науці.

6. Поясніть, як ви розумієте тезу Протагора:

"Людина є мірою всіх речей, а саме: : для існуючих – мірою буття, для неіснуючих – небуття. "

Секст Емпірик /Філософія Стародавнього Світу. Читанка з історії філософії.- К.: Довіра, 1992.- С.112/

7. Прочитавши наданий нижче уривок, поясніть, в чому, згідно Аристотелю, полягає різниця між досвідом і знанням? Чи погоджується Аристотель з Платоном, що правдивим знанням є лише знання загальних ідей?

"Тому, якщо хтось має абстрактне знання, а досвіду не має і пізнає загальне, але одиничне, яке є в ньому, не знає, то він часто помиляється в лікуванні, тому що лікувати доводиться одиничне. Але ми все-таки вважаємо, що знання і розуміння відносяться більше до мистецтва, ніж до досвіду і вважаємо тих, хто володіє одним з мистецтв, більш мудрими, ніж тих, хто має досвід, тому що мудрість у кожного більш залежить від знання, і це тому, що перші знають причину, а другі ні."

Аристотель / Мир философии. Книга для чтения. В 2-х частях. – М., 1991. -Ч. 1.-C.479/

8.Поясніть, у чому полягає різниця в розумінні щастя у основоположника епікуреїзму Епікура і послідовника стоїцизму Сенеки?

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч. 1 – С. 93-114.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С. 42-58.

ИСТОРИЯ философии в кратком изложении. –М.: Мысль, 1991. – С.66-195.

ІСТОРІЯ філософії. Підручник / за ред. Ярошовця В.І. –К.: ПАРАПАНЖ. 2002. – С. 53-125.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: Підручник /Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. - К.: Либідь, 2001. – С. 17-50.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. –С.21-51.

КРЕМЕНЬ В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. – К.6 Книга,2005.- С. 72-125.

ПЕТРУШЕНКО В.Л. Філософія.-К.: Каравела, 2001.- С. 52-72.

ФИЛОСОФСКИЙ энциклопедический словарь. – М., 1994 /см. статьи "элеаты", "Гераклит", "Демокрит", "софисты", "скептицизм", "Эпикур", "стоицизм", "неоплатонизм".

ФІЛОСОФІЯ. Підручник. За ред. Надольного І.Ф. -К.: Вікар, 2001. - С. 29-38.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 56-75.

Додаткова:

АСМУС В.Ф. Античная философия. – М.: Мысль, 1976.

БОГОМОЛОВ А.С. Античная философия.- М.:Мысль,1983.

ВИНДЕЛЬБАНД Вильгельм. История философии. К.: Нико-Центр., 1997. – С. 28-220.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 93-103.

РЕАЛЕ ДЖ. АНТИСЕРИ Д. История западной философии. От истоков до наших дней в 4-х т. – СПб, 1997. – Т.1.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 53-127.

Першоджерела:

АНТОЛОГИЯ мировой философии. В 4-х томах. Т.1, ч.1. – М.: Мысль, 1969. – С. 270-271; 275-276; 326-327;526-529.

МИР философии. Книга для чтения. В 2-х частях. – М., 1991. -Ч.1. – С. 184-187; 190-192; 412-414; Ч. 2 - С. 232 - 234.

ФІЛОСОФІЯ Стародавнього Світу. Читанка з історії філософії.- К.: Довіра, 1992.- С. 123 - 125; 143-144; 155-156; 185-188.

"Не намагаюсь проникнути в глибини Твої,

непосильні для мого розуміння, але бажаю

хоча б частково зрозуміти істину Твою,

в яку вірить і яку любить моє серце.

Не шукаю розуміння, щоб повірити,

але вірую, щоб зрозуміти."

Ансельм Кентерберійський

3. Філософія середніх віків

Мета даної теми полягає у розкритті особливостей проблематики середньовічної філософії, її місця у розвитку європейської філософії. Ключові терміни: теоцентризм, теологія, номіналізм, реалізм, догмат, креаціонізм. Тема розкривається через наступні питання:

1. Умови формування середньовічної філософії та її характерні риси.

2. Вихідні ідеї патристики.

3. Схоластика як провідний напрямок середньовічного філософствування:

Умови формування середньовічної філософії та її характерні риси.

Приступаючи до вивчення першого питання, студенти повинні звернути увагу на зміни, які відбулись у суспільному світогляді при переході від Античності до Середньовіччя, засадничі риси середньовічної філософії.

В історичній періодизації Середньовіччя охоплює час від падіння Римської імперії в У ст. н.е. до ХІУ ст. Це період феодалізму з чітко ієрархізованим суспільством, повним домінуванням у духовному житті монотеїстичної релігії – християнства. Але середньовічна філософія, з притаманним тільки їй способом філософствування, заснованого на релігійній вірі в єдиного Бога, починає розвиватися з перших століть виникнення християнства. Тому історія середньовічної філософії охоплює період від І-ІІ ст. до ХІУ-ХУ ст. н.е. і в ній виділяються два основні етапи:

-патристика ІІ-УІІІст.;

- схоластика ІХ -ХУ ст.

При переході до Середньовіччя в суспільному світогляді Європи відбулися радикальні зміни, пов'язані з тим, що тепер інтелектуальні зусилля спрямувалися не на пізнання зовнішнього світу, а на засвоєння внутрішнього, духовного. У центрі всіх людських зусиль християнство поставило проблеми спасіння душі та духовного самовдосконалення. Відбулася теологізація всіх форм суспільної свідомості. Середньовічна філософія розвивалася на основі християнського світогляду, в тісному зв'язку з релігійною ідеологією. Провідна, засаднича її риса – теоцентризм, тобто зосередженість на вірі в Бога, яка визначала і специфіку філософських проблем, і спосіб їх вирішення.

Християнство – релігія Одкровення. Сутність її виявляється в тому, що вища істина дана людям Богом у Святому Письмі. Середньовічна філософія є екзегетична. Її призначення – розкрити, розшифрувати істину, скриту в святих письменах Біблії. Тому для підтвердження, доказу своїх міркувань філософ постійно звертається до біблійних текстів. А об’єктом філософського осмислення є, перш за все, зміст, закладений Богом у Святому Письмі, правильне зрозуміння якого є умовою спасіння душі. Екзегетичність середньовічної філософії створила умови для розвитку семантичного, етимологічного аналізу ("Етимології" Ісидора Севільського), концептуального аналізу, спрямованого на розкриття внутрішнього сенсу тексту. Вища ступінь екзегези, спекулятивна, прагнула дати відповідь на питання – які філософські положення, які наслідки витікають з даної тези, фрагменту тексту, що аналізується філософом.