102481 (Соціальна психологія організацій), страница 6

Цілісність соціально-психологічного простору у вигляді філософії організації відображена в принципах фірми «Міцубісі» та в деяких інших компаніях з високим рівнем соціально-психологічної орієнтації в процесах управління і організаційного проектування.

3. Структурність соціально-психологічного простору

Найбільш значними показниками структурності є обсяг, інтенсивність і складність взаємодії між елементами і їх композиціями. Чим більше зв'язків, які відображають функціональні, рольові, статусні відносини, чим більше цінностей, норм, різних аспектів організаційного досвіду включено у взаємодію, тим вищий рівень структурності соціально-психологічного простору.

Тому в аналізі структурності соціально-психологічного простору присутні такі змінні:

1. зміст діяльності;

1. система інтерактивних зв'язків організації як суб'єкта діяльності із
   зовнішніми підструктурами.

Для опису структурності соціально-психологічного простору організації вибираються різні критерії:

А. Критерії соціально-психологічної упорядкованості соціально-психологічного простору з поглядуфункцій самої організації, тобто структурність соціально-психологічного простору відображає характер упорядкованості елементів організації.

Б. Виділяється група властивостей соціально-психологічного простору, в основі яких лежать ознаки параметрів, що мають універсальну загальносистемну природу:

а) розмірність;

б) складність;

в) інтегрованість;

г) диференційованість;

д) сконцентрованість;

є) децентрація соціально-психологічного простору.

а) Розмірність соціально-психологічного простору – це загальне доцільне число самостійних підструктур і елементів, які включені в організацію і мають стійкі організаційні ознаки і функції.

б) Організаційна складність соціально-психологічного простору – це характеристика рівнів і значущості зв'язків між елементами і підструктурами, що відображає наявність структурно оформленої множини ознак, які складають соціально-психологічну основу взаємодій і спілкування в організації, їх обсягу та інтенсивності.

в) Інтегрованість соціально-психологічного простору – це характеристика міри узгодженості і внутрішньої упорядкованості процесів взаємодії, направлених на збереження організаційної структури. У соціально-психологічному просторі завжди є співвідношення двох сил:

• позитивної організаційно направленої взаємодії, відносин співробітництва, взаємодопомоги, тобто всього того, що забезпечує успіх спільної діяльності (доцентрові сили);

• сили зворотного деструктивного напрямку, дія яких відображає стан конфліктної напруги протиріччя між частинами цілого (відцентрові сили).

Отже, інтегрованість соціально-психологічного простору відображає:

1. міру співвідношення конструктивних і деструктивних тенденцій в організаційній взаємодії;

2. оптимальність соціально-психологічних процесів, спрямованих на вирішення протиріч всередині організації;

3) комфортність соціально-психологічного простору організації в цілому.

г) Диференційованість соціально-психологічного простору відображає різноманітність елементів і підструктур в рамках єдиного соціально-психологічного простору та виявляється у таких ознаках, як:

• різна функціональна спеціалізація;

• вибірковість у формуванні намірів, цілей спілкування, взаємодій, обміну.

Отже, диференційованість соціально-психологічного простору – и^е завжди результат ціннісних намірів, позицій суб'єктів організаційної діяльності, їх відносин, суб'єктивно обраних дистанцій, ступенів взаємодії тощо.

д) Концентрованість соціально-психологічного простору – це утворення своєрідних активних зон, де відбувається стійка концентрація різних намірів, схожих соціальних установок, диспозицій, що викликають у цих зонах збільшення зростання зв'язків, відносин, обсягу та інтенсивності взаємодії.

Концентрованість соціально-психологічного простору пов'язана з:

1. актуалізацією перетворювальних тенденцій в організації (інноваційними процесами);

2. творчою активністю в центрах, де акумулюється високий інтелектуальний потенціал організації, оформляються складні творчі напрямки, тенденції в пріоритетності розвитку дослідницьких програм тощо;

3) ознаками престижу певної діяльності;

4) можливістю розвитку деструктивних тенденцій в організаційній життєдіяльності, оскільки точки концентрації соціально-психологічного простору – це завжди зони підвищеної напруженості організаційного клімату.

Точки концентрації – це точки підвищеного тонусу ініціативи, відповідальності і мотивації досягнень, тому важливо правильно їх використовувати.

е) Децентрація соціально-психологічного простору – це відображення міри активності елементів і підструктур у рамках загального соціально-психологічного простору. Ознакою децентрації є високий рівень динамічних зв'язків, відносин і взаємодій, які складають структуру соціально-психологічного простору. Цей параметр свідчить про міру самостійності елементів в організаційній структурі. Тут найбільш яскраво виявляється саморегуляція, яка відображає здатність утримувати високий ступінь активності зв'язків і взаємодій одночасно в різних точках соціально-психологічного простору без стимулювання чи постійної координації з боку управлінського центру.

Показник децентрації характеризує тенденції на оновлення і саморозвиток структури соціально-психологічного простору, зниження ефектів стереотипізації, застійності, рутинності в соціально-психологічних зв'язках, відносинах і взаємодіях. Зовні це виявляється:

1. у здатності швидкого взаємного пристосування і адаптованості під час зміни цілей або умов діяльності;

1. у надійності взаємного прогнозу дій партнерів;

3) у швидкій компенсації недостатнього досвіду взаємодій самодостатніми засобами (без посередництва управлінського центру);

1. у розробці та ефективному використанні засобів взаємного контролю;

2. в адекватному уявленні про свої і партнерські можливості.

Отже, показник децентрації в соціально-психологічному просторі – це не тільки характеристика організаційної самостійності елементів і підструктур, але й рівень розвитку партнерських відносин якості спільного організаційного функціонування, направленості на взаємний розвиток.

В. Структурність соціально-психологічного простору – це форма, яка задається специфікою соціальних функцій або характером соціальної діяльності організації в цілому, що виявляється як:

1. міра концентрації влади в організаційній структурі;

1. тенденція до збільшення або зменшення різноманітності самої організації;

2. характер відносин між суб'єктом (членами організації, підструктурами) і організацією як цілим.

Якщо керівна дія організації на своїх членів вища, ніж вплив останніх на процеси, стан і властивості організації, то таке явище називається «гомогенністю». «Гетерогенність» відображає високу активність суб'єктів організації в управлінні, значущість впливу на функціонування організації. Організації з високим показником гомогенності прагнуть до зменшення своєї різноманітності. При цьому поведінка членів такої організації характеризується високим рівнем стереотипізації, однонаправленістю функцій, прав і обов'язків.

Організації з високою гетерогенністю прагнуть до збільшення своєї різноманітності, розвиваються і функціонують завдяки багатозначності функцій своїх членів, їх індивідуальної цілеспрямованості, різноманітності статусної і функціонально-рольової структури.

Отже, ці системні ознаки розкривають специфіку соціально-психологічного простору і допомагають виявити певні тенденції в механізмах соціально-психологічної регуляції: стійкість, напруженість, оптимальність, відповідність і невідповідність, динамізм змін структури, пластичність у пристосувальних змінах. Таким чином, структурність соціально-психологічного простору ' це складний комплекс показників, що свідчить про організаційну складність зв'язків, відносин, взаємних намірів і дистанцій суб'єктів організації.

4. Автономія підструктур

Цілісність і структурованість передбачає наявність ще одного параметра – автономії елементів, підрозділів і підструктур, яка має дв^а аспекти: рівень і ступінь Ступінь автономії як параметр соціально-психологічного простору відображає ту кількість можливих кроків вільного вибору, якими володіють складові (частини організації) в своїй діяльності і виборі засобів та способів досягнення цілі.

Рівень автономії показує просторово-часову характеристику діяльності підрозділів, елементів або підструктур з погляду на їх місце в системі зв'язків і відносин, взаємозв'язків і взаємозалежностей.

На одному рівні можуть бути різні ступені автономії, що пов'язано з рівнем розвитку професійної діяльності підструктур.

Рівневість автономії визначається технологічною конструкцією організації, специфікою процесів і формою техноструктури (рівні автономії підрозділів, вузів, заводів, армії відрізняються між собою).

У системі абсолютно взаємозв'язаної діяльності (екіпаж корабля, військові організації, управління рухом) існують жорстко структуровані форми соціально-психологічного простору, а кола комунікації чітко спеціалізовані.

У цивільних соціальних організаціях керівник обирає певні форми конструювання управлінських структур, тому організація обміну інформацією і взаємодії створює різні характеристики параметра автономії.

Деякі вчені (Акофф і Емері) пропонують розглядати ієрархію функціональних індивідів і систем в просторі двох складних факторів:

ї) структурних характеристик дій індивідів або систем;

2) функціональних характеристик результатів цих дій.

На цій основі будується класифікація структур дій і функцій результатів, за допомогою якої пояснюється і описується функціональне оточення діючого індивіда або системи.

Класифікуючи структурні множини дій і результатів, Акофф і Емері дають характеристику ступеневим і рівневим властивостям автономії, різним ступеням активності індивідів, елементів, систем.

Виділяють такі класи функціональних індивідів і систем:

1. Пасивно-функціональний індивід або система – може виконувати Діяльність одного структурного типу в будь-якому структурно визначеному середовищі. Одна і та ж дія може дати різні результати в різних оточеннях. Тому така функція є наслідком того впливу, який здійснює оточення на поведінку і діяльність індивіда або системи, і меншою мірою – це наслідок того, що робить для цього індивід в конкретному оточенні.

2. Пасивно-багатофункціональний індивід і система – можуть здійснювати багато дій і досягти багатьох результатів, внаслідок чого Може проявлятись внутрішня функція, пов'язана із структурними змінами результатів, які задає або опосередковує оточення.

3. Реагуючий функціональний індивід або система: множина різних дій дає однофункціональну множину результатів. Ця функція полягає в тому, щоб реагувати на стан або зміни оточення. Такі системи часто структурно входять у більш складні і виконують функцію стабілізації станів цієї системи, реагуючи єдиним чином на будь-які зміни в ній.

1. Реагуючі багатофункціональні системи та індивіди: можуть здійснювати багато дій і одержувати багато результатів. Формально – це комбінація кількох реагуючих систем. Вони можуть диференціювати різні оточення, адаптуватись до різних змін, але не можуть вибирати свою поведінку.

2. Однонаправлені індивіди і системи. Вони мають своє завдання, продукують певний результат, але можуть його досягати різними способами внаслідок різних подій. Тобто, вони можуть зробити те ж саме але по-різному: підвищенням ефективності, приростом досвіду, не тільки адаптацією, але й навчанням.

1. Багатонаправлені системи чи індивіди поводять себе як однонаправлені в кожному з двох або більше структурно різних оточеннях і виконують різні завдання (яке завдання виконувати вирішує оточення). Однак автономність і самостійність системи виявляється у виборі засобів і способів вирішення завдань.

2. Цілеспрямований індивід або система може продукувати:

а) функціональні результати одного типу структурно різними способами в структурно однаковому оточенні;

б) функціонально різні результати в однаковому чи різних оточеннях;

в) можуть вибиратися завдання, способи і засоби їх реалізації.

Всі властивості попередніх систем відображені в характері активності і способах дії цілеспрямованої системи.

Такий опис параметру автономії через змінні структури дій і структури функцій результатів є жорстко формальною моделлю, яка пояснює явища в системі складних організаційних відносин, взаємодій і взаємозалежностей.

Для того, щоб розкрити комплекс системоутворюючих властивостей, що характерні для кожного елемента організації і визначають його особливості, необхідно вирішити ряд проблем:

1) яке місце в організації займає той чи інший елемент або підструктура з погляду кінцевого результату діяльності; які особливості спеціалізації функцій суб'єкта організації є основою накопичення професійного досвіду, а саме:

а) інспірування (надихання, натхнення, стимуляція образу і способу дій) інновацій;