178046 (Підвищення ефективності інноваційної діяльності в умовах ВАТ "Дніпропетровський лакофарбовий завод"), страница 3

Розвиток ринкових відносин в Україні сприяє формуванню переважної орієнтації вітчизняних суб'єктів господарювання на економічні результати своєї діяльності. Саме це прагнення, посилене іншими аспектами (соціальну, екологічними, політичними і т.д.), значною мірою визначає їхню економічну активність, у тому числі й інноваційну. У цьому зв'язку істотне підвищення останньої може бути забезпечено тільки за допомогою цілеспрямованої мотивації суб'єктів господарювання до здійснення інноваційної діяльності, що забезпечує можливість одержання надприбутку (або максимізації розміру прибутку, що знімається з одиниці інвестованого капіталу) за допомогою успішного використання різного роду "нових комбінацій" інновацій.

Разом з тим питання мотивації інноваційної діяльності в умовах становлення ринкової економіки в Україні пророблені недостатньо повно і тому вимагають подальшого дослідження, насамперед у частині конкретизації змісту і специфіки процесу мотивації інновацій, а також ролі і місця економічного обґрунтування, що дозволяє формалізувати виникаючі мотиви до їх здійснення в конкретних сформованих умовах господарювання [3]. Більш детально зупинимося на зазначених питаннях.

У першу чергу слід зазначити, що на відміну від централізованої-планової економіки, коли стихійне коливання цін і обсягів виробництва під впливом попиту та пропозиції був виключений, ринкові умови господарювання реально допускають можливість одержання надприбутків за допомогою "нових комбінацій". Зазначене стає можливим, тому що суб'єкт, що вперше успішно освоїв таку, стає свого роду монополістом (принаймні, тимчасово і на окремому ринку або його сегменті) із усіма наслідками, що звідси випливають - можливість істотного збільшення обсягу прибутку за допомогою завищення цін на нові товари, відсутність твердої конкуренції і т.д.

Однак, ця "нова комбінація" - джерело надприбутку, через особливу привабливість, один раз увінчавши успіхом, згодом стає надбанням багатьох. У результаті чого на ринку (мова йде про ринок або його сегмент, на якому ця зміна була уперше використана) з'являється велика кількість конкурентів, що бажають використовувати цей спосіб одержання надприбутку. При цьому виникає ситуація, яку можна описати словами К. Маркса: "У практичному житті ми знаходимо не тільки конкуренцію, монополію і їхній антагонізм, але також і їхній синтез, що є не формула, а рух. Монополія робить конкуренцію, конкуренція робить монополію. Монополісти конкурують між собою, конкуренти стають монополістами..." [6].

В описаній ситуації активно починають виявляти себе такі економічні закони, як закон вартості, а також закон попиту та пропозиції. При цьому одним з основних наслідків їхнього прояву є перелив капіталу в новий ще недостатньо розвитий і малоосвоєний сегмент ринку, на якому вперше була реалізована інновація. У результаті цього зазначений сегмент починає бурхливо розвиватися, досягши у визначений момент рівня, при якому пропозиція зрівняється з попитом. Тобто на ньому установиться так називаний стан рівноваги, що цілком виключає можливість подальшого одержання надприбутків за рахунок використання вже освоєної "нової комбінації". У цьому зв'язку підприємець-новатор, не вдоволений сформованим положенням, незважаючи на невизначеність кінцевого результату і високий ризик втрати інвестованого капіталу, знову буде відшукувати і реалізовувати різні "нові комбінації" - потенційні можливості одержання надприбутку, у черговий раз порушуючи зазначений стан рівноваги. Тобто, як у свій час відзначав Ф. Энгельс: "усяку рівновагу лише відносно і тимчасово" [2].

Однак згодом, під дією конкуренції, порушена рівноважний стан знову відновиться, що знову створить необхідні передумови до пошуку й освоєння наступних "нових комбінацій" інновацій, здатних і далі забезпечувати підприємцеві одержання бажаного надприбутку. Описаний процес, навіть, незважаючи на те, що ринкова економіка є досить динамічною і важкопередбачуваною системою, характеризується стійкою циклічністю, тому що постійне одержання інвестором надприбутку не приводить до зникнення зацікавленості в ній (іншими словами, зазначена циклічність обумовлена стійкістю визначального мотиву прагнення до надприбутку). При цьому характерним є те, що черговий раз відновлений стан рівноваги зовсім не тотожно попередньому, тому що процес його відновлення супроводжується переміщенням всієї економічної системи господарювання на принципово новий рівень. Тобто впровадження інновацій сприяє постійному процесові розвитку цієї системи.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити наступний основний висновок: об'єктивний прояв окремих економічних законів є центральною причиною того, що інновація як джерело надприбутку не може існувати як завгодно довго. Ця обставина виступає однією з важливих передумов, що мотивують різних суб'єктів господарювання до постійного пошуку і реалізації всі нових і нових змін і удосконалень.

Усе вищевикладене свідчить про те, що інноваційна діяльність, безумовно, є цілеспрямованою. Причому сила цієї спрямованості прямопропорціонально залежить від того, яким образом суб'єкт-новатор оцінює очікуване у випадку досягнення поставленої мети винагорода. Так, якщо чекання для нього досить високі, то сила мотиву до впровадження інновацій зростає, у противному випадку -знижується. Коли ж задоволення від результату інноваційної діяльності відсутній, механізм мотивації може взагалі припинити своя дія. Іншими словами, мотивація інновацій не стійка, вона може з'являтися, змінюватися і/або зникати. При цьому динамічність мотиваційної сфери суб'єкта-новатора визначається не тільки зміною самих мотивів, але і зміною їхньої сили, що у свою чергу обумовлює важливість і необхідність обліку останньої.

Приймаючи в увагу той факт, що реалізація інновацій по своїй суті спрямована на забезпечення визначеного ефекту, а також, з огляду на, що в умовах обмежених ресурсів успішність здійснення інноваційної діяльності сприймається, насамперед, через ступінь задоволення економічних інтересів суб'єкта-новатора, цілком обґрунтовано формалізованим відображенням мотивації цього виду діяльності можна вважати величину економічної результативності. У даному випадку формалізація сприяє більш точному формулюванню мотивів, а також дозволяє виключити можливість неоднозначного їхнього трактування. Іншими словами, економічна результативність інновацій виступає як вербально виражену причину, що переконує в доцільності розробки і реалізації різного роду нововведень. При цьому позитивна результативність (або чекання такої), будучи відправним пунктом мотивації інноваційної діяльності в цілому, виступає як своєрідний вектор, що характеризує спрямованість на використання інновацій, а її розмір - як величину цього вектора, тобто - сили цієї спрямованості.

Відзначене вище в істотній мірі визначає значимість і місце такого важливого науково-прикладного інструмента, як економічне обґрунтування інновацій у процесі їхньої мотивації і забезпеченні успішної реалізації. Так саме економічне обґрунтування є основним способом аргументації доцільності ініціації, пророблення і практичної реалізації інновацій, дозволяючи: чітко виразити кінцеві інтереси суб'єкта-новатора; формалізувати, уточнити й усвідомити основні мотиви здійснення інноваційної діяльності; оцінивши існуючі варіанти дій, відібрати найбільш привабливі; виходячи з величини отриманого результату, установити ступінь досягнення поставлених цілей. Власне тому сучасний менеджер тільки тоді прийме остаточне рішення про впровадження яких-небудь нововведень, коли в процесі економічного обґрунтування одержить чітке представлення про очікуваний ступінь реалізації інтересів свого підприємства [7].

Подальший розгляд загальнотеоретичних основ керування інноваційною діяльністю в Україні логічно продовжити дослідженням специфіки державного її регулювання, що в істотній мері впливає на формування мотивів здійснення нововведень і обумовлює кінцеву їхню ефективність. Отримані при цьому результати дозволять підвищити об'єктивність розроблювальних методик і рекомендацій з економічного обґрунтування інновацій, тому що вони будуть враховувати специфіку національних умов господарювання.

1.3 Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні

В умовах ринкової економіки суб'єкти господарювання, функціонуючи на принципах самооплатності і самофінансування, вправі самостійно приймати рішення про здійснення різного роду інноваційних змін, орієнтуючись при цьому на власні потреби і можливості. Однак, як свідчить світовий досвід, при будь-якому ступені розвитку ринкових відносин ступінь їхньої інноваційної активності в істотній мері визначається мірами, що починаються державою, по регулюванню інноваційної сфери, що спрямовані на посилення мотивів і стимулів здійснення інноваційної діяльності і забезпечення привабливості інноваційного типу розвитку.

Доцільність державного регулювання інноваційної сфери можна пояснити тим, що навіть високорозвинений ринок, що являє собою добре налагоджений механізм, здатний успішно вирішувати різні економічні задачі, що коштують перед суспільством [1], у визначеній мері характеризується обмеженістю і недосконалістю, що виявляється в наступному.

По-перше, відсутня чітка погодженість і взаємодія окремих елементів нічних механізмів через багатоаспектну інноваційну сферу і велику кількість різноманітних об'єктів керування.

По-друге, у деяких галузях НТП, постійно стимулюємий ринковим механізмом, чисто з технологічної точки зору вимагає розгортання великомасштабного виробництва, що згодом приводить до зменшення кількості фірм, що одночасно функціонують на ринку, тобто природною монополізацією ринку, а, отже, і до зниження ролі «здорової» конкуренції в прискоренні НТП.

По-третє, нездатність ринку адекватно реагувати на зовнішні ефекти так називані екстерналії, що являють собою витрати і вигоди, зв'язані з виробництвом або споживанням визначених інновацій, але, що випадають на частку осіб, що не є учасниками конкретної угоди.

По-четверте, ізольоване здійснення інновацій в окремих випадках приводить до істотних утрат як для конкретних фірм, так і для економіки в цілому, при цьому багато інновацій є прибутковими лише при значних масштабах їхньої реалізації, тому вони можуть виявитися економічно не ефективними для ряду суб'єктів господарювання, що гостро бідують у них, однак маючих обмежену виробничу базу або лімітований ринок збуту. Крім того окремі інноваційні проекти взагалі не можуть бути реалізовані на комерційній основі (наприклад, проекти, спрямовані на задоволення потреби суспільства в цілому – оборона, соціальні блага, екологія і т.д.).

По-п'яте, в окремих випадках висока вартість нових видів продукції і послуг робить їх недоступними для масового споживача, що, у кінченому рахунку, може негативно позначитися на темпах поширення.

Зазначені й інші проблеми, зв'язані зі здійсненням інновацій, а також важлива їхня роль у розвитку сучасного суспільства свідчать про те, що сьогодні, коли спочатку необхідно перебороти існуючу інертність вітчизняних суб'єктів, що хазяюють, і забезпечити поява довгострокових перспектив прискореного інноваційного розвитку економіки, роль держави в керуванні інноваційними процесами є важливою і безперечною. При цьому найбільш результативна модель регулювання інноваційних процесів передбачає ефективне сполучення ринкових механізмів попиту та пропозиції з механізмами розумного державного втручання. При цьому всі регулюючі функції держави в інноваційній сфері з визначеним ступенем умовності можна розділити на дві основні групи:

- забезпечуючі подальше ефективне становлення і розвиток ринкових відносин (спрямовані на формування нормативно-правової бази функціонування ринкового господарства, а також стимулювання і захист «здорової» конкуренції як важливої рушійної сили і т.д.);

- що доповнюють і коректують дії ринкових механізмів (спрямовані на перерозподіл доходів і деяких ресурсів, стимулювання економічного росту, забезпечення економічної стабільності і т.д.).

Немаловажним є те, що поступово, у міру подальшого розвитку ринкових відносин в Україні, державний вплив на науково-технічну й інноваційну сфери повинне трансформуватися, здобуваючи характер координації і загального регулювання. Саме тому сучасна проблема активізації інноваційної діяльності вітчизняних суб'єктів господарювання не може бути вирішена тільки за допомогою старих підходів, головним чином заснованих на повній централізації функцій керування і регулювання НТП, а також розгляді окремих підприємств у ролі безпосередніх виконавців і користувачів бюджетних засобів. У цьому зв'язку сьогодні, коли в результаті ринкових трансформацій центр ваги в прийнятті рішень про здійснення інноваційних змін перемістився на рівень окремих підприємств і інших власників капіталу, усі форми впливу держави на інноваційні процеси повинні здійснюватися в рамках ефективної політики, що відповідає новим економічним і соціально-політичним реаліям, а також сприятливому виведенню економіки країни з затяжної кризи і забезпечення стабільного її росту.