118076 (Празька весна та "Ніжна революція" як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині), страница 5

Листопадовим подіям кінця 80-х років безпосередньо передував майже двадцятирічний період, коли при владі знаходився Г.Гусак, а наприкінці цієї доби біля керма КПЧ став М.Якеш (1987-1989). Цей період історії Чехословаччини був дуже суперечливим.

З одного боку, протягом 70-80-х років зробила певний крок вперед чехословацька економіка. Не можна відкинути певних успіхів у машинобудуванні, у хімічній та енергетичній промисловості. Почата випускати нові типи автомобілів автозаводи «Шкода», «Татра». За радянської технічної допомоги Чехословаччина створила власне атомне енергомашинобудування. У 1980 році був встановлений перший чехословацький атомний реактор. Чехословаччина увійшла до складу десяти країн світу, які мали власне виробництво комплексного обладнання для атомних електростанцій³⁸. Продукція чехословацької промисловості направлялася в десятки країн світу, зокрема в країни Азії, Африки. На Європейському континенті вони не витримували конкуренції з технічно більш досконалими виробами Німеччини, Англії, Франції, Японії, Італії та інших країн. Чехословаччина в межах РЕВ розвивалася як країна машинобудування. В середині 80-х років вироби машинобудівної промисловості становили понад 50 відсотків чехословацького експорту.

Досить стабільно розвиваюсь сільське господарство, держгоспи і кооперативи пішли по лінії спеціалізації. Держава збільшила асигнування селу; зросло виробництво сільськогосподарської техніки. На початку 80-х років Чехословаччина вийшла на такий рівень виробництва сільськогосподарської продукції, коли не тільки відмовилася від її імпорту, але деякі вироби почата експортувати³⁹. У Чехословаччині вирощувалося близько 12 мільйонів тонн зерна. Врожайність з одного гектара зросла до 50-52 центнерів.

Все це так, успіхи наче непогані, але діставатися вони ще більшою ціною, ніж в 50-60-х роках. Продукція машинобудування була дуже матеріалозатратною. і технічно невпинно відставала від рівня світових стандартів. Якщо в 70-х роках був ще хоч невеликий приріст промислового виробництва, то в 80-х роках намітився очевидний спад практично в усіх галузях народного господарства.

Приріст національного доходу, за визнанням самої КПЧ, в період п'ятої п'ятирічки (1971-1975) становив 31,5 відсотка, в шостій п'ятирічці - уже 20 відсотків, в сьомій - лише 9⁴⁰. Приріст продуктивності праці за ці ж роки знизився з 27 відсотків у 1971-1975 роках до 7 відсотків - у 1981-1985 роках"⁴¹.

Рівень промислового виробництва за 15 років скоротився в 2,7 рази, а споживання населення - в 5 разів. Дедалі нижчою ставала ефективність виробництва, різко падала якість продукції, знижувалося впровадження в практику досягнень науково-технічного прогресу. Низькою була продуктивність праці. Промисловість вимагала корінної реорганізації, а КПЧ зволікала. На грудневому 1986 року пленумі ЦК КПЧ зазначалось, що прискорення науково-технічного прогресу наштовхується на протидії тих, хто на словах говорить про перебудову, але діє по-старому. Прем'єр-міністр Л.Штровгал змушений був визнати, що Чехословаччина швидше всього є музеєм старої техніки, ніж сучасною індустріальною країною³⁴.

У сільському господарстві, де успіхи, здавалось, були чи не найкращими, досягалися вони надто великим рівнем використання хімічних добрив, що змінювало структуру грунтів, перенасичувало їх. У середині 80-х років на гектар орних земель вносили таку кількість мінеральних добрив, яка значно перевищувала допустимі норми. Дуже ускладнювали екологію великі тваринницькі комплекси. Багато спеціалістів доводили, що кооперативне сільське господарство дуже дороге, а економічно малоефективне³⁵.

Внаслідок невмілих форм господарювання, посилення командних форм управління економіка Чехословаччини неухильно падала. Якщо в 1945-1948 роках Чехословаччина входила до складу десяти промислово розвинених країн світу, то в кінці 80-х років вона опинилася на 40-му місці. За рівнем продуктивності праці, науково-технічного прогресу, якості продукції Чехословаччина набагато відставала від розвинених країн Західної Європи. Національний дохід на душу населення становив усього 60 відсотків порівняно з ФРН і 40 відсотків порівняно з Австрією⁴². Це яскравий приклад невмілого господарювання, яке проводила КПЧ. Догматизм, притаманний її діяльності, відмова від проведення радикальних реформ гальмували розвиток Чехословаччини, яка серед країн РЕВ посідала провідне місце після НДР.

Навіть в період так званої перебудови М.Горбачова в СРСР, коли дух реформування механічно поширювався на всі країни РЕВ, у Чехословаччині лише говорили про реформи, а не здійснювали їх. Це викликало незадоволення в більшості населення країни, сприяло росту опозиції.

Зростали нарікання населення на рівень життя, якість соціального забезпечення, відставання соціальної інфраструктури, упущення в галузі освіти й культури. Якщо в 50-х роках Чехословаччина за середньою тривалістю життя знаходилася серед кращих країн Європи, то у 80-х роках опинилася на нижчих щабелях. На той час практично припинився природний приріст населення країни. Серйозно загострилася екологічна ситуація в Чехословаччині в середині 80-х років. Одна третина населення країни проживала в екологічно забруднених районах. У критичному стані з точки зору екології знаходилося близько 35 відсотків чехословацьких лісів.

Екологічна ситуація оцінювалася як критична. Призвели до цього невмілі методи господарювання, застаріла технологія на металургійних, а особливо хімічних заводах і фабриках. Ускладнили екологічну ситуацію радянські військові, полігони.

Загострилася ситуація в зовнішніх відносинах. Чехословаччина дедалі більше потрапляла в залежність від СРСР. Вигода від зв'язків з Радянським Союзом була безперечною. За рахунок імпорту з СРСР Чехословаччина покривала на всі 100 відсотків свою потребу в нафті та газі, на 95 відсотків - в залізній руді, близько 60 відсотків - в бавовні, 50 відсотків - в лісоматеріалах⁴³. Поставки радянської сировини і енергоносіїв в умовах зростання цін на дані види продукції на міжнародному ринку мали для Чехословаччини важливе значення. Але таким же безперечним був і факт тиснення на Чехословаччину з боку СРСР. Брежнєвська доктрина «обмеженого суверенітету» негативно позначалася на зовнішній діяльності Чехословаччини в першу чергу. Уряд СРСР і його численні радники в Празі не забували весни 1968 року і прагнули тримати під контролем кожен крок чехословацьких лідерів. У кінці 80-х років на СРСР припадало майже 50 відсотків зовнішньоторгового обороту Чехословаччини, а на всі країни РЕВ - понад 75 відсотків. Внаслідок однобокого розвитку зовнішніх економічних зв'язків і спаду виробництва Чехословаччина втрачала завойовані нею колись позиції у світовій торгівлі. Якщо на початку 70-х років Чехословаччина посідала в світовій торгівлі 1.21 відсотка, то у 1987-1988 роках її доля знизилася до 0,92-0.93 відсотка⁴⁴.

Усе говорило про те, що Чехословаччина була заведена КПЧ в глухий кут, з якого треба було шукати вихід. Країна відставала від світових стандартів розвитку. Старі догматичні методи управління економікою потрібно було міняти.

Складною була і внутрішньополітична ситуація в Чехословаччині в кінці 80-х років. Насамперед почата переживати не кращі часи сама КПЧ, що була провідною силою суспільства. Авторитет КПЧ падав як серед рядового її членства, так і особливо серед населення країни. Відданість КПЧ догматизму, гегемонізму викликала загальне обурення, а кожен крок політики КПЧ сприймався суспільством критично. Досвід 70-80-х років показав, що КПЧ, дотримуючись старих ортодоксальних методів керівництва, продемонструвала нездатність забезпечити динамічний розвиток економіки, політичного життя, зовнішньої діяльності країни. Чехословаччина опинилася в глибокому протиріччі з потребами суспільства, з тенденціями світового і європейського розвитку. Результати соціологічних досліджень середини 80-х років засвідчили, що коли в 1986 році на підтримку керівної ролі КПЧ висловилося 58 відсотків опитаних, то навесні 1988 року - уже тільки 33 відсотки. Одна з причин полягала в тому, що КПЧ формально погоджувалася з необхідністю реформ, демократизації, перегляду оцінки подій «празької весни», а насправді жодних кроків у цьому напрямку не робила.

Варто зауважити, що не тільки в країні ніяких реформ не здійснювалося, але й сама КПЧ виявилася неготовою до самореформування, зміни своєї діяльності відповідно до вимог життя. Вершиною деградації КПЧ було те, що на грудневому 1987 року пленумі ЦК КПЧ замість Г. Гусака генеральним секретарем ЦК партії було обрано М.Якеша - людину консервативніших поглядів, ніж його попередник. Це ще більше посилило кризу в КПЧ. Дедалі партія і особливо її керівництво відривалися від маси комуністів, віддалялися від вирішення наболілих питань. Майже кожних 2-3 місяці відбувалися пленуми ЦК КПЧ, на яких піддавалися критиці теорія і практика роботи. В ухвалених рішеннях аналізувалися недоліки, але змін до кращого не було видно ".

Словацькі дослідники справедливо пишуть про те, що чим більше керівники КПЧ говорили про перебудову і демократизацію, тим більше переслідувалося все прогресивне. На петиції та заяви трудящих КПЧ і уряд не реагували, збори і мітинги опозиції розганяли силою. Події в Чехословаччині в другій половині 80-х років стали яскравим прикладом «псевдоперебудови», що мала місце не лише в Чехословаччині, але і в ряді інших країн Центральної Європи.

Авторитет КПЧ дуже похитнувся з подіями 1988 року, а саме: у 1988 році відзначалися три ювілеї в історії Чехословаччини, на які суспільство давало різні відповіді, робило з них різні висновки. Перший за хронологією ювілей - це 40-річчя лютневих подій 1948 року, коли до влади прийшла КПЧ, вірніше, коли комуністи на чолі з К.Готвальдом одержали перемогу над опозицією, яку очолював президент Е.Бенеш. З лютого 1948 року минуло 40 літ, багато чого в умовах розвитку демократії стало відомим громадськості і напрошувалася теза нової об'єктивної оцінки перевороту в лютому 1948 року. Значні кола громадськості сподіваєшся, що таємне, яке привело комуністів у 1948 році до влади, стане явним. Але ЦК КПЧ категорично відкинув ідею перегляду оцінок лютого 1948 року⁴⁵. Відзначення лютневих подій відбуваюся з позицій виправдання всього, що було зроблено в 1948 році. Через це від КПЧ відсахнулися значні кола інтелігенції, передова частина робітників, селян, всіх, хто знав хоч малу правду про події лютого 1948 року, коли грубо порушувалися демократичні права, насильно рвалася до влади КПЧ, яка встановлювана свою диктатуру. У 1988 році ніхто не вимагав розправи над .комуністами, а просто бажали відновити історичну справедливість і зробити КПЧ однією з політичних сил країни замість провідної сили⁴⁶.

Друга політична подія, яка мала місце в історії Чехословаччини у 1988 році і на яку не було єдиної відповіді в країні. - це 20-річчя введення в Чехословаччину військ п'яти країн ОВД на чолі з СРСР. Минуло двадцять років з часу придушення реформ «празької весни». Двадцятирічний досвід розвитку Чехословаччини після серпня 1968 року показав, що відновлена з допомогою штиків і танків адміністративно-командна система, очолювана КПЧ, не може вивести країну на європейський рівень розвитку. Чехословаччина відставала від світових і європейських стандартів у всіх сферах життя⁴⁷. Суспільство чекало, що КПЧ в умовах реформування перегляне оцінку. подій 1968 року, самокритично скаже правду про двадцятирічний шлях і зробить належні висновки. Громадськість вимагала, щоб КПЧ скасувала схвалену в грудні 1970 року постанову «Уроки кризового розвитку...», в якій вся вина покладалася на саму Чехословаччину: тут, мовляв, діяла контрреволюція, країні загрожувала небезпека громадянської війни, створювалася небезпека «соціалістичним завоюванням» і т.п. Документ виправдовував інтервенцію і події, які наступили після неї. Це принижувало гідність чехів і словаків, тих демократичних сил, які боролися за реформування Чехословаччини на нових засадах.

Громадськість вимагала назвати все своїми іменами: не інтернаціональна допомога, а грубе втручання у внутрішні події Чехословаччини; не всебічний розвиток країни в 1971-1988 роках, а поступове сповзання з позицій 70-х років; не стабілізація обстановки в 1969-1970 роках, а грубе порушення демократичних прав і розправа над десятками тисяч громадян як членами КПЧ, так і безпартійними, з профспілковими активістами. Але КПЧ і на це питання не готова була дати нові відповіді з позицій горбачовського «нового політичного мислення». Ні Г.Гусак як президент Чехословаччини, ні М.Якеш як генеральний секретар ЦК КПЧ, з їх оточенням, не хотіли переглядати старі догматичні оцінки подій 1968-1969 років. У 20-х числах серпня 1988 року газета «Руде право» - орган ЦК КПЧ опублікувала серію статей, в яких відстоювалася стара точка зору. Це відштовхувало від КПЧ не лише широкі кола громадськості, а навіть частину активу КПЧ. Преса широко обговорювала ці проблеми, але єдиної, історико-об'єктивної оцінки не знаходила. Керівництво КПЧ, підтримане лідерами комуністичних і робітничих партій країн соціалізму, відстоювало стару точку зору, а громадськість вимагала об'єктивних оцінок. У цих умовах, як показують соціологічні дослідження в Чехословаччині, сильно падав авторитет КПЧ серед широких верств населення, яке виступало проти її керівної ролі, тобто проти диктатури однієї партії⁴⁸. У ході дискусії правдиві слова висловив О.Дубчек: наш народ і сьогодні все ще хоче того, чого він домагався у 1968 році.

Дискусія навколо оцінки подій 1968 року набрала широкого міжнародного звучання. СРСР продовжував підтримувати старе керівництво Чехословаччини і дотримувався угоди між КПРС і КПЧ про те, що основою оцінок є документ КПЧ «Уроки кризового розвитку...», схвалений у грудні 1970 року. В СРСР з критикою інтервентів послідовно виступав академік А.Сахаров, доктор історичних наук, науковий працівник інституту історії США і Канади Ю.Давидов, редактор «Літературної газети» Ф.Бурлацький та ряд інших учених і громадських діячів. Вони високо оцінювали реформи «празької весни», діяльність О.Дубчека, засуджували інтервенцію, вимагали сказати правду народу про події літа 1968 року, відкрито вибачитися перед чехословацьким народом за провину. Газета «Известия» засудила радянських прихильників «празької весни» і висловила жаль з приводу того, що в СРСР є ще такі люди. Така позиція офіційних кіл була зумовлена тим, що в КПРС переважали прихильники інтервенції в Чехословаччині. М.Горбачов, будучи в Чехословаччині на початку 1987 року, жодного слова не сказав про інтервенцію в 1968 роді, про перебування радянських військ у Чехословаччині⁴⁹. Як керівник КПРС, М.Горбачов закликав підтримувати політику Г.Гусака, висловив сподівання, що реформи в Чехословаччині будуть прискорені. Пізніше керівник КПРС з розумінням поставився до обрання Генеральним секретарем ЦК КПЧ М.Якеша. Особливо підтримували політику старого керівництва КПЧ і стару оцінку подій 1968 року такі члени політбюро ЦК КПРС, як Є.Лихачов та інші керівники. Влітку 1988 року, коли виникла дискусія навколо подій 1968 року, КПЧ одержувала підтримку з бою. КПРС. Це посилювало незадоволення чехословацького суспільства політикою СРСР і КПРС.