118076 (Празька весна та "Ніжна революція" як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині), страница 3

1.3 “Програма дій” Чехословацьких реформаторів

Основні ілюзорні принципи про можливість реформування соціалістичної системи, а також упевненість Дубчека, що централізовану планову систему можна зробити ефективною, були викладені у важливому документі, підготовленому комуністичними реформаторами: “Програма дій”, затвердженій Центральним комітетом у квітні 1968 року. Хоча у документі йшлося про вірність чехословацьких комуністів принципам марксизму-ленінізму, у програмі робився акцент на рішучість демократизації існуючої системи. Партія проголошувала намір відмовитися від адміністративно-командних методів, урочисто обіцяючи віддавати перевагу методу переконання а не примусу. Законність було проголошено основоположним принципом, необхідним для існування сильної держави. Таким чином основні пункти документу, який мав назву ”Шлях Чехословаччини до соціалізму”, передбачали:

1. нові гарантії свободи слова, друку, зборів, віросповідання;

2. закони про вибори, які б забезпечили ширший вибір кандидатів та реальну свободу для чотирьох не комуністичних партій, інтегрованих в Національний фронт і підконтрольних комуністичній партії;

3. обмеження прерогатив комуністичної партії у взаємовідносинах з парламентом та урядом;

4. глибокі економічні реформи, спрямовані на розширення самостійності підприємств, щоб відродити обмежену кількість приватних підприємств, забезпечити конвертованість валюти і підняти на новий рівень торгівлю з Заходом;

5. незалежна судова влада

6. федеральний статус Словаччини

7. розробка проекту нової конституції до кінця 1969 року¹⁴.

Ця програма була результатом компромісу між радикальними реформаторами і консервативною фракцією у партійному керівництві. Деякі з цих ідей звучали досить обнадійливо, інші ж повторювали провідну роль партії. У своїй загальній орієнтації програму могли б сприйняти прихильники демократичного крила у своїх пошуках нової моделі соціалізму.. по суті це була спроба зберегти керівну роль партії, зробити її генератором пробудження суспільства: Пронизана вірністю ідеалам соціалізму, програма чітко підтверджувала рішучість нового керівництва відмовитися від радянської моделі соціалізму. Було реабілітовано велику кількість політичних в’язнів, тепер жертвам сталінських репресій дозволялося організовуватися у свої асоціації і мати свої клуби. Саме в цей момент відкрилася двоїста природа Празької Весни; з одного боку, це був реформістський рух, ініційований згори групою комуністів, невдоволених поганим станом економіки і соціальними хворобами, які характеризували режим Новотного. З іншого – оскільки цей рух розгортався і широкі маси і верстви населення перейнялися реформістськими ідеями, - представники новонароджуваного чеського і словацького громадянського суспільства виступили з критикою масштабів офіційної стратегії оновлення.

Оскільки Дубчек і його соратники дійшли висновку, що справжній соціалізм немислимий без демократії, вони відкрили зелену вулицю незалежним ініціативам знизу, в тому числі можливість застосовувати не комуністичні, навіть антикомуністичні групи і об’єднання. Швидкі темпи демократизації сп’янили чеську інтелігенцію, яка завжди була на боці більш радикального комуністичного керівництва. Однак провідна ланка компартії виявилася неспроможною чітко визначити підхід до вирішення основних дилем країни дехто з членів Президії висловлювався за продовження глибоких реформ. Інші ж, налякані можливістю справді втратити владу у плюралістичній системі, скаржились на появу правих сил і вимагали від Дубчека жорсткішої політики. Але здебільшого партія повністю підтримувала ідеї, які відстоював Дубчек. Для них єдиною альтернативою задушливій сталінській системі був соціалізм з людським обличчям.

Тривогу домашніх ортодоксів, що ініційовані партією реформи можуть стати причиною стихійного громадянського руху проти комуністичної системи, також поділяли радянське керівництво та їх союзники. На саміті, що відбувся у Дрездені, у Східній Німеччині, всі комуністичні лідери Варшавського пакту (крім президента Румунії Чаушеску) висловили стурбованість відносно ходу подій у Чехословаччині¹⁵. У наступні місяці під час зустрічі Дубчека з Брежнєвим, чеський керівник намагався розвіяти побоювання радянського керівництва щодо небезпеки контрреволюції в його країні. У своїй критиці реформ Дубчека Брежнєв висловив незадоволення не тільки комуністичної верхівки у Радянському Союзі, а й у інших країн блоку вони не могли змиритись з бажанням Чехословаччини побудувати альтернативну модель соціалізму, суспільства, у якому б до людини ставилися б по-людськи, а не просто як до знаряддя для втілення планів партії.

В той час, як загострювався конфлікт між чехословацькими реформаторами і рештою лідерів Варшавського Пакту, міжнародний комуністичний рух входив до нової фази криз і неспокою. Югослави та румуни публічно висловилися проти застосування іноземних сил для придушення демократичного руху в Чехословаччині. Ряд комуністичних партій, в тому числі французька, італійська та іспанська, надіслали аналогічні попередження до Москви. Впродовж цих місяців розгорілася гостра полеміка щодо суті марксистського інтернаціоналізму та права кожної комуністичної партії самостійно визначати політичну лінію; це був період народження євро комунізму, політичної платформи, яку прийняла низка компартії Західної Європи. Єврокомунізм кидав виклик Кремлю в його праві диктувати свою лінію іншим партіям, а також відстоював нерозривний зв’язок між соціалізмом і плюралістичною демократією. Заперечення Чехословаччиною застарілої радянської моделі з її ультра централізмом і підозрілим ставленням до будь-яких ініціатив поділяло багато комуністичних партій Заходу, які доводили, що слід відмовитися від ленінського принципу диктатури пролетаріату. Протилежних поглядів дотримувалися апологети сталінського курсу у Китаї та Албанії. Вони засудили Празьку Весну як спробу реставрувати капіталізм.

У Чехословаччині ж інтелігенція продовжувала вимагати від керівництва поглиблення політичного плюралізму і забезпечення гарантій, які б унеможливлювали повернення до сталінських командних методів. Чехословацькі керівники, зокрема, Перший секретар Дубчек і Голова Національних Зборів Смрковський безпосередньо спілкувалися з представниками, які формували громадську думку Протягом одного місяця сонне Чехословацьке суспільство прокинулося і стало активним учасником державотворчого процесу. Як тільки люди зрозуміли, що вони зможуть змінити політичний курс, їх участь перестала бути порожнім гаслом.

У червні 1968 року незалежний тижневик Спілки письменників “Літературні листи” надрукував сміливий документ під назвою “2000 слів до робітників, селян, вчених, митців і всіх людей”¹⁶. Підготовлений переважно Людовиком Вакуликом, документ символізував відхід від логіки покірності, а також закликав покінчити з комуністичною практикою політичного контролю та маніпулювання. Цей маніфест містив вимогу прискорити демократизацію, усунути догматиків від влади, з партійного керівництва і без зволікань перейти до багатопартійної системи. Документ, під яким поставили підписи сімдесят відомих діячів ліберальної інтелігенції і близько 40 000 людей по всій країні, виражав зростаюче невдоволення повільними темпами проведення реформ та непослідовністю офіційної стратегії оновлення. Хоча догматики не збиралися затаврувати документ як “заклик до контрреволюції”, цей маніфест безсумнівно відобразив позицію нетерпимості і фанатизму. Не закликаючи до помсти тим, хто два десятиліття правив країною, документ заперечував будь-яке насильство. Навпаки, в ньому відображено надії переважної більшості чехів і словаків на те, що комуністична партія зможе перерости у справжню демократичну силу

Головним суперечливим питанням політичної боротьби у верхньому ешелоні компартії Чехословаччині був характер майбутнього керівництва і побоювання консерваторів (та їхніх протеже), що 14 з’їзд партії намічений на літо 1968 року, санкціонує їх усунення і затвердить програму “соціалізму з людським обличчям”. Дуже занепокоєний можливими погрозами з боку Радянського Союзу, Дубчек відхилив звернення, однак не пішов на зустріч неосталінським елементам, які назвали документ “контрреволюційним маніфестом”

До невдоволення радянського керівництва тим, як мляво Дубчек вживав заходів, щоб стримати лібералізацію, додався тиск на Брежнєва з боку комуністичних лідерів Польщі та Східної Німеччини, яких лякала думка, що Чехословацький вірус може перекинутися на їхні країни. У липні в столиці Польщі відбувся самміт учасників Варшавського Пакту, на якому були відсутні керівники Чехословаччини та Румунії. Учасники наради направили відкритого листа керівництву Чехословаччини, настійливо вимагаючи викорінити ”Контрреволюційне осердя” та негайно позбутись антисталінських елементів у засобах масової інформації¹⁷. Лист – фактично це був ультиматум – давав зрозуміти, що обіцянка Кремля не втручатися у внутрішні справи інших комуністичних країн не мала сили, бо на порядку денному постало майбутнє соціалізму радянського ґатунку у одній з країн блоку. Як відлуння 1956 року, з метою виправдати збройну інтервенцію в Угорщину, Радянський Союз та його союзники наполягали, що “збереження революційних завоювань народу у Чехословаччині було не лише внутрішньою справою її керівників, а й турботою всієї соціалістичної спільноти”.

Лякаючи примарою антикомуністичного бунту керівники Варшавського Пакту намагалися змусити Дубчека і його однодумців припинити реформи і відмовитися від амбітних намірів побудувати новий тип соціалізму. Не ставши на коліна перед диктатором Кремля, Дубчек відкинув звинувачення радянських лідерів і сам перейшов у контрнаступ. У телевізійному виступі 18 липня він відстояв вибір своєї партії та спростував звинувачення його в опортунізмі і ревізіонізмі. Зокрема у своєму виступі Дубчек сказав наступне: “Останнім часом у нашій країні склалася ситуація коли кожен може публічно, без страху, відкрито і з гідністю висловити свою думку і таким чином перевірити чи справа цієї країни і справа соціалізму є нашою спільною справою. Відкритою і чесною політикою, щиро і чесно позбуваючись пережитків минулих літ наша партія повертає втрачену впевненість. Тому ми говоримо відкрито, спокійно, але рішуче, що ми усвідомлюємо, що ставиться на карту: для народу цієї країни не має іншого шляху для досягнення глибоких, демократичних і соціальних змін у житті. Ми не хочемо поступатися жодним із принципів, викладених у “програмі дій”. Комуністична партія спирається на добру волю народу, ми не реалізовуємо нашу провідну роль правлячи суспільством, ми самовіддано служимо його вільному, прогресивному, соціалістичному розвитку. Ми не можемо утверджувати авторитет, лише віддаючи накази, а через працю наших членів, через справедливість наших ідей.¹⁸”

Тут, як бачимо, зіштовхнулись два політичні погляди – чехословаків, які робили акцент на людських вимірах соціалізму і лідерів блоку, які були зацікавленні лише у збереженні статус-кво і тому з підозрою дивилися на експериментування Дубчека з демократією.

Як істинні послідовники Сталіна радянські керівники не сприймали громадян як самостійних політичних акторів, вони вважали, що партійна еліта повинна повністю і беззастережно володіти всіма диктаторськими функціями. Будь-яка спроба встановити інший принцип влади, особливо такий, що визнавав суверенітет народу, розцінювався як підривна діяльність.

РОЗДІЛ 2

ПОРАЗКА “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

2.1 Військова інтервенція в Чехословаччину

Незважаючи на прагнення Дубчека та його оточення зруйнувати існуючу гегемонію і підірвати верховенство Радянського Союзу у блоці вони не усвідомлювали масштабів протидії саме з боку СРСР. Вважаючи себе чесними комуністами (а саме такими вони й були з точки з суто марксистської точки зору), Дубчек і його однодумці не змогли розгледіти прірви між їхньою високою мрією соціалістичного оновлення і цинізмом радянських лідерів щодо міжнародних відносин та ідеологічних питань. Для радянського керівництва марксизм-ленінізм давно став прикриттям його бюрократичного існування.

Переговори з лідерами «празької весни» розтягнулися майже на півроку. Відбувалися багатосторонні зустрічі - в Дрездені, Софії, Варшаві, Москві, Братиславі та двосторонні - на рівні усіх членів Політбюро ЦК КПРС і Президії ЦК КПЧ - в Чієрні-над-Тисою. Керівники КПРС та інших союзних партій тиснули на КПЧ і вимагали «навести порядок». Останні захищалися і заявляли, що ніякої загрози соціалізму в Чехословаччині немає і не може бути. Час йшов, а події в Чехословаччині лякали КПРС та її союзників.

У липні-серпні відбулись переговори між Політбюро КПРС і Президією Компартії Чехословаччини, було досягнуто домовленості припинити взаємну полеміку і критику. Згодом відбувся самміт країн-учасниць Варшавського Пакту у Братіславі, на якому було досягнуто нібито повного порозуміння. Комюніке Братиславської зустрічі містило традиційні радянські формулювання про “підривні дії імперіалізму” та вимоги до всіх соціалістичних краї неухильно і послідовно дотримуватися “загальних законів будівництва соціалістичного суспільства, і головне, зміцнювати керівну роль робітничого класу та його авангарду – комуністичної партії”. В обмін на несерйозну і, безперечно, лицемірну обіцянку поважати суверенітет Чехословаччини радянське керівництво сподівалось, що Дубчек поводитиме себе як слухняний комуніст і відразу розпочне кампанію проти демократичних сил та засобів масової інформації. Але у Чехословаччині джина демократії вже було випущено з пляшки, а лідери реформістського руху не мали наміру відступати, аби зовсім не втратити політичної довіри. Становище Дубчека як національного лідера залежало від його вміння протистояти постійним вимогам радянських керівників знову ввести цензуру і вжити репресивних заходів проти сил, які Кремль вважав “ворожими”

18 серпня 1968 року нарада керівників п’яти країн-членів Варшавського пакту схвалила пропозицію Л. Брежнєва, згідно з якою необхідно було покласти край діяльності авторів “Празької весни”, що становила загрозу “завоюванням соціалізму”¹⁹.

О 23 годині 20 серпня 1968 року війська п’яти держав-членів Варшавського Пакту перейшли кордони Чехословаччини. Окупацію країни здійснювали 124 тисячі військовослужбовців і 500 танків (частина їх вже перебувала на території Чехословаччини, оскільки Дубчек напередодні погодився на проведення великих союзницьких маневрів у своїй країні)²⁰. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Чехословацький народ обурювався появою «непрошених гостей», чинив опір просуванню танків і мотомеханізованих частин, зокрема знімалися таблички з назвами вулиць, вивішувалися плакати з закликами щоб радянські війська повернулися додому, мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним.²¹

. У сутичках загинуло 30 і було поранено більше 300 чоловік²². Армія виконувана волю президента Л.Свободи, опору не чинила, вогонь не відкривала. Вже 21 серпня була окуповано вся Чехословаччина, захоплено важливі стратегічні пункти. Лідера партії Дубчека, прем’єр-міністра Ольдріха Черніка та інших керівників реформістського руху взяли як заручників і переправили до військової частини на території Радянського Союзу. Відразу після окупації Москва розіслала по всьому світу офіційну телеграму ТАРС, котра роз’яснювала, що війська були введено у Чехословаччину на прохання партії і керівництва державою²³. Дубчек на той час і не здогадувався, що у нього за спиною з’явилися колабораціоністи, які готові були у будь-який спосіб виправдовувати збройну інтервенцію.²⁴ Щоб виправдати окупацію Чехословаччини, орган КПРС – газета “Правда” надрукувала передову статтю, в якій Дубчека звинуватили в організації правої опортуністичної фракції, шкідливі і безвідповідальні дії якої викликали необхідність інтернаціональної допомоги, яку надали Чехословаччині країни-учасниці Варшавського Пакту. Зіткнувшись з категоричною відмовою президента Людвика Свободи вести переговори без законного керівництва країни, Брежнєв дав згоду на те, щоб Дубчека і його товаришів доставили для участі у переговорах.