114504 (Технологія використання підручників на уроках у початковій школі), страница 4

Серед чинників, що визначають ефективність роботи з підручником, найбільш важливі вміння: вільно читати і розуміти прочитане; орієнтуватися в структурі підручника; виділяти основне в тексті, що вивчається; вести записи. Всі ці уміння поступово і цілеспрямовано формуються у учнів з першого дня їх перебування в школі.

Окремим видом самостійної роботи є розгляд і аналіз учнями таблиць, малюнків та інших ілюстрацій, вміщених у підручнику. Щоб така самостійна робота мала осмислений характер, учням пропонують пов'язувати розгляд і аналіз із текстом підручника та знаннями, здобутими на уроках [69].

Сучасні навчальні книги все більше стискаються в обсязі, їх автори прагнуть зобразити велику кількість навчального матеріалу у вигляді підсумкових таблиць, діаграм, графіків, класифікацій і т.д. У зв'язку з цим учителям слід більше уваги звертати на аналіз інформації, представленої у спресованому вигляді, формувати у школярів уміння «згортати» і «розгортати» знання.

Для полегшення запам'ятовування матеріалу вчитель зобов'язаний ознайомити учнів з правилами заучування різної інформації, постійно контролювати розвиток пам'яті, допомагати її удосконалювати.

Навчання роботи з книгою передбачає формування у школярів навчок самоконтролю. Потрібно намагатися, щоб учень оцінив свої знання матеріалу не по тому, скільки разів він прочитав текст підручника, а по вмінню свідомо і детально висловлювати зміст прочитаного. Для цього слід формувати звичку більше часу відводити не на читання матеріалу, а на його активне відтворення з пам'яті.

До недоліків методу роботи з книгою відносяться значні витрати часу і енергії, тому цей метод вважають малоекономічним. Крім того, він не враховує індивідуальних особливостей школярів. Погано складені підручники не мають у своєму розпорядженні достатньої кількості матеріалу для самоконтролю і управління процесом навчання, тому вчителю потрібно вибирати хороші підручники і обов'язково поєднувати цей метод з іншими методами навчання.

Серед практичних методів вправи відрізняються найбільшою ефективністю. Необхідно звернути увагу на найважливіші дидактичні функції і особливості цого методу. Вправа - це метод навчання, що є планомірно організованим повторним виконанням дій з метою оволодіння ними або підвищення їх якості. Без правильно організованих вправ неможливо оволодіти навчальними та практичними уміннями і навичками. Перевага цого методу полягає в тому, що він забезпечує ефективне формування умінь і навичок, а недолік – в недостатній реалізації мотиваційної функції.

Усні вправи широко використовуються у процесі навчання. Вони пов'язані з розвитком культури мовлення і логічного мислення, пізнавальних можливостей учнів. Призначення усних вправ різноманітне: оволодіння технікою і культурою читання, усного рахунку, розповіді, логічного викладу знань тощо. Велику роль відіграють усні вправи при вивченні іноземних мов. Вони поступово ускладнюються залежно від віку і рівня розвитку учнів. Письмові вправи (стилістичні, граматичні, орфографічні диктанти, твори, конспекти, рішення задач, описи дослідів і т.д.) складають важливий компонент навчання. Їх головне призначення - формування, розвиток і зміцнення необхідних умінь і навичок. Вчителю необхідно піклуватися про їх достатню кількість і різноманітність.

Щоб вправи були ефективними, вони повинні відповідати ряду вимог. До них відносяться:

• свідома спрямованість учнів на підвищення якості діяльності;

• знання правил виконання дій;

• свідомий облік і контроль умов, в яких вони повинні виконуватися, а також облік досягнутих результатів;

• розподіл повторень у часі.

Виконання вправ тісно пов’язане із роботою з навчальною книгою, оскільки основним джерелом навчальних завдань є підручник. Робота з підручником на уроці дає навчальний ефект, якщо вчитель дотримується таких правил:

• правильно обирає матеріал для самостійного вивчення за підручником, опираючись на принцип доступності;

• перед самостійною роботою учнів з підручником проводить ґрунтовну вступну бесіду, в якій визначає тему, загальний зміст матеріалу, виділяє питання для засвоєння, дає конкретні поради щодо порядку самостійної роботи і самоконтролю;

• спостерігає за ходом самостійної роботи, допомагає окремим учням розібратися в труднощах;

• приділяє серйозну увагу виробленню у школярів вміння самостійно осмислювати і засвоювати новий матеріал за підручником;

• для більш вдумливого осмислення використовує перед самостійною роботою демонстрацію дослідів, наочних посібників, створює проблемні ситуації тощо;

• роботу з підручником на уроці поєднує з іншими формами і методами навчання, перевіркою якості засвоєння матеріалу, який вивчався, вправами, пов’язаними з виробленням умінь та навичок і подальшим поглибленням знань учнів.

Оскільки робота з підручником — один із важливих методів навчання, сутність якого полягає в оволодінні новими знаннями, коли учень вивчає матеріал і осмислює наявні факти, приклади, закономірності й паралельно з цим набуває уміння працювати з книжкою, то в зазначеному методі чітко простежуються дві сторони:

• організація засвоєння навчального матеріалу підручника;

• формування уміння працювати з книжкою.

Організація засвоєння навчального матеріалу — це так звані «зовнішні компоненти» роботи з підручником як методу навчання, тобто ті, які реалізує вчитель.

„Внутрішнім компонентом” зазначеного методу виступає уміння школярів працювати з підручником, застосовуючи яке, „учень не лише справляється з поточними завданнями учіння, але й організовує свою пізнавальну діяльність”, вчиться вчитися; іншою термінологією їх називають „надпредметними уміннями” [62, 13]. Засвоєння «внутрішніх компонентів» методу навчання самою дитиною передбачає перетворення заданих учителем прийомів, включення в них нових елементів чи, навпаки, скорочення, спрощення; насамкінець — відкриття учнем нових, своїх способів. Далеко не всім дітям вдається відшукати свої способи навчальної діяльності, тому „внутрішні компоненти” методу навчання передбачаються і цілеспрямовано передаються учневі вчителем.

Уміння працювати з підручником комплексне, яке включає в себе як спеціальні дидактичні уміння (працювати з текстом, з позатекетовими компонентами, користуватись апаратом орієнтування), так і загальнонавчальні (міжпредметні) (аналізувати, порівнювати, узагальнювати, контролювати роботу тощо), тому вважаємо його інтегрованим. Сформованість даного уміння забезпечує здатність школяра користуватися кожним із виділених компонентів підручника, а також книжкою в цілому.

Таким чином, робота з підручником є одним із словесних методів, який навчання пов’язаний із оволодінням новими знаннями, уміннями і навичками. У ньому чітко простежуються два аспекти – організація засвоєння навчального матеріалу („зовнішні компоненти методу”) та формування вміння працювати з навчальною книгою (його „внутрішні компоненти”).

1.2 Особливості побудови підручника для початкової школи

Аналіз історичних аспектів теорії підручника немислимий без розкриття сутності основного поняття — „підручник”. Аналіз спеціальної літератури [2; 6; 25; 30; 32; 37; 45; 72 та ін.] дає змогу простежити положення про двоєдину сутність підручника, що виступає концептуальною основою теорії шкільного підручника. Виходячи з цього, підручник повинен відображати завдання, зміст навчання (як виразник змісту освіти), а також методи, прийоми, організаційні форми навчання (як засіб забезпечення його засвоєння). Безперечно, що таке трактування сутності підручника є результатом розуміння його місця й ролі в навчальному процесі у різні історичні періоди розвитку школи.

Системне обґрунтування проблем розробки, впровадження і методично адекватного використання шкільного підручника здійснюється у синтетичній галузі знань, що охоплюється терміном «теорія шкільного підручника».

На думку ДД.Зуєва, теорія підручника - це «система глибокого наукового обґрунтування головних його параметрів, яка покликана вивчати закономірності створення навчальної літератури, допомагати її розвитку» [30, 47] Виділяючи сферу застосування теорії підручника, автор підкреслює, що об'єктом її дослідження виступає не лише змістова сторона предмета, а й закономірності конструювання матеріальної основи підручника — власне книги. Завдання теорії підручника вчені вбачають у тому, щоб, «будучи прогностичною, вона надала підручнику випереджаючого шкільну дійсність характеру» [64,79]. Проте на сучасному етапі, як переконує Я.П. Кодлюк, можна стверджувати про відсутність цілісних досліджень історії розвитку теорії підручника і самих підручників.

Спроба створити цілісну дидактичну теорію підручника належить В.П. Безпалькові [3]. Він розглядає підручник як засіб, за допомогою якого моделюються основні властивості педагогічної системи, а потім, відповідно до моделі, організовується навчальний процес.

Найважливішими аспектами теорії шкільного підручника вчені вважають дидактичні, психологічні, гігієнічні й книгознавчі вимоги до його створення; принципи і критерії відбору наукових знань; вимоги до структури підручника, ілюстративного матеріалу, апаратів орієнтування й організації засвоєння знань; комп'ютерну його підтримку; реалізацію освітнього, розвивального і виховного потенціалу підручника [6; 16; 23; 32; 38; 39; 40; 59; 60; 75; 81].

Проблема розробки й використання підручників та інших навчальних книг пройшла довгий історичний шлях. В античному світі підручники були рукописними і призначалися для еліти суспільства. Коли з'явився друк, підручники стали доступнішими. Першим друкованим підручником у нашій країні була азбука Івана Федорова, видана у Львові

1574 р. У 1596 р. вийшла граматика Лаврентія Зизанія. Граматика Мелетія Смотрицького (1619) була шкільним підручником понад 130 років.

З половини ХІХ ст. з'явилися перші підручники арифметики. Так, у 1703 р. вийшов підручник Л. Магницького «Арифметика, сиречь наука числительная», який до середини XIX ст. слугував основним підручником для школярів. Яскравий слід в історії створення підручників для початкової школи лишили підручники Я.А. Коменського «Відчинені двері мов» і К.Д. Ушинського „Рідне слово” та „Дитячий світ».

Основоположником теорії навчальної книги вважають чеського педагога Я.А. Коменського. Він сформулював ряд важливих положень щодо підготовки, оформлення та використання підручника. Чимало вимог до підручника, розроблених педагогом, є актуальними і в наш час. Особливу увагу вчений акцентував на вимозі будувати підручники у формі діалогу.

Серед організаційних моментів використання книги у навчальному процесі він виділяв такі:

• доречно пропонувати учням лише ту навчальну літературу, яка призначена для занять у даному класі, оскільки «чим менше сторонні книги будуть відволікати увагу, тим більше будуть захоплювати спеціально призначені» [45, 127];

• важливо, щоб книги, які потрібні для конкретного класу, були в наявності у необхідній кількості;

• книги мають бути одного і того ж видання, «щоб у них збігалися не лише сторінки і рядки» [45, 128], а й усе інше.

Ян Амос Коменський створив перший ілюстрований підручник для найменших учнів «Видимий світ у малюнках» (1658), у якому практично втілив принцип наочного навчання.

Найвидатнішим теоретиком навчальної книги другої половини ХІХ століття вважають відомого педагога, автора підручників для початкової школи К.Д. Ушинського. Підручник він розглядав уже як засіб для самостійної роботи учнів, що було значним кроком уперед у розумінні значення навчальної книги в організації процесу навчання, і пред'являв до нього відповідні вимоги: матеріал підручника — це вступ до «серйозної науки”, тому має бути таким, щоб після його опрацювання в дитини виникло бажання більше знати; важливо «начинити» книгу питаннями, які спонукають маленького читача «бесідувати» з нею, та ін. Неабиякого значення відомий педагог надавав відбору навчального матеріалу в підручники, способу пред'явлення знань і застерігав від перевантаження книжок другорядним матеріалом.

К.Д. Ушинський теоретично обґрунтував загальний спосіб викладу навчального матеріалу в підручниках: спостереження за відповідними предметами чи явищами, що скеровується запитаннями, на які учні повинні відповісти; ознайомлення з правилами, визначеннями; виконання вправ на закріплення одержаних знань [79, 217-219]. Таким чином, функцію керівництва пізнавальною діяльністю школярів має виконувати сам підручник.

Теоретичні положення, розроблені К.Д. Ушинським, лягли в основу складених ним книг «Дитячий світ» (1861) та «Рідне слово» (1864). У цих книгах знайшли практичне відображення ідеї зв'язку навчання з життям, поєднання завдань матеріальної і формальної освіти, виховуючого навчання, врахування психологічних особливостей учнів та ін. «Рідне слово» і «Дитячий світ» — це джерело початкових знань школярів про природу, людину і працю.

Визначною подією у розвитку народної освіти другої половини XIX століття став «Букварь южнорусский» Т.Г. Шевченка — перший підручник з навчання грамоти у школах України, написаний літературною мовою [69, 89]. Структура, зміст і методичний апарат книги старанно продумані; застосовуються принципи народності, доступності й цікавості; матеріал відрізняється жанровою різноманітністю; у підручнику реалізовано передові на той час ідеї не лише щодо навчання грамоти, а й щодо вивчення математики.

Видатний педагог і громадський діяч Т.Г. Лубенець протягом своєї педагогічної діяльності видав десятки підручників і методичних посібників, у яких відобразив власне бачення ролі книги в навчально-виховному процесі. У поясненні для вчителів, написаному для «Граматки», він зазначив: «Спостереження підтверджують, що розвиток у дітей інтересу, уваги і пам'яті — цих основних психічних функцій, без яких навчання неможливе, перебуває у повній природній залежності від рідної мови дітей» [40, 16]. Основою розвитку зазначених новоутворень автор вважає вдало підібраний навчальний матеріал — яскравий, емоційний, захоплюючий, який забезпечує не лише загальноосвітній, а й виховний, гуманізуючий вплив на дитину.

Відродження української нації, педагогічної думки, школи, яке розпочалося у кінці XIX - на початку XX століття, торкнулося і проблеми видання підручників для початкової школи. Чинні підручники, написані російською мовою, були незрозумілими для учнів, не викликали у них цікавості, відбивали інтерес до навчання. Тому, зважаючи на мізерну кількість україномовної літератури, чимало прогресивних представників педагогічної думки взялося за її створення.

Лише впродовж 1906-1907 років було надруковано сім українських букварів та граматок. Так, наприклад, у цей період (1906) виходить у світ «Український буквар по підручнику Потебні» С.Ф. Русової, який перевидавався тричі; у Києві була видана «Українська граматка до науки читання й писання» Б.Д. Грінченка (1907); С.Ф. Черкасенко підготував свою «Граматку» (Полтава, 1907) тощо.

Одним із кращих підручників для початкового навчання в той час вважалася «Граматка...» Б.Д. Грінченка, яка була складена з урахуванням тодішніх вимог методики навчання, написана доступно, цікаво, містила тексти, що відповідали дитячому сприйманню. Автор писав, що поставив собі за мету давати матеріал цілком зрозумілий дітям, йдучи від легшого до важчого, і цікавий за змістом. Вдало підібрані матеріали не лише вчили учнів читати, а й виступали важливим виховним засобом: формували любов до різної землі, моральні цінності.