73678 (Творчість Володимира Сосюри у контексті літератури Донбасу), страница 4

Сьогодні нараховуємо близько 5000 дослідницьких праць про “Слово”. Протягом часу “Слово” сталося важливим джерелом вивчення історії України-Руси, літературної мови того часу, історичної географії та багатьох інших проблем⁷⁰. Оскільки моя праця стосується Донецького краю, я хотів би зупинитися тільки на історико-географічних згадках про цей регіон, які зустрічаються у “Слові”. На думку А. М. Робінсона, у час створення “Слова” Русь обіймала cередню Наддніпрянщину із додатком Сіверської землі, з входженням якої до складу Руси завершилося формування її території, оскільки визначилися її північно-східні кордони. До речі, ця територія більш-менш відповідає сучасній території України. Саме це зумовлює епохальне значення твору в історії України руської доби⁷¹. У “Слові” чимало згадок про Донецький край, однак найбільш цікавою здається згадка у фрагменті, який стосується мальовничої розмови Ігоря з Дінцем,

“Ігореві Бог показує путь з землі Половецької на землю Руську, к батьківському золотому столові.

Погасли вечірні зорі. Ігор [ніби] спить — Ігор бдить. Ігор гадкою поля міряє від великого Дону до малого Донця.

Кінь опівночі [став]. Овлур свиснув за рікою — дає князеві розуміти.

Князя Ігоря нема! Кликнули. Стукнула земля, зашуміла трава, вежі половецькі захиталися.

А Ігор князь поскочив горностаєм в очерет, білим гоголем на воду. Кинувсь на борзого коня, і скочив з нього босим вовком, і побіг к лугу Донецькому.

Полетів соколом під імглами, побиваючи гусі та лебеді на снідання, на обід і на вечерю.

Як Ігор соколом полетів, так Овлур вовком побіг, обтрясаючи собою холодну росу. Бо підірвали своїх борзих коней.

Донець рече: “Князе Ігорю! Не мала тобі хвала, а Кончакові досада, а Руській землі веселія”.

Ігор рече: “О Донче, не мала й тобі хвала, що леліяв князя на хвилях, стелив йому зелену траву на своїх срібних берегах, одягав його теплою імглою під тінню зелених дерев. Ти стеріг його гоголями на воді, чайками на струях, чернядю на вітрах”⁷².

За М. Грушевським, саме бажання напитися “Дону великого”, тобто побувати в осередку вражої сили, яка тоді загрожувала Русі, виявилося спонукою для походу, якому присвячене “Слово”. Оповідання про сам похід, що відбувався серед степу, навантажене здержливою, скупленою енергією. Попри тривогу, яку здається сповіщувати природа, князівський щит, продовжує різати землю яку називає “Слово” чистим полем Половецьким. “Слово” сповнене настроєвих образів степу та його природи. Тут варто навести згадку про „шоломя”, тобто степові горби, які закривають останній вид на Руську землю⁷³. Слово відмежовує Руську та Половецьку землі, про що згадує і А.М. Робінсон у своїй праці⁷⁴. Згадки про східноукраїнський степ у „Слові” вірно зображують середовище регіону тих часів та „степові стихії”, які мусили враховувати всі новоприбулі. Відмежування Руської та Половецької земель найкраще зображено у нижченаведеному фрагменті “Слова”:

“Почнемъ же, братіє, повість сію отъ старого Владимера до нынЂшняго Игоря,

иже истягну умъ крЂпостію своєю

и поостри сердца своєго мужествомъ,

наплънив ся ратнаго духа,

наведе храбрыя своя плъкы

на землю ПоловЂцькую,

за землю Руськую”⁷⁵.

Територія східноукраїнського степу (тобто сучасна територія південної Донеччини) постійно знаходилася в колі інтересів Київської Руси, тому сутички з Татарами були насущним хлібом тих часів. Однак після поразки, яку завдали руським князям Татари в 1223 році у битві на Кальці (про яку згадано у літописі “Битва на Кальці”), Татари почувалися там дедалі впевненіше. Це зумовило Русів відступати аж до Дніпра, який ще тоді оберігав їх від наскоків кочовиків. Захист Дніпра, виявився недовготривалим, оскільки вже у 1239 році Татари напали на Київську Русь та зруйнували її вщент⁷⁶. Татарська навала та утворення Золотої Орди спричинили тривалу перерву в заселенні Донецького краю.

Згодом великі, багаті, але й небезпечні степи знов почали приваблювати тих, хто бажав спасіння від рабства та гніту. Оскільки у ХУ-ХУІ ст. українським степом правили васали Кримського хана, подальші події на південних землях Донеччини були зумовлені боротьбою запорозького козацтва проти загарбників. Саме на Донеччині становилося Українське козацтво, продовжувалися козацькі традиції Запорозької Січі козаками, що боронили південні землі краю⁷⁷.

Виникнення усної народної творчості на Донеччині пов’язане саме з козацтвом та добою його розвитку. Народна творчість дуже важлива з огляду на дослідження літературного процесу на Донбасі, оскільки саме вона стала основою не лише художньої літератури, але і театру, музики та образотворчого мистецтва у регіоні. Козацтву присвячено багато творів, які висвітлюють історичні події. До них належать пісні про козацьких героїв, Морозенка та Супруна, що боронили рідну землю. Ці уснопоетичні твори тісно пов’язані з Савур-Могилою, біля якої відбуваються відображені в них події, та на якій славні козаки-герої склали свої голови⁷⁸. Савур-Могила насправді існує як географічна точка на карті Донеччини. За історичними довідками, на Савур-Могилі, висота якої сягає майже 280 метрів, козаки влаштували одну зі своїх сторож. На думку мовознавців, слово “савур” походить від тюркського “сауыр”, яке означало степову височину з вершком круглої форми⁷⁹.

Саме на Савур-Могилі з рук загарбників гине легендарний козак Морозенко, про якого в усній творчості складено чимало пісень.

Твори ті зображують Морозенка як народного героя, який віддав життя рідній Україні та який вславився своєю відвагою у боротьбі проти ворогів. Загибель Морозенка оспівується так:

“Поставили Морозенка

На Савур-Могилу:

“Дивись тепер Морозенку,

На свою Вкраїну!⁸⁰”

Очевидно, вже у часи коли пісня побутувала у народі, козак Морозенко перейшов у розряд всеукраїнських (тобто не лише східноукраїнських) героїв, позаяк пісня починається та завершується словами,

“Ой Морозе, Морозенку

Ти славний козаче

За тобою Морозенку

Вся Вкраїна плаче...”

Це лише один із багатьох наявних у народній творчості Донецького краю прикладів, що вона увійшла у загальний фонд творчості українського народу та серйозно його збагатила.

Образ Савур-могили з’явлюється поряд із картиною донецького степу в думі “Втеча трьох братів з міста Азова, з турецької неволі”. Твір описує шлях втечі трьох братів з Азова, що в Ростовській області в Росії, до Савур-Могили та далі вглибину сучасної території Донеччини.

Могилу згадує і Тарас Шевченко як в своїй ліричній творчості, так і співаючи свої улюблені пісні та думи. Звичайно, народна творчість та сюжети пов’язані зі степовою, козацькою Україною, виявились для нього натхненням до написання багатьох ліричних творів. У своєму щоденнику в 1857 році він пише, що “...наша славна-преславна Савор-Могила розкопана... Я люблю археологію. Я поважаю людей, котрі присвятили себе цій таємничій матерії історії. Я добре усвідомлюю користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савор-Могили. Дивна і навіть дурна прихильність до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:

“У степу могила

З вітром говорила:

“Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла...⁸¹”

Пісня, яка оспівує Савур-Могилу та яку любив співати Т.Г. Шевченко, існує у народі під назвою “У полі могила” та вміщує також наступні згадки про Донецький край того часу:

“І вітер не віє

І сонце не гріє

Тілько в степу при дорозі

Могила чорніє.

У тім степу річка

Через річку кладка

Ой не кидай козаченьку

Рідненького батька...⁸²”

Савур-Могила згадана також у багатьох переказах та легендах, як наприклад “Де бере чумаків біс”, що згадує хитрого розбійника Саву, який живе на Савур-Могилі та нападає на чумаків на дорозі. Про Савур-могилу легенда говорить: “Савур-Могила, Теплинський ліс, де бере чумаків біс⁸³.” Інша легенда намагається пояснити виникнення Савур-Могили. Вона згадує козака іменем Савур, вбитого “бусурманами”. За легендою, на місці загибелі Савура виросла велика могила, на горбі якої поховали порубане тіло козака⁸⁴.

Козацькі сюжети, пов’язані з Донецьким краєм, згадують багато інших народних творів, як наприклад пісні “Ішов козак з Дону”,

“Їхали козаки із Дону додому”, дума “Вдова Сірчиха-Іваниха”, темою якої смерть козацького отамана Івана Сірка в бою в місті Тор, та багато інших. Інша, дуже популярна пісня “Чорна рілля” оспівує розорену війнами східноукраїнську землю:

“Чорна рілля ізорана, гей, гей

Чорна рілля ізорана

І кулями засіяна, гей, гей

І кулями засіяна.

Білим тілом зволочена, гей, гей

Білим тілом зволочена

І кровію сполощена, гей, гей

І кровію сполощена⁸⁵.”

Твори ці часто зустрічалися в різних варіантах, оскільки, як це буває у фольклорі, творчість, що побутує в усній формі та виконується різними виконавцями, приречена на зміну сюжетних елементів⁸⁶. Зрештою, таким способом народна творчість перетинала межі регіону, що сприяло функціонуванню та поширенню її різних варіантів по всій країні.

Важливі довідки про солеварний промисел у місті Торі, заснування якого пов’язане саме з видобутком солі, знаходяться у творчості Климентія Зіновіїва, ієромонаха та мандрівного поета, який жив на зламі ХУІІ та ХУІІІ ст. Зіновіїв присвятив переважну частину своєї творчості людям різних, частіше ремісницьких професій⁸⁷. У своєму творі “Про соляників, торяників, бурлаків, які солі господарські варять” Зіновіїв переказує багато спостережень про початки солеварної індустрії на Донеччині та про суспільство регіону тих часів. Автор описує важку працю солеварів на торських озерах та просить Бога бути прихильним до праці бурлаків⁸⁸.

2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ – поч. ХХ ст.

Початок наступної хвилі бурхливого розвитку письменства на Донбасі припадає на ХІХ століття. Цей період асоціюється з декількома видатними письменниками, які походили з Донбасу, або присвятили йому своє творче зусилля. Щоб проілюструвати цей період, зупинимося на найбільш значущих постаттях.

Безсумнівно одним із видатних донбасівських письменників-романтиків цього періоду був Михайло Петренко, який народився та жив у Слов’янську в ХІХ столітті. Сьогодні М. Петренко особливо відомий як автор пісні “Небо”, яка стала популярною по всій країні⁸⁹. Відомо, що М. Петренко любив своє місто, якому присвятив цикл віршів “Слов’янськ”. З цим містом пов’язано багато різноманітних вражень з його життя, які не могли не мати впливу на пізнішу творчість автора. Ідеться про його радісне дитинство на Донбасі та пережиту тут першу, нещасну любов⁹⁰.

Хоча народився він на Харківщині, а не на Донбасі, Борис Грінченко, все-таки присвятив регіонові величезний шматок свого життя та, звичайно, чималу частину своїх прозових і поетичних творів та нарисів. Зв’язки Б. Грінченка із Донбасом почалися, коли він став вчителювати в школі Христі Алчевської в селі Олексіївка на Луганщині та відбиваються в його творчості⁹¹. Вважається, що період, який Б. Грінченко провів на Луганщині, був часом його формування як письменника та який вплинув на багато написаних ним творів.

Саме тут він розвивав свій педагогічний талант та продовжував літературну, громадську та наукову діяльність, назавжди вписуючись в картину регіону⁹².

Іншим відомим донбасівським поетом був Микола Чернявський, який збагатив дискурс цього часу завдяки поєднанню в своїй поезії різних напрямів, тобто романтичного, реалістичного та модернізму.

У своїй творчості він також звертався до новітніх тоді течій як імпресіонізм та символізм. Багато місця у творчості М. Чернявського зайняв рідний край, тобто степовий Донбас. Прикладом були “Донецькі сонети”, які вийшли в 1898 році в Бахмуті та, ймовірно, були першою художньою книжкою, надрукованою на Донбасі. Творчість М. Чернявського насичена не лише духом степового краю, але теж сучасним його життям. У своїх віршах (н.пр. “Шахтар”) поет звертається до сюжетів пов’язаних з працею шахтарів. Доля М. Чернявського виявилася трагічною, позаяк його було арештовано НКВС та сфабрикованими звинуваченнями засуджено на смертну кару, яку було здійснено у січні 1938 року⁹³.

Спиридон Черкасенко, який народився на Миколаївщині, потрапив на Донбас у зв’язку з роботою на посаді вчителя з 1895 року. На Донбасі він активно увійшов у тутешній літпроцес, пишучи та друкуючи в часописах свої вірші, оповідання та драматичні твори. Познайомлення С. Черкасенка з тяжкою працею шахтарів спричинило його зацікавлення цією тематикою та присвячення своєї творчості саме їй. Класові суперечності, які тоді охопили Донбас не залишили письменника байдужим до долі шахтарів того часу (нюпрю вірш “Шахтарі”). Дуже цікавий вірш “Монолог”, зміст якого можна б віднести і до сьогоднішніх часів, а особливо до подій кінця 80-тих років на Донбасі. С. Черкасенко є одним із перших, які приділили шахтарям та їхнім справам стільки уваги та які у своїх творах так глибоко аналізували їхнє життя, досліджував шахтарське суспільство Донеччини⁹⁴.

“Велетнем із Донбасу” назвали Микиту Шаповала, автора багатьох статей та книг, кількох поетичних збірок та підручників. Крім письменства, М. Шаповал займався дослідженням соціологічних тем та громадською діяльністю. Спектр його діяльності виходив далеко поза рідний Донбас і став всеукраїнським. М. Шаповал добряче розумів, як важливо було для України мати свідому інтелігенцію та працював на те, особливо в рамках часопису “Українська хата”⁹⁵. І в його творах зустрічаються згадки про Донбасівські сюжети, які він зрештою дуже добре знав, виховавшись в Бахмутському повіті та почавши працювати на шахті ще молодим хлопчиною⁹⁶.

Так і почалися 20-ті роки ХХ-го століття, які на Донбасі виявилися дуже бурхливим періодом з огляду на тяжку ситуацію з суспільно-економічного боку. Все-таки саме у ті тяжкі часи, у вересні 1923 року в Бахмуті вийшов перший нумер місячника “Забой”, який видавався як додаток до відомої вже газети “Всеросійська кочегарка”. Протягом короткого часу на сторінках “Забою” стали друкуватися дебютуючи тоді поети, наприклад Володимир Сосюра, Павло Безпощадний, Григорій Баглюк та інші. У наступні роки до гуртка, який створив довкола себе “Забой”, прибуло ще багато інших талановитих письменників із Донбасу. На жаль, русифікація, яку в другій половині 1930-тих років було посилено на Донбасі, спричинила поповнення змісту “Забою” текстами багатьох російських письменників. Боротьба радянської системи проти “Забою” продовжувалася та прибирала дедалі серйозніших мірил. В 1933 році було знищено україномовний тираж журналу та заарештовано головного редактора, Григорія Баглюка та його заступника, Василя Гайворонського. Г. Баглюка було відправлено до Воркути де його розстріляно в 1938 році⁹⁷.

Серед письменників, які пов’язані з Донбасом та які дебютували в 1920-ті роки, називається декілька дуже відомих сьогодні прізвищ. Одним із них є прізвище Павла Байдебури, який в своїй творчості присвятив Донбасові багато уваги. Про Донбас він писав як для дорослих (історичний роман-трилогія про Донеччину), так і для дітей (книга “Діти шахтарів”)⁹⁸.