43297 (Ситуація як засіб формування соціолінгвістичної та соціокультурної компетенції мовця), страница 4

Інформаційно-ритмічні жести (“диригування”, постукування рукою чи ногою в такт мовленню) допомагають відчути членування тексту на мовні такти, його мелодику, визначити визначити віршовий розмір.

Розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати: нижній рівень (від попереку вниз), середній (між попереком і плечима) і високий (від плечей угору). Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, найчастіше пов’язані з негативними почуттями такими, як злість, ненависть, незгода, опір. На верхньому рівні жестикулюють, коли говорять про величні ідеали і коли звертаються до високих почуттів.

В. Томалін виокремлює ще один засіб невербальної комунікації – це міміка: значущі рухи (чи статичний вираз) м’язів обличчя, які виражають внутрішній емоційний стан людини. Міміка "відбиває" й індивідуальність обличчя людини, й ситуативно обумовлені прояви його емоцій. Очі, погляд, обличчя людини можуть сказати більше, ніж її слова. Упевненість “прочитання” виразу обличчя комуніканта, адекватність реакції на його мовлення залежить від глибини й однозначності почуттів мовця. Допомогти зрозуміти мимовільні знаки міміки, які є віддзеркаленням взаємозв’язку думок й почуттів, можуть добре розвинені інтуїція та здатність до співпереживання. Легше сприймаються й розуміються людиною позитивні емоції партнера по комунікації – радість, любов, подив, важче сприймаються негативні, такі як туга, страх, відраза [60, с. 140].

Насамперед комуніканту необхідно навчитися розрізняти знаки зосередженості, активної роботи думки, втоми, втрати зацікавленості. Серед мімічних ознак уваги вчені насамперед виділяють фіксований зацікавлений погляд, напруженість м’язів обличчя, дещо зсунуті до перенісся брови, нерідко пошуки зорового контакту. Головним критерієм зосередженості вважається стійкість погляду в напрямку мовця чи предметного джерела інформації (книги, наочності). Блиск очей і виразність погляду свідчать про зацікавленість співрозмовником, предметом обговорення. Такий партнер за спілкуванню охоче відгукується на звертання, на питання, навіть риторичне, посмішку, він готовий вступити в діалог, підтримати розвиток теми обговорення. Репліка-реакція цього комуніканта пролунає одразу після запитання співрозмовника (вчителя чи однокласника), що дозволить зберегти цілісність структури бесіди чи дискусії та її темп [60, с. 141].

Підняті брови, запитливий погляд свідчать про подив, сумніви, потребу в додатковому роз’ясненні сказаного чи в наведенні нових аргументів. Напруженість і міміки, й пози учня в поєднанні з жестами незгоди (заперечне похитування головою, рухи рук на знак протесту) повідомляють про високий рівень сумнівів, що можуть перерости в незгоду. Емоційна наповненість цих знаків може бути різною. Якщо співрозмовник нахиляється вперед, підводиться, його погляд може означати не стільки заперечення, скільки бажання взяти слово та вступити в полеміку – це свідчить про можливість конструктивної бесіди й таку ситуацію необхідно розвивати. Якщо ж вираз обличчя стає недоброзичливим, очі звужуються, можливе виникнення демонстративно –іронічної посмішки, перехрещення чи переплетення рук на грудях – це сигнал виникнення конфлікту, який найчастіше не має ніякого відношення до теми розмови. Така ситуація теж вимагає оперативного реагування з боку комуніканта для попередження виникнення психологічного бар’єру між ним та співрозмовником.

Психологи вбачають основну відмінність невербальної інформації в тому, що вона адресується емоційно-образній сфері людини, її підсвідомості на відміну від слова, зверненого до свідомості людини, його раціонально-логічної сфери. Оволодіння особистістю уміннями підсилювати дієвість мовлення позамовними засобами виразності та розкодовувати невербальну інформацію іноземної мови є однією з важливих умов ефективності спілкування [60, с. 145].

Таким чином, досліджуючи визначення соціолінгвістики, сформульовані різними вченими, очевидним є той факт, що будь-яке суспільне явище певним чином знаходить своє відображення у мові і, навпаки, будь-яке лінгвістичне явище якимось чином виявляється у суспільному житті. Вчені виділяють численні соціальні структури та соціальні контексти, які здійснюють вплив на формування та використання мови, що в свою чергу означає, що існує велика кількість лінгвістичних відповідників таким соціальним характеристикам, які значно відрізняються у різних мовах, що зумовлює труднощі під час іншомовного спілкування. Стає зрозумілим, що для ефективного міжкультурного спілкування необхідна наявність соціокультурної компетенції у комуніканта, яка охоплює не тільки знання граматично правильно побудованих структур та засвоєння іншомовного словникового запасу, а й обізнаність у соціальних структурах та соціальних контекстах іноземної культури, які уможливлюють розуміння прагматичного навантаження інформації.

1.3 Соціокультурна компетенція

Аналізуючи та досліджуючи поняття «комунікативна компетенція» багато вчених, зокрема, такі як М.Кенел, М.Свейн, Л.Бахман, А.Палмер та інші згадували в контексті комунікативної компетенції і соціокультурну компетенцію, таким чином наголошуючи на кореляції мови та культури, що в свою чергу означає, що необхідно враховувати цей аспект при навчанні іноземних мов та ефективному спілкуванні.

Проблема взаємодії мови та культури має в лінгвістичній науці довготривалу історію наукового вивчення. Достатньо згадати відомих в мовознавчій науці німецьких вчених І.Г.Гердера, В. фон Гумбольдта, братів Грімм, російських науковців Ф.І.Буслаєва, А.Н. Афанасьєва, українського філолога О.О.Потебню, американських дослідників Е.Сепіра та Б.Уорфа [8, с. 40].

Дж. Брунер вважає, що культура – це засіб позагенетичної передачі людських здібностей (якостей) від однієї людини д іншої [28, с. 41].

Р.Ладо переконаний, що культура є структурованою системою модельованої поведінки [28, с. 41].

Такі визначення є досить загальними, тому що вони не розкривають тих особливостей, які є необхідними та важливими для того лінгво-психо-культурологічного аналізу, котрий виявляє взаємодію мови та культури. Насправді, різноманітні культури являють собою контрастуючи і істотно різні погляди на одну й ту ж оточуючу дійсність і досвід її людського пізнання, а вся внутрішня структура тієї чи іншої культури є відображенням цих істотних відмінностей у формі якихось припущень і вірувань відносно світу, знань, цінностей і природи людського „я”, котрі відіграють роль імпліцитних посилань у соціально-духовному житті суспільства. Так, В.М. Телія відзначає, що культура – це особливий тип знань, що відображає свідчення про рефлексивне самопізнання людини в процесі його життєвого досвіду. [28, с. 41]

На початку двадцятого століття Е.Сепір говорив про „внутрішню непов’язаність мови та культури”, про відсутність „справжньої причинної залежності між культурою та мовою”, чітко розмежовуючи ці поняття: „Культуру можна визначити як те, що певне суспільство робить та думає. Мова ж – це те, як думають” [28, с. 42]. Тим не менше, він стверджує: „Якщо б можна було б показати, що у культури, незалежно від її реального складу, існує притаманна їй вроджена форма, ряд певних контурів, ми би мали у культурі дещо, що слугувало б в якості основи порівняння з мовою і засобу зв’язку з нею. Але поки ще не виокремлені такі формальні сторони культури, буде краще, якщо ми визнаємо розвиток мови і розвиток культури несумісними, взаємно не пов’язаними процесами”. [28, с. 42] Схоже, що до початку двадцять першого століття задача „опису контурів культури” вже завершена, більш того, порівняння конкретної національної культури і конкретної національної мови „...виявляють деякий ізоморфізм їхніх структур у функціональному та внутрішньо ієрархічному плані” [28, с. 42]. Мова і культура можуть утворювати паралельні ряди: літературна мова ↔ елітна культура; говірки, діалекти ↔ народна культура; арго ↔ традиційно-професійна культура, для характеристики котрих застосовується однакові розрізняльні ознаки: 1) нормованість — ненормованість; 2) наддіалектність — діалектність; 3) відкритість — закритість (сфери, системи); 4) стабільність — нестабільність [28, с. 43]. Крім того, структура культури і структура мови подібні фактом наявності в обох об’єктах явищ стилю, жанру, синонімії, омонімії, полісемії. Існує також явище „культурної диглосії”, тобто належність носія до двох та більше культур (в соціолінгвістиці білінгвізм і полілінгвізм). В діахронії можливі процеси взаємодії, нашарування культур (появи культурних субстратів, адстратів, суперстратів), співставлювані з аналогічними процесами у мовній сфері, що отримали такі ж позначення в лінгвістиці [28, с. 43]. Вихідне посилання стосовно певного ізоморфізму мови і культури лежить також в основі тих досліджень, які використовують однаковий категоріальний апарат для опису цих двох явищ [28, с. 43]. „Очевидно, що за такого підходу мова розглядається як суверенний культурі феномен, як певна по відношенню до культури освіта”, — стверджує академік Д.С.Ліхачов. За його словами, мова нації є сама по собі стисненим, алгебраїчним рівнянням всієї культури нації [28, с. 43]. Дійсно, мова є дзеркалом культури певного етносу, відображаючи не тільки фрагмент реального світу етнічної спільноти в безпосередньому сприйнятті, але спосіб життя, світобачення і світосприйняття, національний характер, темперамент, систему цінностей. В.Гумбольдт впевнений, що мови – це ієрогліфи, в яке людина вкладає світ та свою уяву [28, с. 43].

З іншого боку, мова може розглядатися як складова, інтегративна частина культури, адже „...мова не існує ...поза культурою, тобто соціально успадкованою сукупністю практичних навичок та ідей, характеризуючи наш спосіб життя” [28, с. 44]. У такій іпостасі можна розглядати мову як одну із форм збереження культури та її знаряддя. Мова як форма збереження культури є скарбницею культурних цінностей етносу і засобом їхньої трансляції в майбутнє. З одного боку, мова відображає підсвідомі інтуїції народу – свого носія – про навколишній світ, з іншого – зберігає інформацію про значні історичні події в житті етносу. Проте мова є не тільки руслом, по якому культура здійснює свій потік, мова – це знаряддя культури, що духовно формує свого носія, нав’язує йому втілене в мовних формах бачення світу та визначає образ думок і почуттів користувача мовою. Мова є регулятором сприйнятті світу своїми носіями, підживлюючи останніх сіткою значущих категорій, через яку фільтрується досвід буття. Оволодіваючи мовою, людина засвоює закладені в мовних семантичних матрицях інформацію про світ, побут, спосіб життя, відносини між людьми, що обумовлює формування її культурної свідомості та національно-культурної ідентичності. В контексті поданої іпостасі зв’язку між мовою та культурою логічно припустити, що успіх міжкультурного спілкування знаходиться в прямо пропорційної залежності від ступені близькості (генетичної та типологічної) мов, котрі обслуговують подані культури. [28, с. 44]

Мова в багатстві своїх форм та значень утримує відповіді до таємниць міркувального універсаму певної культури, до пізнання способу мислення народу, особливостей менталітету його носіїв; надає можливість відслідкувати, „...якою „сіткою координат” даний народ сприймає світ і, відповідно, який простір виникає перед його очима. Цей особливий „поворот”, в якому постає буття даному народу, - і складає національний образ світу” [28, с. 44]. Під національним образом чи моделлю світу автор розуміє особливу структуру співвідношень спільних для всіх народів елементів, яка, якщо не осягається індивідом, то необмінно буде відхилена як щось неприйнятне. Представники певної культури зазвичай вважають свої вчинки та розуміння навколишнього світу, свої форми та значення правильними. Тому, коли в іншій культурі використовуються відмінні форми і значення, це неправильно. [28, с. 45] Наприклад, у американській культурі свист є емоційною формою вираження згоди, схвалення, так само, як і аплодисменти. Для російської та української культур характерні негативні конотації цього акту (свист Солов’я-розбійника, освистування поганих акторів, ораторів і гравців, свистіти – значить „говорити неправду, версти нісенітницю”, повір’я про те, що свист призводить до нестачі грошей). Українцю, який вперше приїхав до Китаю, китайці можуть видатись в’ялими, байдужими, інертними, малоемоційними, що значно підсилює культурний шок від зустрічі з такою самобутньою культурою, якою є китайська. Насправді, це не так, бо китаєць навчений вгамовувати в собі почуття, до чого його змушують столітні звичаї рідної культури. Виходить, що етноцентризм, який відображається в колективних уявленнях про пріоритетність своєї етнічної групи, а також в схильності оцінювати якості інших народів через призму своєї етнічної системи цінностей, повинен бути повністю нейтралізованим на індивідуально-етнічному авторському рівні при міжкультурному співставленні.

Що стосується проблеми співвідношення мови та культури, Ю.М.Лотман висловлює думку, що людина змушена жити в культурі так само, як він живе у біосфері. [28, с. 47] Звідси випливає той факт, що мова, яка обслуговує ту чи іншу культуру, відтворює насамперед образ користувача цієї культури та мови, образ етнічної мовної особистості. Самореалізовуючись у численних актах мовної словотворчості, етнічна людина висуває певні параметри культурного простору мови, характер яких детермінується особливостями його сприйняття і оцінки світу. Номінативні акти, що матеріалізуються в національно-мовних формах, дають відповідь на те, яким саме способом культура відноситься до мови, на яких контрапунктах культурна семантика інтенсивніше взаємодіє з мовою.

Не можна не погодитись з Е.Сепіром, який заперечував „спільну кореляцію” між культурним типом і структурою мови: „ ...дуже рідко вдається визначити, яким чином та чи інша культурна риса вплинула на базову структуру мови...” [28, с. 47] Тим не менше, якщо конкретизувати поняття „мовної структури”, маючи на увазі певні фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні, функціонально-комунікативні особливості тієї чи іншої мови, то системно-мовні кореляції з національним світобаченням, світовідчуттям і світоосмисленням як компонентами складного феномена національної ментальності виявляться достатньо релевантними та конкретними.