31692 (Правовий статус особи в Україні), страница 4

Іноземці можуть набувати статус біженця за підстави і в порядку, передбаченому Законом України «Про біженців».

До основних прав, свобод та обов’язків іноземців відносять право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі права й обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України. Іноземці мають рівні з громадянами України права та обв’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україні для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язані з належністю до громадянства України. Іноземці мають право на відпочинок нарівні з громадянами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами.[7;377]

У разі, якщо для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зарахуватися стаж роботи за кордоном.

Право власності на житло іноземці набувають відповідно до законодавства України. Іноземці повинні дбайливо ставитися до наданого їм житла, додержуватися правил користування жилими приміщеннями. Іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадкувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами підставах до легалізованих об’єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об’єднань. Іноземці не можуть бути членами політичних партій України, їм гарантується право на свободу совісті нарівні з громадянами України.

Забороняється розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, а також образа почуттів громадян України та іноземців через їх релігійні переконання. Іноземці можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України.

Законодавство України іноземцям гарантує недоторканість особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу їх гідності нарівні з громадянами України.

Іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумі. На них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

В’їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

• в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

• якщо не обхідно для охорони здоров’я, захист прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

• якщо при порушенні клопотання про в’їзд в Україну він подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

• якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

• якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.[5;149]

Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

• щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом – до закінчення провадження у справі;

• його засуджено за вчинення злочину – до відбуття покарання або звільнення від покарання;

• його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України – до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

ВИСНОВОК:\

Отже, конституційні права та обов’язки громадян становлять ядро правового статусу громадян, які закріплені в Конституції України у Розділі ІІ(ст.ст.21 – 68). Нова Конституція України значно розширила права та свободи громадян, враховуючи світовий досвід з цих проблем.

Правовий статус громадянина – це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права та обов’язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних видах діяльності, навчання і спілкування.

Права та свободи громадян можна класифікувати на групи залежно від сфери реалізації їх у суспільному житті: 1) фізичні; 2) особисті; 3)економічні; 4) політичні; 5) культурні; 6) громадянські; 7) соціальні; 8) екологічні та інші.

Правовий статус громадянина у відомій мері відрізняється від правового статусу іноземця (громадянина іншої держави), особи без громадянства. Останні, наприклад, в Україні не беруть участь у референдумах, не обираються в органи державної влади й т.д. Їх права та обов’язки контролюються не лише Конституцією України, але й передбачаються міжнародними договорами та ін.

РОЗДІЛ ІІІ. Захист прав і свобод людини та

громадянина в міжнародному і національному

законодавстві

3.1 Методи гарантування і захисту конституційних прав і свобод

людини і громадянина

Гарантування прав і свобод, як стверджує Ю.Тодика, - «своєрідний зовнішній метод обмеження влади, яка завжди прагне до само розширення і посилення своєї присутності у всіх сферах людського життя».[6;167-168]

У такому разі методологія політичних гарантій повинна розглядатися передусім крізь призму політики держави, спрямованої на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави чіткіше виражена у ч.2 ст.3 Конституції, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головний обов’язок держави. Держава відповідає перед людиною зо свою діяльність.

Метод юридичних гарантій прав закріплений у Конституції України, яка встановлює, що: права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст.55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56); кожному гарантується право знати свої права і обов’язки (ст.57) тощо.[1]

На думку К.Слюсара, «юридично-нормативна методологія гарантування права та свобод людини повинна бути розглянута з урахуванням ще однієї інституціональної категорії – правової мети, котра розуміється насамперед як «забезпечення виконання вимог права». Методологічними засобами реалізації цієї мети є правові настанови, названі юридичними гарантіями законності.[3;36]

Правозахисну загальну і приватну (специфічну, конкретну) мету. Залежно від того, яке коло правозахисних відносин контролюється метою, вона може бути загальною і приватною. Загальна мета здійснюється тільки через методи реалізації приватної (конкретної) мети.

До другої групи входить основна і неосновна мета. Основна – це мета, без реалізації якої норма права і саме право не можуть бути реалізовані. Неосновна мета правового захисту – та, яка посилює ефективність передбачуваної дії тієї чи іншої норми права.

До третьої групи належить мета, що розрізняється через повноту відтворення кінцевого результату: кінцева (первинна, вихідна, перспективна, стратегічна); проміжна (оперативна); безпосередня (найближча, тактична, поточна, конкретна). Кінцева мета досягається шляхом послідовного виконання деяких норм, мета яких залежно від обставин може бути або проміжною, або безпосередньою.

Мета, що розрізняється за ступенем обґрунтованості, становить четверту групу. До неї входять об’єктивно достовірна мета або об’єктивно хибна. Істинність чи хибність тієї чи іншої правової мети виводиться лише з результатів об’єктивного розвитку суспільства та існуючих інтересів усього народу.

Для реалізації мети захисту прав людини недостатньо того, щоб вона була об’єктивно достовірною. Потрібно, щоб вона була і реальною, і своєчасною. Це ознаки п’ятої групи правозахисної мети.

Засоби здійснення правозахисної мети, реальність і своєчасність визначається наявністю об’єктивних і суб’єктивних, матеріальних й інтелектуальних умов та засобів, які має держава. Реальною метою захисту прав людини вважається так, яка забезпечена матеріальною (підкріплена законом про бюджет, наявністю грошової маси у державному і комерційних банках, наявністю відповідної виробничої інфраструктури) та інтелектуально (розроблений правовий механізм реалізації, відповідно до правозахисного закону або норми упорядковане все законодавство і усі підзаконні акти тощо). Своєчасна мета захисту прав людини – це така, яка спрямована на досягнення результату, що відповідає актуальним потребам та інтересам людей.

Шоста група охоплює мету захисту, що відрізняється засобами її реалізації суб’єктами права і яка має умовні назви: «матеріальна» та «інструментальна».[13,49-58]

До сьомої групи правозахисної мети, що розрізняється за характером, належить «юридична» і «не юридична». Їх відрізняє походження (природа). «Юридична» мета виникає в надрах права, «не юридична» - у надрах суспільного буття. «Юридична» мета є не що інше, я «мета у праві», а «не юридична» мета – це не що інше, як «мета права».

Будь-яка мета правового захисту неможлива без конкретної методології її здійснення, котра у першу чергу розуміється як дії і діяльність людей, спрямовані на реалізацію вимог правозахисної мети структурується у два етапи. На першому – відбувається прийняття законодавцем норми права відповідно до поставленої мети, на другому – здійснення мети за допомогою застосування даної норми.

Законодавець конституює методологію правового регулювання правової поведінки людей. За класифікацією В.Кудрявцева, правовий метод має два види: 1) «матеріальні дії» - здійснення своїх прав і обов’язків; 2) «інструментальні дії» - набуття прав і обов’язків; захист своїх прав та законних інтересів. Таким чином, матеріальна мета – це мета охорони прав та їх регулювання. Будь-яка правова «матеріальна» поведінка має юридичний метод, тобто визначену законом чи іншим нормативним актом сукупність процедур, здійснюваних для досягнення певного матеріально-правового результату.

Поведінка, що набула юридичної форми, служить інструментом, засобом для досягнення наступної, більш віддаленої мети, і називається інструментальною поведінкою. Вона визначається «інструментальними» (процесуальними) нормами. Інструментальна мета у методології правового захисту людини – це, в основному, мета захисту її прав. Визначаючи за тією чи іншою людиною певні права і обов’язки та охороняючи їх, законодавство надає кожному право на захист. Захист прав – об’єктивна необхідність, тому що права, надані особі, але не забезпечені необхідними засобами захисту в разі її порушення, є лише декларативні.

У правовій літературі наявні декілька підходів до визначення методу гарантування прав людини. Суть полягає у тому, що, як пише О.Іванов, «гарантування суб’єктивних прав зводиться до вчинення юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права і на примус зобов’язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого».[11;151]

Так, С.Сабікенов дещо конкретизує метод гарантування прав людини і зауважує, що гарантії суб’єктивних прав та інтересів, які охороняються законом (у широкому розумінні слова) – це здійснювана у встановленому законом порядку правозастосовча діяльність органів держави, зумовлена порушенням або запереченням суб’єктивних прав та інтересів громадян, що охороняються законом, мета якої полягає у відновленні або підтвердженні цих прав й інтересів.

Гарантія права є примусовою правовою, організаційною, матеріально-правовою, процесуальною та іншою діяльністю органів державної влади і управління, а також громадян і негромадян, здійснювати з метою підтвердження або відновлення оскарженого чи порушеного права людини.

Аналіз законодавства і правової літератури свідчить, що методологія гарантування прав людини містить: право на захист, форми захисту, примусові засоби захисту (заходи захисту і міри відповідальності).

Захист права може існувати лише за наявності прав людини на захист права законом. Право на захист у галузевих науках і загальній теорії права трактується по-різному. Обґрунтовуються два підходи щодо методу його матеріально-правового існування. Так, В.Грибанов: право на захист є однією з правомочностей суб’єктивного права, що дає можливість застосувати стосовно правопорушника заходи примусового впливу.[3;37]

Представник іншого підходу до цієї проблеми – О.Іванов переконаний, що право на захист не є властивістю самого суб’єктивного права; це – самосійне право, хоча й тісно пов’язане із суб’єктивним правом.

Зміст права на захист визначається через вимогу уповноваженого суб’єкта до правопорушника або особи, що оскаржує його інтерес. Зміст права на захист містить два види методів: матеріально-правовові і процесуальні.