31692 (587304), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

РОЗВИТОК У СУЧАСНИЙ ПЕРІОД

Термін «права людини» вперше з’явився в армії Кромвеля під час Англійської буржуазної революції в XVII ст. Але реалізувати ці права в той час не було можливості. Під час французької революції кінця XVII ст. було прийнято Декларацію прав людини і громадянина, у якій сформульовано право громадян на участь у виборах і головний принцип правової держави – громадянам дозволяється робити все, що не заборонено законом. Ці принципи не могли відразу реалізуватись у житті, оскільки юридично вони були проголошені, а фактично протягом тривалого часу ігнорувалися правлячими класами. У 1917 р. після соціалістичної революції в Росії було прийнято Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу. Усі ці акти послужили розвитку і реалізації прав людини. У Радянському Союзі та в країнах Заходу прав людини розвивалися по-різному, оскільки існували різні політичні системи, різні форми правління і політичні режими.[7;373]

Лише після Другої світової війни в 1948 р. ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка проголошувала і закріплювала основні права людини. З цього часу почала розвиватися теорія прав людини на міжнародному рівні. У 1975 р. було прийнято Гельсінський підсумковий документ Віденської зустрічі держав – учасниць НБ СЄ, у 1990 р. – Паризьку хартію для нової Європи і низку інших документі. У 1989 р. у колишньому СРСР було прийнято також декларацію прав людини. Україна такої Декларації не прийняла, хоча в новій Конституції України закріплено широкі демократичні права і свободи людини.

Отже, еволюція правового статусу, прав і свобод людини в багатьох випадках від факторів розвитку і співробітництва в цій сфері на міжнародному рівні. Під впливом міжнародного співробітництва зросла повага до прав і свобод людини. Основною умовою еволюції правового статусу особи є вирішення загально-соціальних міжнародних проблем, таких як забезпечення миру і процес роззброєння, заборона ядерних досліджень у повітрі, океані й під землею, збереження природи і навколишнього середовища, проблеми моря та океану, охорона здоров’я, взаємодопомога в соціальному розвитку тощо.

Вирішення глобальних проблем спрямовано на забезпечення і розвиток основних прав і свобод народів, націй, держав світового співтовариства в цілому. Усе це пов’язано із забезпеченням миру і безпеки, ліквідацією війн, агресій, расизму, апартеїду, колоніалізму. Усі права і свободи людини спеціалісти переділяють на три «покоління». Права «першого покоління» - буржуазно-демократичні права і свободи, проголошені ще у французькій Загальній декларації прав людини і громадянина; права «другого покоління» – це права і свободи, завойовані трудящими і закріплені в міжнародно-правових документах; правами «третього покоління» є права і свободи націй, народів, держав світового співтовариства. Усі ці права – взаємообумовлені та взаємопов’язані, еволюційно вони розвивалися разом із світовим співтовариством – капіталістичним і соціалістичним системами, трансформацією ідей соціалізму в капіталістичну практику, а ідей капіталізму – в практику соціалізму (теорія конвергенції).

Основні права нації (народу) – це певні можливості кожної нації (народу), необхідні для нормального її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, які об’єктивно обумовлені досягнути рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх народів і націй. Потрібно відрізняти права націй і народу, оскільки в суспільстві і державі може існувати багато націй. В умовах багатонаціональної держави права націй обумовлені правами держави і всього суспільства. Усі ці права знайшли відображення в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), в Акті проголошення незалежності України (1991 р.), в Декларації прав національностей України (1991 р.), у Законі України «Про національні меншини» (1992 р.) та в інших законодавчих актах. Основні права нації можна класифікувати на фізичні, етнічні, культурні, економічні, політичні. Право на самовизначенні або на державну самоорганізацію належить до найважливіших, визначальних прав усього народу, а не окремої нації, яка може існувати в суспільстві та державі. Ці питання викладено в Резолюції ООН «Право народів і націй на самовизначення» (1952 р.). у кожній державі можуть існувати свої особливості стосовно прав націй і національних меншин. В Україні створено Міністерство у справах національностей та міграції. Крім прав націй і народу, нині ставиться питання і про основні права людства.

У Загальній декларації прав людини ООН (1948 р.) проголошено:

1) усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один відносно одного в дусі братерства;

2) кожна людини повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, станового або іншого становища;

3) кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканість;

4) ніхто не повинен бути у рабстві або підневільному стані; рабство і работоргівля забороняється в усіх видах;

5) ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження і покарання;

6) усі люди рівні перед законом і мають право на рівний їх захист законом від будь-якої дискримінації та від підбурювання до такої дискримінації;

7) кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом;

8) ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання;

9) ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію; кожна людина має право на захист від такого втручання або таких посягань;

10) кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної країни. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, зокрема й свою власну, й повернутись у свою країну;

11)кожна людина має право на громадянство. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство;

12) чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національностей або релігії одружуватись і засновувати сім’ю. Шлюб можна укладати тільки за вільної та повної згоди сторін, що одружуються. Сім’я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави;

13) кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії;

14) кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх висловлювання: це право означає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

У Декларації також закріплюються політичні й соціально-економічні права – право на освіту, культуру, на соціальний і міжнародний порядок. Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний повний розвиток її особи. Більшість із цих прав і свобод закріплено в Конституції України та інших законах.

ВИСНОВОК:

Отже, правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві. Але єдиного поняття «правового статусу особи» немає.

М.І. Матузов вважає, що «правовий статус - це юридично закріплене становище особи в суспільстві». Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивід, а як громадянина. М.В. Вітрук визначає «правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов’язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища».

Нараховують три види правових статусів особи:

• загальний статус, тобто однаковий для всіх громадян України (закріплений Конституцією України);

• спеціальний статус, тобто закріпляючої особливості правового положення деяких категорій громадян (державні що служать, підприємці, учні й т.д.);

• індивідуальний статус, тобто выражающий всю повноту суб'єктивних юридичних прав і обов'язків даного громадянина( визначається, наприклад, його статтю, віком, родиний станом, наявністю утворення, займаною посадою й т.д.).

Найбільш повною вважається структура правового статусу, що складається з таких елементів: суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки; громадянство; правові принципи і юридичні гаранті; законні інтереси; правосуб’єктність; юридична відповідальність.

1948 р. ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка проголошувала і закріплювала основні права людини. З цього часу почала розвиватися теорія прав людини на міжнародному рівні.. У 1989 р. у колишньому СРСР було прийнято декларацію прав людини. Україна такої Декларації не прийняла, хоча в новій Конституції України закріплено широкі демократичні права і свободи людини.

Отже, еволюція правового статусу, прав і свобод людини в багатьох випадках залежить від факторів розвитку і співробітництва в цій сфері на міжнародному рівні. Під впливом міжнародного співробітництва зросла повага до прав і свобод людини.

РОЗДІЛ ІІ. Правовий статус громадян, іноземців та

осіб без громадянства

1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯН

Кожна особа реалізує себе через активну участь в економічному і політичному житті, у різноманітних формах демократії і спілкування ,через представницькі та безпосередні форми демократії тощо. Реалізація кожною особою або громадянином своїх прав, свобод і обов’язків залежить від багатьох факторів, зокрема від змісту правового статусу особи.[7;367]

Правовий статус особи і громадянина – це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права та обов’язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних видах діяльності, навчання і спілкування. Правовий статус складається з об’єктивних і суб’єктивних прав та обов’язків особи, тобто тих, які закріплені в законі, і тих, які особа реалізує в практичному житті як суб’єктивне право. Правовий статус також може бути обумовлений природними, моральними, міжнародно-правовими правами та обов’язками людини і громадянина, які можуть бути не закріплені в чинному законодавстві, але з огляду на різні причини належать до суб’єктивних прав і обов’язків.

Правовий, а надто конституційний, статус громадян юридично і політично закріплює досягнутий рівень політичного та економічного розвитку суспільства, рівень юридичної та політичної свободи громадян у державі й суспільстві, виступає необхідною умовою і важливим засобом ефективного задоволення потреб та інтересів кожної людини, створює умови для всебічного фізичного і культурного розвитку.

У правовому статусі особи і громадянина в сучасний період на перший план виходять права і свободи людини, честь і гідність особистості, загальнолюдські демократичні цінності, принципи гуманізму, юридичної рівності, справедливості й відповідальності.

Однією з головних закономірностей розвитку правової держави і правового статусу громадян є розширення і забезпечення прав і свобод людини та громадянина за принципом: громадянам дозволено робити все, що не забороняється законом.

Правовий статус громадянина може бути юридично формальний та юридично реальний, який виконується, дотримується, гарантований і т.ін. Зміст прав, свобод та обов’язків громадян повинен базуватися на поєднанні суспільних та особистих інтересів і визначатися реальними суспільними відносинами і можливостями особи, держави і суспільства. Нова Конституція України значно розширила права і свободи громадян України, врахувавши світовий досвід з цих проблем тощо. Водночас в останню десятиліття у процесі переходу до правової держави і громадянського суспільства занадто вивищили пріоритет прав і свобод людини на правами держави, що призвело до вседозволеності, зростання злочинності, індивідуального егоїзму, масової аморальності, втрати управління з боку державних органів влади економічними процесами і контролю над проведенням економічних, адміністративних, правових та інших реформ.

Приватні інтереси мають велике значення в житті громадян, але їх реалізація не повинна задавати шкода державним і суспільним інтересам, інтересам інших громадян. Це – один із принципів нової Конституції України. На думку В.О.Котюка, «в Основному законі повинен існувати не пріоритет прав людини, а розумний паритет прав, свобод і обов’язків, законних інтересів приватних громадян, усього суспільства і держави. Громадянин є не лише приватна особа, а й частково публічна, яка входить у державу. Громадянин також має спільні потреби та інтереси з усіма іншими громадянами».

Правовий статус особи і громадянина складається із суб’єктивних прав, свобод та обов’язків.

Суб’єктивне право – це міра можливої і бажаної поведінки і діяльності особи для задоволення її законних потреб та інтересів інших суб’єктів. Суб’єктивні права – це такі права, які належать конкретній особі та об’єктивуються в чинному законодавстві, яке є підставою для реалізації суб’єктивних прав і свобод особи. Реалізація суб’єктивних прав особи залежить від можливостей і волі самої особи та соціально-економічних і політичних умов існування.

Суб’єктивний юридичний обов’язок – це міра необхідної, зобов’язаної поведінки або діяльності особи, яка закріплена в законодавстві або випливає з договірних зобов’язань, повноважень, правових звичаїв і спрямована на задоволення потреб та інтересів інших суб’єктів суспільних правовідносин. Наприклад, дотримуватися Конституції та законів України. Юридичні обов’язки обумовлені закономірностями розвитку держави і суспільства, виражають поєднання особистих і суспільних інтересів.[7;369]

Поряд із юридичними правами та обов’язками у праві та практичному житті існують законні інтереси. Законні інтереси – це дозволені нормативно-правовими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами, соціальними цінностями, послугами, але підлягають захистові з боку держави. Законні інтереси є необхідним елементом правового статусу громадян.

Правовий статус громадян формується на підставі його принципів і принципів права. Принципи правового статусу – це основні ідеї, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. Ці принципи розглядаються в широкому та вузькому розумінні. Конституція України починає регламентацію правового статусу людини і громадянина з закріплення загальних його принципів, а також порядку їх практичного здійснення. Ці принципи проголошуються у статтях 21-24 Конституції України. До них можна віднести: а) рівноправність громадян; б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод; в) вільний і всебічний розвиток особистості; г) єдність прав і обов’язків; д) неможливість вигнання громадянства і права змінити громадянство; е) неможливість вигнання громадян за межі України; є) найвищу соціальну цінність прав людини і громадянина; ж) користування іноземцями та особами без громадянства передбаченими законом правами і свободами; з) додержання конституції і законів, виконання іноземними громадянами і особами без громадянства інших обов’язків, передбачених законом; і) надання іноземцям права притулку.[5;133]

Характеристики

Список файлов ВКР