26839 (Гармонізація національного законодавства України з нормами Європейського товариства в сфері захисту прав людини і громадянина), страница 8

Близькою до цієї точки зору, хоча і досить своєрідною, є характеристика елементів правової системи, що визначена американським юристом Л. Фрідменом який виділив три основні елементи правової системи: "принципи, сутність та правову культуру". Принципи, на думку Фрідмена, є константами, що забезпечують цілісність системи і напрями її розвитку. Оскільки правова система не є статичною, тобто постійно змінюється, то принципи і слугують основним засобом утримання від надмірних коливань. Він вважає, що одні й ті ж принципи "були притаманні системі завжди, навіть у минулих сторіччях, і будуть залишатися незмінними ще протягом тривалого часу" [29].

Така тривала історія принципів права є гарантом їх сталості і виразом їх загальновизнаності. Саме на цих якостях принципів правової системи і базуються закономірності її розвитку.

Другим елементом системи є "сутність". Під цим поняттям розуміється сукупність діючих правил, норм і зразків поведінки суб'єктів у самій системі. Це передусім конкретний закон, яким і визначається, на думку Фрідмена, сутність права.

Однак це поняття є надто вузьким і його необхідно розширити, вказавши на те, що конкретний закон є сутністю не лише права, а й системи законодавства, яка співвідноситься з системою права як своєрідний зовнішній вираз категорії загального.

Третім елементом правової системи є "правова культура", яка є "барометром" суспільного ставлення до права як регулятивної системи! Це суспільне ставлення є основною рушійною силою правотворчого процесу Правової системи без правової культури не існує. "У сучасній доктрині існує аналогічний підхід до визначення елементів правової системи. Більшість теоретиків також виділяють трьохчленну систему складових елементів. Одним із найхарактерніших є визначення (дуже близьке, до речі, до ідей Фрідмена) професора М.М. Марченка. Згідно з його доктриною правова система складається з нормативної сторони, тобто юридичних принципів, норм І Інститутів; організаційної сторони, до якої належить сукупність правових установ і правової культури". Виділення такої трьохчленної структури є найбільш адекватним з точки зору вдалості віддзеркалення складності і комплексності поняття правової системи.

Правова система України

Своєрідність правової системи України, на нашу думку, визначається особливостями прояву та взаємодії складових елементів її структури. Вивчення структури системи права передбачає застосування системного підходу, який дає змогу виділити п'ять рівнів правової системи: суб'єктивно-сутнісний; нормативно-регулятивний; інтелектуально-психологічний; організаційно-діяльнісний та соціально-результативний.

Визначимо особливості правової системи України з точки зору її функціональної структури.

Суб'єктивно-сутнісний рівень підкреслює значення суб'єкта права як системостворюючого фактора правової системи. Саме людина, що має права та юридичні обов'язки, є реальним елементом правової системи. Важливе значення при цьому мають суб'єктивні права та правовий статус.

Суб'єктивні права визначають належність встановлених державою можливостей певному суб'єкту. Це право гарантується як обов'язком інших осіб, так і можливістю судового захисту з боку держави. Саме держава нормативно закріплює суб'єктивні права, гарантує їх можливістю звернення за захистом та охороняє шляхом встановлення та призначення юридичної відповідальності.

Реальність належних суб'єктам прав гарантується виконанням юридичного обов'язку, який визначає міру необхідної поведінки та забезпечується мірами примусового впливу з боку держави. Права та обов'язки характеризуються взаємодією і складають основний зміст правового статусу як невід'ємної характеристики суб'єкта права. [8]

Його ефективність залежить від умов, які значною мірою відбиваються і на процесі функціонування правової системи. Це:

- подолання декларованості суб'єктивних прав;

- їх чітка визначеність та зрозумілий зміст;

- в наявність системи організаційних, економічних, правових та судових гарантій прав суб'єктів;

- нормативне закріплення механізмів реалізації прав;

- чіткість та вичерпність юридичних обов'язків;

- виховання у громадян потреби добровільного виконання обов'язку;

- наявність досконалих механізмів забезпечення виконання обов'язку;

- наявність ефективних засобів юридичного впливу на порушників, що забезпечує поновлення суб'єктивних прав та покарання винних суб'єктів.

Реалізація вищезгаданих умов та завдань забезпечить підвищення ефективності та дієвості національної правової системи України.

Іншим структурним рівнем правової системи є нормативино-регулятивний. Він визначає місце і роль правових категорій та явищ у процесі правового впливу держави на суспільство.

Нормативна сторона правової системи України надає можливість визначити правові норми як основний системоутворюючий фактор правового регулювання. Саме норми права об'єктивують Ідеальні уявлення людей про справедливість та несправедливість, а також важливість стимулювання розвитку тих чи інших суспільних відносин. Правові норми входять до системи як елемент, з яким взаємодіють всі інші компоненти системи. Правові норми одночасно є і акумулятором державної волі народу. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості й на інші рівні системи, є одиницею виміру правової матерії.

Поняття права та правової системи співвідносяться як частина та ціле. Якщо під правом традиційно розуміють вихідні від держави загальнообов'язкові норми, то правова система є більш широкою реальністю, що охоплює всю сукупність внутрішньоузгоджених, взаємопов'язаних, соціальне однорідних юридичних засобів, за допомогою яких офіційна влада справляє регулятивний та стабілізуючий вплив як на поведінку людей, так і на суспільство в цілому. Однак право є ядром і нормативною основою правової системи, її цементуючою ланкою. Саме за характером права в даному суспільстві легко можна говорити про сутність всієї правової системи суспільства. Юридичні норми, будучи обов'язковими еталонами суспільне необхідної поведінки, спираючись на можливість державного примусу, виступають інтегруючим засобом. Однак не будемо забувати, що право є теж системним утворенням. Це базова система в системі. Будучи первинними клітинами правової системи, юридичні норми і складають її першооснову. Саме через ці норми досягається основна мета правового регулювання.

Право домінує у правовій системі, всі інші елементи є фактично похідними від права і будь-які зміни в ньому неминуче породжують зміни в усій правовій системі. Однак правова система суспільства не охоплюється поняттям права навіть у найбільш широкому значенні. Безумовно, для характеристики правової системи вирішальне значення мають сутність та зміст права, однак це не означає, що будь-яку правову систему достатньо ототожнити з правом [8; с. 109]. Саме обґрунтування правової системи об'єктивно стало своєрідним компромісом між прибічниками вузького та широкого розуміння права. С.Алексєєв зазначає, що коли при розгляді правових явищ говориться про право, то у багатьох випадках передбачається цілісна правова система.

Соціально-результативний рівень правової системи визначає міру засвоєння правової дійсності людиною. Він виявляється передусім у сфері культури. Результатом їх взаємодії є правова культура, яка являє собою систему встановлених поглядів, уявлень, що визначають поведінку і діяльність людей у правовій сфері.

Сьогодні помітно зростає роль культурного чинника в житті українського суспільства. На цьому тлі чітко виділяється необхідність розширення спектра дії правової культури, підвищення вимог до діяльності законотворчих, правозастосовчих та правоохоронних органів, поліпшення якості законодавчих актів та необхідність постійного інформування населення про новації у праві. Право, як зазначав В.Н. Синюков, є різновидом духовної творчості народу. Його просто "сприймати" не можна. Це призводить до поверхового прикрашання законодавства без належного впливу на правосвідомість населення та посадових осіб. Українська правова система має втілювати вітчизняні культурні цінності.

Правова система взаємопов'язана з системою моралі. Найбільш яскраво це відображається у співвідношенні моральних і правових норм. І ті й інші невід'ємно пов'язані між собою, відображають залежність людини від суспільства. Право має моральне підґрунтя, виходячи із морального досвіду, і знаходить своє відображення у свідомості людини.

Правосвідомість — це ставлення людей до права. Позитивне право як критерій правомірності поведінки діє завжди в певному середовищі – економічному, політичному, моральному. Суттєве значення має тут суб'єктивно-психічне середовище, що відбиває ставлення людей до права. Квінтесенцією правосвідомості є усвідомлення людьми цінностей права і водночас уявлення про чинне позитивне право, про те, наскільки воно відповідає вимогам розуму і справедливості, правовим цінностям та ідеалам.

Однак правосвідомість є дещо більше, ніж психічно або соціальне орієнтоване відображення юридичних інститутів. Зведення правосвідомості лише до такого відображення означає заміщення цього явища соціальне-економічними і формально-юридичними феноменами. Йдеться не про переформулювання поняття правосвідомості, а про доповнення категоріального апарату таким поняттям, яке дало б змогу виявити і залучити в правове дослідження новий пласт правової духовності, яка не зводиться до процесів психофізичного відбиття тих чи інших позитивних продуктів правопорядку. Вивчення правової свідомості в Україні потребує врахування складної морфології суспільної та індивідуальної свідомості, яка включає все - як позитивні, знакові, так і непозитивні, образні, символічні та Інші феномени правової культури. [7; с. 43] Такою категорією є поняття правового менталітету, української правової ментальності.

Порівняно з поняттям правосвідомості, до того ж у його вище означеному сталому тлумаченні, категорія ментальності відображає більш глибокий пласт суспільної свідомості. Ментальність у загальновживаному значенні — своєрідний розумовий і духовний склад народу, його духовна інваріанта. Будучи категорією новою для нашого суспільствознавства, вона далека, звичайно, від змістовної однозначності і загальновизнаності. Існує багато визначень і великих суперечностей у тому, що розуміється під ментальністю — „Чи то суперечлива цілісність картини світу, чи то дорефлектний пласт свідомості, чи то соціокультурні автоматизми свідомості індивідів та груп, чи то глобальний всеохоплюючий "ефір" культури, яким охоплені всі члени суспільства. За всієї невизначеності цих дефініцій зрозуміло, що вчені звернулись до більш глибоких "пластів залягання" — ментальності, побачивши в ній систему образів і уявлень соціальних груп, всі елементи якої тісно взаємозв'язані і стиковані один з одним і функція якої— бути регулятором їх поведінки і буття в світі. Не викликає сумніву методологічна цінність категорії ментальності для правової науки. Ця цінність пов'язана передусім із виходом дослідження правової свідомості та культури з вузько державно-законодавчого тлумачення в більш широке поле поза позитивних правових елементів. Крім того, категорія ментальності дає змогу залучити до дослідження певні аспекти правосвідомості, які до цього були поза увагою, а саме: етнокультурні та конкретно-історичні особливості правового розвитку України. Тому вивчення явища правової ментальності може розглядатися як додатковий напрям теорії правосвідомості, тісно пов'язаний з типологічною Ідентифікацією вітчизняної правової культури, і передусім такого її феномена, як правова система
[6; с. 48]. Для доктрини правової системи України поняття ментальності виступає дійсно методологічним, бо дає змогу поєднати в єдине духовне ціле досі політичне та ідеологічно роз'єднані етапи правової історії України, окремі її джерела, інститути, механізми, зберігаючи, однак, упродовж тривалих Історичних періодів "наскрізні" правові архетипи. Останні ідентифікують українську правову систему і правову свідомість як цілісні культурно-історичні феномени, які розвиваються поза формаційними політико-режимними поділами. Категорія ж правосвідомості, більш прив'язана до конкретно позитивних продуктів суспільних та індивідуальних відносин людей, скоріше слугує інструментом диференціації людської свідомості "всередині" правової культури, відображаючи її соціально-групові, професійні, класові та інші структури.

Звичайно, все це найперші початкові підходи до проблеми. Розвинутої теорії правової ментальності України поки що не створено. В даному дослідженні йдеться про початкові, вихідні аспекти доктрини вітчизняного правового менталітету, яка потребує систематичного дослідження своїх багатопланових, у тому числі спеціально-юридичних, етнокультурних і конкретно-соціологічних вимірів.

І, нарешті, четвертий рівень правової системи — організаційно-діяльнісний, охоплює всі юридичне оформлені зв'язки та відносини, форми реалізації права, тлумачення та правозастосовчу діяльність держави. Реальність правової системи визначається ступенем регулятивного впливу права на різноманітні сфери життєдіяльності суспільства. Процес регулювання суспільних відносин передбачає поширеність норми права на визначених суб'єктів чи певні життєві обставини, тобто реалізацію права. Як відомо, реалізація правової норми здійснюється в чотирьох формах, які визначаються особливостями суб'єкта правореалізаційної діяльності та способом правового регулювання. Сучасна юридична практика України не свідчить і про повну безпроблемність цього процесу. Його вдосконалення, на нашу думку, залежить від виконання таких умов:

- чітка визначеність різновиду норми, що реалізується; -

- нормативне закріплення випадків, що визначають обов'язкову необхідність застосування права;

- визначеність повноважень суб'єктів прав о застосування як державно-організованої форми реалізації права;

- визначеність принципів та нормативне закріплення процесу правореалізації.