26839 (586700), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Таким чином, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошення нею незалежності.

На тлі всіх попередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. вигідно вирізняється як структурою, так і обсягом закріплених прав та свобод. У ній статусу особи було присвячено дві глави, окремою главою регулювались основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалась рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.

Сучасне розуміння та елементи правового статусу особи

Фактичне положення людини, масштаб її свободи виражаються, перш за все, у матеріальних і духовних можливостях і обов'язках, кількість, якість і межі яких визначають змістовну характеристику стану конкретної особи. Що і складає правовий статус особи.

Правовий статус особи - це система права, свобод і обов'язків, закріплена в нормах права [42]. Вважаю за необхідне відразу зробити застереження щодо поняття “особа”. Поняття “особа” поєднує властивості індивідуума і як людини, і як громадянина. Тому правовий статус особи охоплює систему прав і обов'язків людини і громадянина.

Не всі автори наукових праць з теорії держави і права сходяться в думці, що правовий статус особи – це тільки система прав і обов'язків.

Існує декілька підходів до визначення правового статусу особи. Деякі дослідники поряд із системою прав і обов'язків пропонують включати в правовий статус громадянство, загальну правоздатність; гарантії прав [21]; законні інтереси [1, 24]; юридичну відповідальність [28] і ін. Я дотримуюсь точки зору, що всі ці додаткові елементи є або передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), або вторинними елементами (юридична відповідальність похідна від обов'язків), або категоріями, що далеко виходять за межі правового статусу (система гарантій). Слід погодитися з думкою висловленою у більшості робіт з теорії держави і права (М.Н. Марченко, Г.Н. Манов і інші) про те, що навряд чи необхідно виділяти як самостійний елемент правового статусу законні інтереси, т.т. інтереси, що прямо не зафіксовані в юридичних правах і обов'язках. Інтерес передує правам і обов'язкам незалежно від того, знаходить він пряме закріплення в законодавстві чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Інтерес – категорія поза-правова, чи до-правова, і, зрозуміло, втілюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, але й у загальних принципах права. Правове вираження і захист інтересів особи – одна з важливих функцій правової системи в цілому. Поняття ж правового статусу доцільно обмежити категоріями прав і обов'язків, що дозволяють чітко виділити його структуру.

Основою правового статусу особи є її конституційний статус, де права, свободи й обов'язки в сукупності утворюють єдиний, внутрішньо погоджений комплекс.

У науці теорії держави і права виділяють наступну класифікацію правових статусів, що проводиться по сфері їхньої дії і структурі правових систем:

• загальний (міжнародний) правовий статус. Містить у собі крім внутрішньодержавних, права, свободи, обов'язки і гарантії, вироблені міжнародним співтовариством і закріплені в міжнародно-правових документах;

• конституційний (базовий). Поєднує головні права, свободи, обов'язки і їх гарантії, закріплені в Основному законі країни;

• галузевий статус. Складається з правомочних і інших компонентів, опосередкованих окремою галуззю правової системи;

• родовий (спеціальний). Відбиває специфіку правового положення окремих категорій людей;

• індивідуальний. Характеризує особливості положення конкретної людини.

Усі види статусів означають закріплення в праві міри можливої і належної поведінки особи, межі її свободи.

У залежності від характеру державного режиму, існує два підходи до визначення міри свободи особи в праві.

У суспільствах, де панують тоталітарні принципи, де держава вважає себе, а не людину, вищою цінністю, правовий статус особи, як правило, встановлюється за принципом "заборонено все, крім того, що дозволено". Межі свободи вичерпним чином визначені державою.

У суспільствах, де держава визнає людину як вищу цінність (демократичні державні режими), правовий статус формується виходячи з принципу "дозволено усе, крім того, що заборонено". Тут держава встановлює вичерпний перелік заборонених дій, а межі свободи людини невизначені. Єдиний обмежник - межа заборон.

Правовий статус особи розглядають як родове поняття, що виступає як:

1) правовий статус громадянина;

2) правовий статус іноземця;

3) правовий статус особи без громадянства (апатрида).

Правовий статус громадянина є всеосяжним. Це означає, що громадянин має всю повноту встановлених у законодавстві прав і свобод, на нього поширюються і всі обов'язки.

Правовий статус інших суб'єктів містить ряд винятків. Наприклад, іноземці не можуть брати участь у виборах і референдумах, служити в армії, створювати політичні партії і т.д.

У деяких державах іноземцям дається правовий статус, максимально наближений до правового статусу громадянина. Це називається наданням “національного режиму”.

Правовий статус особи залишиться декларацією, якщо в державі й у суспільстві не буде створений відповідний механізм гарантій його реалізації.

Елементи правового статусу особистості

Як уже відзначалося, правовий статус особи містить у собі кілька елементів – це права, свободи й обов'язки. Правовий статус є серцевиною нормативного вираження основних принципів взаємин між особою і державою. По своїй суті він являє собою систему еталонів, зразків поведінки людей, що заохочуються і, що захищаються від порушення державою і, як правило, схвалюваних суспільством.

Розглянемо перший елемент правового статусу особи – права і свободи.

Права особистості в структурі правового статусу – це формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, офіційна міра можливої поведінки людини в державно-організованому суспільстві.

Права особи як права громадянина конкретної держави (так само як обов'язки) є частиною об'єктивного права, тобто визначеним різновидом правових норм у рамках системи діючого права, і одночасно – це суб'єктивні права, оскільки вони належать окремим громадянам як суб'єктам права. Суб'єктивні права особи – це ті конкретні повноваження, що виникають у людини як у індивідуально-визначеного суб'єкта права на основі норм об'єктивного права. Іншими словами, це ті юридичні можливості конкретної людини, що безпосередньо випливають із загальних, абстрактних правил поведінки, встановлених законодавцем. Права особи, чи суб'єктивні права, - це не потенційні, а реальні соціальні можливості індивіда, що випливають безпосередньо з закону. Дане положення варто підкреслити, оскільки в юридичній науці утвердилося розуміння суб'єктивного права як елемента конкретного правовідношення, породжуваного визначеними юридичними фактами. У літературі така позиція була піддана критиці. Н.І.Матузов справедливо відзначає, що спосіб виникнення, форма прояву і реалізації тих чи інших прав не мають принципового значення для характеристики як суб'єктивних [31].

Права людини - права, що належать будь-якому індивіду, оскільки він людина. Ідея рівності людей, таким чином, лежить у самих джерелах цього вчення. Передумова виникнення прав людини - об'єктивна потреба в забезпеченні загальних для всіх людей умов існування. При сформованому у Новий час взаємозв'язку і взаємозалежності кожного з кожним цього виявляється досить для закріплення основ існування і самого соціального цілого.

Історично першим невід'ємним правом була оголошена свобода віросповідання. У ході звільнення від середньовічних догматів людині належало насамперед відстояти свою духовну незалежність, довести своє право приймати самостійні рішення, не оглядаючись ні на які авторитети, включаючи авторитет церкви. Але ідея духовної незалежності відразу сполучалася союзом із принципом недоторканності приватної власності. Під прапором боротьби за релігійну свободу йшла боротьба за свободу економічну, котра могла існувати лише на основі ринку. От чому домагання на володіння всіма передумовами, що необхідні для функціонування і розвитку обмінних зв'язків, і стали проголошуватися невід'ємними правами людини. До їх числа, насамперед, відносяться право на життя, недоторканість особи, свободу, власність і т.д.

Права особи надзвичайно різноманітні по змісту, обсягу і способам реалізації. Права особи можуть бути офіційно визнані державою і стати законами, виданими належними органами державної влади. У цьому випадку права особи і права громадянина збігаються. Однак таке їхнє опосередкування державою необов’язкове. Права особи і не будучи опосередковані державою все рівно залишаються правом. Як відзначав Гегель, “людина як така... має право на свободу”. Права людини іноді одержують офіційне закріплення й у документах поза-державного характеру, наприклад, у Загальній декларації прав людини, прийнятій Організацією Об'єднаних Націй у 1948 р. [3].

Виникає питання, чи забезпечуються права людини державним захистом у тому випадку, якщо держава їх не санкціонувала і не включила в національну систему законодавства. Той, хто зводить право до сукупності вихідних від державної влади юридичних норм, відповідає на нього негативно. “Декларації ООН про права людини мають потребу в тому, щоб кожна держава юридично, законодавчим шляхом, закріпила їх, надала їм значення прав громадянина даної держави і послідовно забезпечувала можливості їхнього використання кожною людиною”, вказував Л.С. Явич. Однак настільки категоричне судження, хоча воно і розділяється дуже багатьма, не підтверджується фактами. Права людини, що зароджуються в глибинах громадянського суспільства, можуть мати і мають державний захист у тих випадках, коли джерелами права виступали звичаї, усталені правовідносини, договір, судовий прецедент і т.д., якщо в них вони одержали своє відображення. При цих умовах права людини, якщо вони будуть порушені, можуть бути визнані і відновлені органами суду.

Права особи – це не “дарунок” держави, а соціальні можливості, що забезпечують людині визначений стандарт життя. Законодавець не може штучно “занижувати” чи “завищувати” обсяг прав і свобод, він зв'язаний умовами соціальної взаємодії людей. Перевищення меж реальних можливостей особи, зафіксоване в законодавстві, зробить права людини фікцією, порожнім побажанням; штучне обмеження прав приведе в кінцевому рахунку до дисфункції соціальної системи.

Приймаючи на себе зобов'язання по забезпеченню прав громадян, держава і від них вимагає визначеної поведінки. Свої вимоги до громадян держава формулює в системі обов'язків, встановлює міри юридичної відповідальності за їхнє невиконання.

Юридичні обов'язки особи – це встановлені і гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційна міра належної поведінки. Юридичні обов'язки є необхідним засобом впливу на суспільні відносини.

Отже, обов'язок – об'єктивно необхідна, належна поведінка особи. Необхідно разом з тим підкреслити, що така об'єктивна необхідність визначеної поведінки не завжди суб'єктивно усвідомлюється індивідом, що може привести до відступу від вимог норми. Тому обов'язок - це як необхідна, так і можлива поведінка.

Особа робить свій вибір не тільки виходячи з юридичних вимог і розпоряджень, на неї можуть впливати й інші норми, у тому числі наділені анти-правовою спрямованістю. У цьому випадку обов'язок не буде реалізований. Обов'язок – це можлива поведінка і тому, що навіть при позитивному відношенні особи її реалізація в об'єктивно необхідному поводженні настає лише за певних умов, передбачених правовою нормою.

Правовий статус особи окреслює “простір її свободи”, ставить перешкоди неналежним, суперечним інтересам суспільства, держави й інших осіб використанню прав і свобод, визначає критерії правових заборон. “Він може бути, отже, сполучений з деякими обмеженнями, що однак повинні бути встановлені законом і бути необхідними:

Характеристики

Список файлов ВКР