26669 (Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини), страница 8

Боротьба з правопорушеннями неможлива без застосування заходів загальносоціального рівня, серед яких можна назвати соціальні, економічні, організаційні, технічні, правові, виховні та інші. Сучасні потреби вимагають продовження пошуків щодо вдосконалення існуючих та створення нових систем, комплексів та інших структур, здатних протидіяти правопорушенням на зазначених рівнях. При цьому передусім виникає питання щодо можливості створення універсальної та гнучкої системи попередження правопорушень.

Історичний досвід показує, що навіть тоталітарні держави з єдиною ідеологією, централізованою адміністративною системою, міцними правоохоронними органами каральної спрямованості були не в змозі створити надійної системи протидії злочинності. Очевидними залишалися злочини проти особи, розкрадання в особливо великих розмірах та інші майнові і господарські злочини для отримання так званих нетрудових прибутків, незважаючи на загрозу за окремі діяння смертної кари.

Тому разом із розпадом соціалістичної системи у 90–х роках минулого століття, руйнуванням політичних та ідеологічних догматів, зміною економічних і суспільних відносин, переходу до ринку корислива злочинність швидко перемістилась у верхні ешелони господарської і державної сфери, адаптувалась до нового стану суспільства перехідного періоду, відродила традиційні та активно генерувала виникнення розмаїття нових форм організованої злочинності, поширила корупційні зв'язки на представників влади та правоохоронних органів⁰. Злочинність набула організованого, агресивного, насильницько-економічного спрямування. У суспільстві поширюються та стають традиційними такі діяння як викрадення людей, вимагання, вбивства на замовлення та інші тяжкі злочини.

Така небезпечна ситуація в державі вимагає від української кримінологічної науки активного продовження досліджень щодо створення державної системи попередження правопорушень та комплексу її заходів. Необхідно розширювати превентивні можливості права, яке залишається регулятором переважної більшості відносин у суспільстві, а тому може організовувати, направляти, стимулювати вплив на усунення економічних, соціальних, демографічних й інших причин та умов, що сприяють злочинності. Можна погодитись з тим, що право дозволяє забезпечити цілеспрямованість, взаємодію та упорядкованість профілактичної діяльності⁰.

У свою чергу профілактична діяльність вимагає самостійного правового регулювання, необхідного для вдосконалення її системи та складових чинників, забезпечення реалізації завдань діяльності суб'єктів профілактики, оскільки слід враховувати, що будь-які профілактичні заходи правоохоронних органів, посадових осіб або представників громадськості повинні відповідати положенням законодавства.

Без законодавчого визначення системи заходів попередження правопорушень, їх рівнів і порядку застосування органами державного управління та місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян, окремими громадянами, а також визначення прав та обов'язків державних органів i організацій, що проводять профілактичну роботу, i осіб, щодо яких здійснюються передбачені заходи, завдання попередження правопорушень вирішити дуже важко.

Під попередженням злочинів у сучасному розумінні необхідно вважати діяльність щодо реалізації системи заходів, спрямованих на виявлення й усунення причин i умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень. За своїм рівнем профілактичні заходи можуть здійснюватися на всій території України (державний рівень) або в окремому її регіоні (регіональний рівень), на місцях (місцевий рівень) у відповідній галузі господарства (галузевий рівень), на підприємстві, в установі, організації незалежно від форм власності.

Ми погоджуємося з тим, що попередження злочинності являє собою достатньо складний феномен, котрий неоднаково описується у вітчизняній та закордонній літературі, а одним із ключових суперечливих є питання про співвідношення загальносоціального і спеціально-кримінологічного попередження злочинів⁰.

Зазначене питання являє собою не просте впорядкування понятійного кримінологічного апарату, а має методологічне значення для опрацювання дійсно науково-практичного підходу в боротьбі зі злочинністю. Необхідно також наголосити на тому, що теорія і практика кримінологічної науки фактично визначилась щодо рівнів реалізації профілактичних заходів стосовно груп населення (загальна профілактика) або стосовно конкретної особи (індивідуальна профілактика)⁰.

Державна система попередження правопорушень повинна мати визначену систему за досвідом багатьох країн. На наш погляд, таке законодавство, у першу чергу, повинно складатися із Закону України "Про попередження злочинів" як основного законодавчого акта, який має визначити загальні засади, принципи, суб'єктів, форми, а також інші важливі положення щодо цієї сфери діяльності.

Важливою ознакою законодавства про попередження злочинів є його відповідність Конституції, законам України та нормам міжнародного права. При цьому відповідні положення цього базового закону необхідно імплементувати до законодавчих актів, що регулюють попереджувальну діяльність Військової служби правопорядку та інших правоохоронних органів.

Окрема група законодавчих актів має регулювати особливості діяльності інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій, громадян та їх об'єднань, які беруть участь у боротьбі зі злочинністю. Зазначеному законодавству мають відповідати підзаконні нормативно-правові документи міністерств, відомств та інших державних і громадських структур, що містять положення про застосування заходів профілактичного впливу.

Ми відзначали, що попереджувальні заходи залежать від рівня цієї діяльності. Таке положення не викликає заперечення, оскільки види впливу, що поширюються на громаду, усіх членів суспільства, безумовно, відрізняються за змістом, характером та спрямованістю таких заходів, що розраховані лише на конкретних осіб. Необхідно окремо відзначити, що профілактична діяльність не може бути спрямована на всіх членів суспільства, не може стосуватися тих, хто не порушує закон, а лише тих, які вчинюють злочинні посягання та інші антигромадські вчинки⁰. На думку інших вчених "коли захист прав передбачає тільки захист особи, здається, що такий підхід явно недостатній, тому що треба вести мову про захист тих, кого називають суспільством"⁰. Очевидно, що сутність такої суперечності певною мірою пов'язана із конкретними видами заходів, що використовуються сьогодні у попереджувальній діяльності.

Особлива сфера відносин, яку становить діяльність щодо попередження злочинів, потребує обов'язкового визначення її основних принципів, і хоча необхідність визначення таких принципів у певній сфері більшістю юристів не заперечується, аналіз показує, що далеко не всі законодавчі акти містять юридичне закріплення принципів їх забезпечення (наприклад, чинний КК України). Відсутність закріплення принципів у законодавчих актах пояснюється складністю точного сполучення загальноправових і галузевих принципів та догматичного визначення принципів законодавства, яке швидко розвивається⁰.

Проте ми впевнені, що діяльність щодо попередження злочинів є саме такою делікатною сферою, яка повинна ґрунтуватись на певних концептуальних принципах та керуватись ними при здійсненні профілактичних заходів, а принципи профілактичної діяльності мають бути закріплені в законі⁰, оскільки "безпринципність" законів вже доводила небезпечність цього явища.

На наш погляд, до них повинні належати такі принципи: наукової обґрунтованості, врахування рекомендацій сучасної кримінологічної теорії; підставності, тобто здійснення профілактичних заходів, передбачених законодавством України щодо діянь з ознаками злочину; законності здійснення або застосування заходів, що передбаченi законом, та іншими нормативними актами; справедливості, тобто застосування профілактичних заходів відповідно характеру і небезпеці антигромадської поведінки; демократизму профілактичної діяльності, а саме здійснення її за участю органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань і громадян; спiльностi, тобто участi у профiлактичнiй дiяльностi, крiм правоохоронних органiв, iнших державних органiв, органiв мiсцевого самоврядування, пiдприємств, установ, органiзацiй, об'єднань громадян та окремих громадян; гуманiзму, переважання у профілактичній діяльності методiв переконання; гласностi та прозорості у суспільстві; оприлюднення вiдомостей про стан профiлактики правопорушень у суспільстві; комплексності, тобто організації профілактичних заходів злочинів із застосуванням заходів економічного, соціального, політичного, правового, психологічного, педагогічного, організаційного та іншого характеру; поєднання загального, спеціального та індивідуального рівнів попередження злочинів; скоординованості взаємодії суб'єктів профілактичної діяльності; своєчасності і достатності застосування заходів профілактики злочинів.

Практика боротьби зі злочинністю вказує на необхідність створення уніфікованої системи її попередження. Попередження злочинності слід розглядати з позицій системного підходу, а саме: як діяльність державної системи для керованого впливу на злочинність, зниження її негативного впливу на розвиток суспільних відносин. При цьому дослідження свідчить про обов'язкове врахування таких положень, як ієрархічний взаємозв'язок завдань у цілому та на відповідному рівні, тобто цілеспрямованості діяльності щодо попередження злочинів; розробка цільових програм з урахуванням особливостей злочинності на окремих об'єктах профілактичного впливу на державному, регіональному та місцевому рівнях; адекватність заходів щодо тенденцій у стані, структурі та динаміці злочинності; правова регламентація повноважень суб'єктів профілактики, у тому числі і суб'єктів, що частково виконують ці функції; взаємозв'язок суб'єктів профілактики та забезпечення єдності їх дій; врахування масштабу дій причин злочинів і типів злочинної поведінки; застосування заходів з урахуванням взаємодії різних ланок та етапів попередження злочинів.

У попередженні злочинів використовуються різноманітні за змістом заходи, що в цілому утворюють систему економічних, політичних, правових, психологічних, організаційних, технічних⁰, соціальних, ідеологічних та інших чинників⁰. Так, концепція розвитку кримінологічної науки також передбачає близький за змістом перелік чинників, детермінуючих злочинність: соціально-економічні, політичні, адміністративно-управлінські, морально-психологічні⁰. Система цих заходів має універсальний характер, що забезпечує їх застосовування на різних рівнях.

Діяльність щодо попередження злочинів здійснюється відповідними суб'єктами, які можуть бути класифіковані на відповідні групи за ступенем спеціалізіції: спеціалізовані, для яких попередження злочинності є основною чи однією з основних завдань (органи внутрішніх справ, служба безпеки та інші). До другої групи входять відносно спеціалізовані суб'єкти, для яких така боротьба не є провідним завданням (Військової служби правопорядку, органи юстиції, митна служба тощо). Нарешті, неспеціалізованими суб'єкти – це фізичні та юридичні особи, які безпосередньо боротьбою зі злочинністю не займаються.

Незважаючи на те, що попереджувальні заходи впливають на усунення причин і умов виникнення злочинів, в теорії вони розглядаються фрагментарно, дається лише їх стисла характеристика, не вивчено механізму впливу цих заходів на криміногенні фактори. Не знайшло свого вирішення питання про те, – зазначає І.М.Даньшин, – які завдання і роль кримінологічної науки у розробці загальносоціальних заходів попередження злочинності.

Однак, слід погодитись з його думкою, що тільки загальносоціальні заходи можуть суттєво впливати на причини та умови злочинності у суспільстві, що ж стосується спеціально-кримінологічних заходів, то вони лише у змозі знижувати її рівень. Цей постулат у певній мірі допомагає розставити акценти щодо завдань попереджувальної діяльності держави, суспільства та правоохоронних органів. Таким чином, кримінологічна наука має займатися ґрунтовним вивченням змісту, механізму, оцінкою результатів та ефективності зазначених заходів попередження злочинів.

Дослідження показує, що наявність певної ієрархії заходів попередження злочинності визнається усіма кримінологами, хоча послідовність їх розташування не завжди співпадає. У системі попереджувальних заходів пріоритет, як правило, віддається економічним і соціальним заходам, що не викликає сумніву. Втім, враховуючи, що теоретичні концепції не завжди знаходять підґрунтя у практичній діяльності, ми вивчили думку респондентів з цього приводу. Опитування свідчить, що 21,0% респондентів ставить зазначені заходи попередження злочинності на перше місце, що підкреслює переважну зацікавленість населення у соціально-економічних перетвореннях.