26669 (586671), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Дуже важливо привернути увагу населення до проблем потерпілих. Це є складовою частиною морального відродження, виховання соціальної солідарності та взаємодопомоги у суспільстві. Необхідно до цієї болючої теми частіше зверталися засобам масової інформації, діячам мистецтва та літератури. А поки що про горе ні в чому не винних людей майже ніхто не згадує. Замість цього на екранах кінотеатрів та телебаченні - сумнівні сюжети про суперменів, вбивства, насилля та інші жахи. Не відстають і газети та масова детективна література, що заполонила книжковий ринок. І як зрозуміти, чому газета “Факти и комментарии”, якось не пошкодувала цілої сторінки для інтерв'ю з найманим вбивцею (кілером) в аеропорту “Бориспіль” перед далекою дорогою у теплі краї… А чи не краще було б його затримати і сповістити про це двома рядками?
А ось інша практика. Російська телестудія “Экран века” на замовлення та за участю асоціації створила за матеріалами США фільм “Як допомагають жертвам”. В ньому виступають і потерпілі, і юристи, і працівники громадської служби допомоги. У фільмі показано всі сторони цієї проблеми: робота поліції та судів, кризових центрів та “гарячих ліній”, федеральних та місцевих органів влади тощо. Але особливо докладно висвітлюється діяльність державного фонду допомоги жертвам, який фінансує компенсацію збитків, а також послуги соціального характеру. Показано яку увагу захисту жертв злочинів приділяє президент країни, владні структури та засоби масової інформації0.
В Україні катастрофічно не вистачає грошей, затримується виплата заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Не працюють великі промислові підприємства, зростає безробіття. За таких обставин створення спеціального державного фонду допомоги потерпілим від злочинів - справа непроста. Але можлива, якщо на це залучити кошти через обов’язкові відрахування із заробітної плати правопорушників, зі штрафів, за рахунок конфіскованого майна.
Таким чином, кримінально–правова політика в Україні сьогодні здійснюється з урахуванням необхідності забезпечення прав людини на принципах економії кримінальної репресії; доцільності; диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання за злочин; невідворотності кримінально–правового реагування на вчинений злочин. Це основні і власні (властиві саме їй) принципи кримінально–правової політики. Крім того, в сфері кримінально–правової політики мають певний прояв і інші принципи як більш загального характеру (загальні принципи права і політики – законність, демократизм, справедливість, гуманізм тощо). Захист природних прав потерпілих та матеріальна допомога з боку держави підвищують її авторитет, заохочують населення до співпраці з правоохоронними установами. А це означатиме зменшення випадків відмови жертв злочинів від подачі заяви про подію, зміни показань на користь обвинуваченого і т.ін. Скоротиться латентна та нерозкрита злочинність. І зменшиться кількість злочинів, мотив яких - помста. Якщо взяти до уваги всі позитивні наслідки прийняття та застосування законів про захист потерпілих, то не можна не визнати, що ці закони були б виправдані і не лише морально, але й економічно.
2.2. Справедливість як фактор боротьби із злочинністю
Дотримання прав людини при боротьбі із злочинністю проявляється також через характеристику справедливості цієї діяльності.
Моральна категорія справедливості складає найважливішу ознаку правової норми, є її суттю. Іншими словами, право - це легалізована справедливість, в ідеалі. Адже нерідко бувають і несправедливі закони, а ще частіше, - несправедливість судів, але то - аномалії суспільного життя.
Тісний зв’язок справедливості і права відображає мова. Мабуть більшість мов народів, які знають і поважають право, визначають слова "справедливість", "право", "правда", "правосуддя" однокореневими. У Польщі відомство, яке в Україні називається Міністерством юстиції, має назву Міністерство справедливості. І це мудро, бо нагадує людям про головне призначення правосуддя - знаходити і відновлювати справедливість.
Справедливість має бути проголошена найважливішим принципом призначення покарання. Для цього передусім є нагальна потреба подолати неймовірний хаос, який існує у визначенні санкцій діючих кримінально-правових норм. На жаль, такий суб’єктивізм зберігається і у новому КК0. Він безпосередньо впливає на практику застосування норм кримінального права.
Так звана "селекція" обвинувачених і засуджених стала звичною. Вона часто виправдовується особистістю правопорушника. Ще в 1961 році М.Д.Шаргородський застерігав: "Такий підхід означає порушення принципу демократизму - рівності всіх перед законом"0. Саме в той час у кодексі 1960 р. з’явилася виключна юрисдикція особливо небезпечного рецидивіста. Людина, яку офіційно було колись визнано особливо небезпечною, у випадку скоєння будь-якого умисного порушення закону, незалежно від того, чи є якийсь зв’язок його з минулим, карається надзвичайно суворо без права на умовно-дострокове звільнення з відбуванням покарання у тюрмі або колонії особливого режиму (та ж тюрма). Виходить, що особа карається не за злочин, а за кримінальне минуле, спокутуване призначеним раніше покаранням. Цю багатолітню несправедливість нарешті подолано у новому КК України.
Серед обставин, які обтяжують покарання, п.13 ст.67 КК передбачає вчинення злочину особою, яка перебувала у стані сп’яніння. Сенс і справедливість такого рішення не зовсім бездоганні. Адже алкогольне сп’яніння та наркотичне збудження - це симптоми отруєння, яке послаблює самоконтроль індивіда і його здатність адекватно реагувати на зовнішні обставини. Громадська думка схильна вважати сп’яніння як таке, що зменшує вину0. Єдиною підставою для протилежної оцінки можна вважати прагнення законодавця посилити боротьбу з пияцтвом, яке є одним з криміногенних чинників. Але у такий спосіб навряд чи можна чекати помітних успіхів. Він не відповідає принципу справедливості, оскільки, виходячи з історичних правових традицій, скоєння злочину, заздалегідь спланованого у тверезому стані заслуговує більш суворого покарання, ніж п`яна імпровізація (при всіх інших рівних умовах звичайно).
Викликає також сумнів справедливість постулату, який склався з давніх пір: ступінь соціальної небезпеки злочину та санкція за його вчинення визначаються тим, наскільки відповідний вчинок часто трапляється. У такому підході виявляється об`єктивна осудність, від якої сучасна вітчизняна кримінально-правова доктрина рішуче відмежувалася0. Індивід має право вимагати, щоб покарання за скоєний ним особисто кримінальний вчинок не залежав від того, скільки осіб, крім нього і без його участі, зроблять те саме.
Вважаю також аморальною і такою, що не відповідає вимогам справедливості, маніпуляцію репресією залежно від політичних кампаній та програм, що періодично проводяться в Україні та в окремих регіонах. Наприкінці 60-х років проводився рішучий наступ на хуліганство. Його частка в структурі злочинності становила близько 30%, а подекуди - до 40%. Були посилені санкції статей про хуліганство, суди призначали максимально суворі покарання. Можна лише здогадуватися, скільки скалічено було людських доль під гаслами "хай горить земля під ногами хуліганів", "хуліганству - бій" і т. ін.
Санкції ст. 296 КК України жорстокі, а злочин вважається тяжким. Однак диспозиція цієї статті така розпливчаста і невизначена ("грубе порушення громадського порядку"), що її, при бажанні, можна застосувати до кожного, навіть суто побутового конфлікту. А бажання таке у правоохоронців часом виникає, особливо наприкінці року або кварталу, щоб порушенням десятків кримінальних справ за ст.296 КК значно покращити звітність про розкриття тяжких злочинів.
Маніпуляція санкціями законів та практикою їх застосування відповідно до коливань державної кримінальної політики обертається нехтуваннями справедливості і трагедіями тисяч людей. Порушуються традиційні уявлення щодо пріоритету цінностей.
Серед обставин, які згідно із законом, суд враховує, як такі, що дають підстави для посилення покарання, передбачаються також корисливі та інші "низькі", егоїстичні мотиви злочину. З точки зору психологічної теорії мотивації, етична оцінка вчинку залежить не від потреби, що лежить в основі мотиву, а від вибору засобу задоволення цієї актуальної на даний час потреби. Саме вибір означає спрямованість особистості. Визначний німецький філософ А.Шопенгауер з приводу людського егоїзму писав: "Коли я бажаючи небагатослівно висловити могутність цієї антиморальної сили, думав про те, щоб однією рисою відзначити розміри егоїзму і шукав для цього яку-небудь дійсно виразну гіперболу, я наштовхнувся врешті-решт на таку: дехто здатний вбити людину тільки для того, щоб її жиром змастити свої чоботи. Але при цьому у мене все ж залишився сумнів, чи дійсно це гіпербола"0.
Сучасна кримінальна статистика свідчить: близько 80% зареєстрованих злочинів мають корисливу мотивацію. То чи варто вважати виключною обставину, що стала найпоширенішою? КК Росії 1996 р. не вважає корисливість обтяжуючою обставиною. Кожен мотив може бути низьким, вкрай спотвореним, якщо засіб задоволення індивідуальної або групової потреби разюче не відповідає значимості і гостроті потреби. Відомий афоризм "мета виправдовує засоби" відображає антигуманну егоїстичну позицію людини або корпорації.
І все ж таки егоїзм і корисливі мотиви вчинків породжують адаптаційну активність правопорушників. Значно небезпечнішою для людської цивілізації є деструктивна агресивність0. Може саме деструктивні мотиви злочинів слід вважати небезпечнішими, ніж корисливі ?
В деяких статтях Особливої частини КК вважаються кваліфікованими склади злочинів, які були скоєні за попередньою змовою групами осіб та організованими групами. Остання ознака визнається такою, що дає підстави посилити санкції у кілька разів. Закон не враховує психологічні механізми групової поведінки, коли виникає феномен "дроблення відповідальності". У гурті притупляється страх перед можливою карою: " я як всі". У росіян є прислів’я: "на миру и смерть красна". Мабуть таки злочинні об’єднання об’єктивно небезпечніші. Але ж об’єднання - це не кожен його учасник особисто. Адже різні шляхи приводять у злочинну зграю, різні ролі - різні дії. Логічно було б за груповий злочин покласти відповідальність на лідерів. Рядові співучасники, у тому числі члени організованих злочинних груп повинні відповідати лише за скоєне ними особисто. Це є аксіомою правосуддя, яке не визнає об'єктивного ставлення в вину0.
І не завжди виправдано, що за протиправні дії, які вчинили, скажімо, двоє, покарання посилюється вдвічі, ніж за таку саму провину злочинця-одинака. Наприклад, двоє домовилися і вкрали зі стоянки, що охороняється, автомобіль. Один із змовників відволікав охоронця, інший, який добре знається на протиугонних пристроях, відімкнув його, сів за кермо. Уявимо собі, що теж саме зробив один злодій, без допомоги. Хіба він цим не довів би свою виключну зухвалість і злодійський професіоналізм ? Але він отримає порівняно м’яке покарання. Бо - один. На мою думку, кваліфіковані за ознаками групового скоєння склади злочинів слід зберегти лише у тих статтях, де йдеться про агресивні напади - згвалтування, вбивства, розбої, тероризм і т.ін. Групові агресивні напади не лише об’єктивно страшніші, бо від них важче захиститися - вони цинічні й аморальні. Це відображають і народні прислів’я: "гуртом і батька добре бити". Тому переконливим було б значне посилення покарання за групові тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження, груповий опір представникові влади та деякі інші злочини. Але діюче кримінальне законодавство вирішує навпаки: названі та інші агресивні посягання, крім згвалтування, вчинені групою не вважаються вчиненими за обтяжуючих обставин, але вони широко використовуються у статтях про відповідальність за крадіжки, шахрайство і т. ін.
Принцип справедливості потребує також офіційної на законодавчому рівні відмови від презумпції знання правопорушником закону, який порушується. Це досить дивна у психологічному сприйнятті юридична фікція: зрозуміло, що неможливо знати всі закони, особливо ті, що передбачають відповідальність за господарські, економічні та багато інших подібних злочинів, мало пов’язаних з моральними нормами поведінки, і в той же час звично наводиться сентенція стародавнього Риму "ніхто не може незнанням закону виправдовуватися". А чому, власне, не може? Адже і серед професійних правознавців небагато знайдеться таких, які знають численні заборони у галузі підприємницької діяльності, митних правил і т.ін. Відомий французький криміналіст М.Ансель, відзначаючи цю обставину, резонно стверджує, що "застосування...юридичної фікції паралізує нормальний розвиток кримінального права і особливо перешкоджає такому реалізму, без якого вся репресивна система стає неефективною"0. Презумпція знання законів має визнаватися лише при розгляді загальнокримінальних злочинів, оскільки вони всім відомі і глибоко аморальні, а також за такі правопорушення, відповідальність за які наступає лише після адміністративної або іншої відповідальності (адміністративна преюдиція). У всіх інших випадках незнання закону залежно від причин незнання та інших обставин має пом’якшувати відповідальність за умисні злочини та звільняти від покарання за необережні0.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
