138974 (Релігія ісламу), страница 3

Важлива роль у житті мусульман відводиться релігійним святам. Класично іслам узаконив два свята. Перше велике свято жертвоприношення (араб. – ід аль-адха) відзначається як невід`ємна частина паломництва у Мекку в останній день хаджа і продовжується 3-4 дні. Жертвоприношення тварин здійснюється як пам'ять про жертвоприношення Ібрахімом (Авраамом) свого сина. Разом із паломниками, що перебувають у Мецці, цей обряд здійснюють усі мусульмани. Святкування супроводжується спеціальною ритуальною молитвою і святковою трапезою.

Друге канонічне свято мусульман (араб. – ід аль-фітр) присвячується завершенню мусульманського посту в місяць рамадан. Починається у перший день наступного місяця шавваля. Святкування супроводжується відвідуванням могил рідних, великою урочистою трапезою, роздаванням милостині й подарунків.

Ці два мусульманські свята не існують самі по собі. Вони становлять невід`ємну частину мусульманських канонічних обрядів паломництва і посту.

До числа мусульманських свят належить п`ятниця – день спільної, громадської молитви. Як правило, у п`ятницю в мечетях відбуваються масові молитовні зібрання.

До числа неканонічних свят належать: свято народження пророка Муххаммада, свято нічної подорожі Муххаммада до Єрусалиму і вознесення до престолу Аллаха (ісра вамірадж). Під час цього свята цілу ніч читають Коран і моляться.

Усі мусульманські свята, історичні дати й обряди здійснюються за місячним календарем. Оскільки мусульманський рік на 11 днів коротший від сонячного, то всі мусульманські дати щорічно зміщаються.

Для обрядових установлень ісламу належать: обрізання (хітан) для хлопчиків і в низці мусульманських країн (Єгипет, Судан, Йемен, Оман та ін.)також для дівчаток; шлюб (завадж) – чоловік може мати одночасно не більше ніж чотири жінки, до яких зобов`язаний ставитись однаково справедливо і виділяти кожній під час оформлення шлюбу особливе майно – махр; при цьому процедура розлучення досить проста і для чоловіка і для жінки; поховання в день смерті або наступного дня: тіло покійного обмивають, завертають у саван – кафан і у такому вигляді (без гроба) кладуть у могилу обличчям до Мекки; читається особлива молитва і сури із Корана; трауру необхідно дотримуватися без надмірного вираження горя.

До заборон в їжі належать: вина; свинина; м`ясо хижих птахів, мертвечини, удавленими; кров і будь-яка тварина, «заколена не в ім`я Аллаха», тобто не за мусульманським звичаєм.

4. Течії ісламу

Поділ ісламу на течії (основних течій три – хариджити, суніти, шиїти) та різні секти (ісмаїліти, суффіти, ваххабіти та ін.) пов`язаний з однією істотною причиною – боротьбою за владу в халіфаті, яка розпочалася після смерті Муххаммада.

Перший поділ в ісламі започаткували хариджити. Майже одночасно з їхньою появою виник напрям шиїтів. Шиїти згодом утворили потужний рух і стали основою одного із двох головних віросповідань ісламу. Хариджити, в свою чергу, розпалися на низку відгалужень, із яких відомі ібадіти, азракіти і суфрити. Виникли ще секти під назвами мудріти і кадарити.

Історія появи перших мусульманських течій і сект пов`язана з боротьбою за владу у халіфаті в першій половині 50-х років VIIст. Як відомо, всі перші чотири халіфи були з близького оточення Пророка Муххаммада, його зяті або тесті. Проте така спорідненість не гарантувала стабільності в халіфаті після смерті Муххаммада у 632 році. Виникло незадоволення з вимогою змінити третього халіфа Османа (644 – 656) двоюрідним братом і зятем Пророка Муххаммада – Алі. Навколо Алі згрупувалися численні його сподвижники. Після вбивства ними Османа, Алі посів трон халіфа (656-661). Але це було лише початком боротьби.

Хариджити зробили вагомий внесок в опрацювання догматичних питань, пов`язаних з теорією влади в ісламі. Відстоюючи позиції «родової аристократії», вони вважали, що халіф повинен отримувати державну владу від громади виборним шляхом. Якщо ж халіф не відповідає своєму призначенню, громада має право його скинути з трону, а якщо необхідно, то й убити. Халіфом може стати будь-який мусульманин, незалежно від його соціального походження й етнічної приналежності. Головна вимога до претендента на владу халіфа – бути відданим Корану і Сунні, справедливо ставитися до членів мусульманської громади і захищати її інтереси зі зброєю в руках. Халіф вважався уповноваженою особою громади і воєначальником. Йому не приписувалось сакральне значення.

Алі був убитий фанатиком-хариджитом під час молитви у п`ятницю в мечеті. Уже в другій половині VII ст. серед хариджитів відбувся поділ на дрібні угруповання – азракитів, ібадитів, суфритів, які змагалися між собою. Виступи проти центральної влади дестабілізували обстановку у халіфаті. Спочатку сильні позиції хариджити завоювали в Ірані, Іраці, Саудівській Аравії, північній Африці. У Х ст. вплив хариджитів різко пішов на спад. Сьогодні окремі нечисленні хариджитські громади збереглися в Омані, Алжирі, Лівії.

Під час боротьби за халіфат між династією Омейядів і родиною Алі стався поділ ісламу на два основні його віросповідання – сунізм і шиїзм, який відбувся у другій половині VII ст..

Ще за життя Алі об`єднані навколо нього послідовники іменували себе «шиа» - група, фракція, партія. Після того, як Омейяди остаточно захопили трон, шиїти не скорилися, навпаки, суперечності між ними і панівною групою Омейядів з часом поглиблювалися. В їх основі лежала боротьба демократичних елементів і феодально-аристократичної верхівки халіфата на чолі з Омейядами. Політичним гаслом цієї боротьби було надання трону халіфа спочатку Алі, а після його смерті – його нащадкам, що повинно було означати визнання спадкоємності династичного принципу заміщення трону.

Унаслідок боротьби за халіфат між прихильниками Алі і династією Омейядів відбувалося звеличення і майже обожнювання покійного Алі. За переказами шиїтів, Алі виявився не лише рівним Муххаммаду, але й більшим за нього. Поширювалося таке «висловлювання Аллаха», звернене до Муххаммада: «якщо б не ти, Я не створив би небес, але коли б не Алі, Я не створив би тебе». До 114 Сур Корану шиїти додали ще одну – «Два світильники», в якій одним із світильників визнається Муххаммад, другим – Алі.

У міру того, як фіксувалися і накопичувалися перекази Сунни, текст Корану і зміст віровчення дедалі більше препарувався на користь ідей, сприятливих для володарювання Омейядів. Звичайно, шиїти не могли з цим змиритися і демонстрували своє вороже ставлення до Сунни. Паралельно з Сунною у шиїтів формувався свій священний переказ – Ахбар. Проте не слід протиставляти ці два зведення священного переказу. Більшість текстів є спільними і розрізняються лише за іменами тих, хто передав їх. І все ж найменування основного напряму в ісламі – сунізм – полягає в тому, що відмінною ознакою його віровчення є саме визнання Сунни.

Значення імамів (керівників громади) у віровченні шиїзму має більшу вагу, ніж у системі сунізму. За шиїтським віровченням, імами отримують свою владу установленням Аллаха, оскільки народження кожного із них у династії алідів (нащадків Алі) установлено спочатку Аллахом. Імами непогрішні, а їхня думка з будь-якого політичного або віросповідного питання виражає авторитетність останньої інстанції. Щодо цього шиїзм різко відрізняється від сунізму, оскільки в останньому остаточне рішення досягається загальною згодою богословів та інших авторитетних в ісламській ієрархії осіб. У шиїтів остаточне рішення залишається за авторитетом імама.

Ідеї величності страждання за віру, втілені у трагічній долі низки шиїтських імамів, починаючи з Алі і його сина Хусейна, шиїтами надається виключного значення. Міста Неджеф, в якому, за переказом, був похований Алі, і Кербела (Ірак), де розташовано мечеть, побудована на передбачуваному місці поховання «величнішого мученика» Хусейна, є святинями шиїтів і місцями їхнього паломництва. Місцями поклоніння шиїтів також є міста Кум і Мешхед (Іран). Саме тому більшість шиїтів мешкають в Ірані й Іраці. По суті, Іран – виключно шиїтська за конфесійною ознакою країна. Авторитет шиїтських імамів до цього часу в Ірані беззастережний.

У нинішньому Ірані, який по суті є теократичною ісламською державою, верховний імам – аятола активно впливає на законодавчу і виконавчу владу. Його санкція є вирішальною у прийнятті чи відхиленні законодавчих актів і рішень виконавчої влади. У сусідній з Іраном країні – Іраці понад 60% населення – шиїти. По суті, їхнє опозиційне ставлення до режиму Саддама Хусейна було однією із вирішальних причин його швидкого падіння у квітні 2003 року. Шиїтські імами не оголосили джихад проти американо-англійського альянсу, який виступив проти режиму Хусейна.

У мусульманському світі налічується до 10-15% шиїтів. Крім Ірану і Іраку, шиїти є в Йемені. Групи шиїтів проживають також в Афганістані, Пакистані, Індії, Сирії, Єгипті. Нечисленні групи шиїтів фіксуються також у сучасному Азербайджані і Таджикистані.

Найбільшою течією в ісламі є сунізм. Майже 90% мусульман є сунітами. Повне найменування сунітів – «люди Сунни і згоди громади» - відображає беззастережну прихильність і відданість ісламським цінностям, зафіксованим у Сунні, та ідеї керівної ролі громади у вирішенні життєво важливих проблем.

Основні ознаки приналежності до сунізму: визнання законної влади чотирьох «праведних халіфів – Абу Бакра, Омара, Османа, Алі; прийняття як достовірних шести канонічних збірників хадисів; приналежність до однієї з чотирьох правових шкіл сунізму.

На відміну від шиїтів, суніти відкидають ідею посередництва між Аллахом і людьми після смерті пророка Муххаммада, не сприймають ідеї про «божественну» природу Алі і право його нащадків на духовне верховенство у мусульманській громаді.

Сунізм виник як негативна реакція на становлення шиїзму. У X-XI ст. сунізм набув статусу самостійної течії. Характерно, що в лоні сунізму не постали секти, що й відрізняє його від шиїзму.

5. Шиїтські секти

Секти в шиїзмі багато чисельні. Найзначніші з них – зейдити, імамити, ісмаїліти, шиїти-імамити. Зейдити об`єдналися в окрему секту, коли частина шиїтів згрупувалася навколо Зайда ібн Алі (звідси назва – зейдити), який очолив антиомейядське (проти династії Омейядів 661-750рр.) повстання в Куфі і загинув на полі битви (740р.). Його прихильники відокремилися в окрему секту, яка отримала назву зейдити. Основною метою зейдитів стало створення теократичної держави на чолі з імамом з роду Алі. Зейди оселилися в Ірані, Іраці, Хіджазі, а також в Йемені, де їм вдалося закоренитися і заснувати власну державу. Зейдитські громади існують й понині в Йемені, Саудівській Аравії, Пакистані та інших країнах.

Помірковане крило шиїзму – імамити, які визнають 12 «праведних імамів» із роду Алі. Помірковані імамити визнають імамат Алі як достовірне призначення, шляхом ясного, особистого визначення імама, а не таємного самовизначення, не зрозумілого загалу натяку на появу імама. Отже, помірковані імамити вважають, що імамат (духовна влада) передається устами Пророка або попередніх імамів.

У теперішній час імамізм є державним віросповіданням в Ірані. Шиїти-імамити становлять половину населення Іраку, їхні громади проживають в Лівані, Кувейті, Бахрейні, Саудівській Аравії, Йорданії, Афганістані та інших країнах поширення ісламу.

Ісмаїліти як напрям у шиїзмі виникли в середині VIII ст. Це був черговий поділ у шиїзмі, зумовлений проблемою успадкування духовної влади шостого імама Джаафара ас-Садика, який за свого життя призначив своїм наступником четвертого свого сина Мусу аль-Казима. Це призначення не визнало угрупування прихильників його старшого сина Ізмаїла, який, однак, скоро помер, не ставши імамом. Тоді його послідовники оголосили сина Ісмаїла Муххаммада своїм імамом. Отже послідовників збереження імамату нащадків Ісмаїла стали називати ісмаїлітами.

Суфізм – містичний напрям в ісламі – виник у VII-VIII ст.. Суфії не вважали обов`язковими для себе щоденні норми, обряди, суворі приписи правовірних мусульман. Їхнє життя присвячувалося Аллаху, і звідси їхня нестандартна поведінка – вони не молилися п`ять разів щодня, а виконували обряд радіння у різних варіаціях – від екстатичного трансу до глибокого внутрішнього зосередження, близького до індо-буддистської медитації. Необхідно відзначити, що до витоків суфізму належать концепції різних культур. Синтез різних витоків на ґрунті ісламу привів до появи суфізму, який мав неабиякий вплив на арабо-мусульманську культуру.

Суфізм реалізував себе як специфічна релігійна практика з жорсткою самодисципліною і дотриманням заданої психотехніки. Первісними формами суфійської організації стали аскетичні обителі (монастирі) – ханаки, які слугували як школи мусульманського аскетизму. Суфій повинен пройти важкий і довгий шлях релігійно-морального самовдосконалення, духовного очищення і самозаглиблення, відречення від мирського «я». Рядовим віруючим були близькими і зрозумілими притаманний суфізму емоційно-екзальтований підхід до віри, харизма і чудо творення суфійських праведників, заохочуваний суфізмом культ святих і священних поховань, чудодійних атрибутів і реліквій.

У процесі довгої боротьби сунізму і шиїзму переміг ортодоксальний і нетерпимий до будь-яких змін сунізм. Це проявилося і в ставленні до проблеми образного, наочного зображення Бога і світу: були відкинуті принципи художньої образності, заборонялися зображення. Ісламська філософія намагалася обґрунтувати теоретично подібне ставлення до світу, його пізнання і відтворення. Ніхто, крім Аллаха, не може і не повинен не тільки створювати щось нове, а й відтворювати створене, оскільки тільки Аллаху належить вирішувати долю кожної одиничної речі.

Останнім часом заявили про себе на Північному Кавказі ваххабіти. Ваххабізм як релігійна течія сформувався у першій половині XVII ст. У 1730-1731рр. серед кочівних арабських племен Неджда почав проповідувати засновник цієї течії Муххаммад ібн Абд-аль Ваххаб. У 1744-1745рр. до нього приєдналися основні маси кочівників цієї території і один із шейхів, Ібн Сауд, який взяв на себе військове і політичне керівництво рухом.

Соціальною основою ваххабістського руху була опозиція проти торгово-промислового і чиновницько-адміністративного населення арабських міст, яка утворилася із кочівників Неджда. Офіційний сунізм звинувачував ся ними у відході від «чистого» раннього ісламу, оскільки, начебто, і у віровченні, і в побуті мусульман дуже мало чого від нього залишилося. Саме це звинувачення сунізму давало привід ваххабітам до «священної війни проти заблуканих». Вчення про джихад (араб.- зусилля - у справі поширення ісламу) посіло чільне місце у вченні ваххабітів.