132784 (Диференційна психофізіологія)

Тема: Основи диференціальной психофізіологіїлогії.

Зміст. 1

Вступ 2

Розділ 1. Задачі і проблеми диференціальной психофізіології. 3

Розділ 2. Асиметрія мозку. 5

Розділ 3. Темперамент як індивідуальна особливість психофізичної організації особистості.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ.

Різноманітність і відмінність людей, навіть по зовнішності, відома ще з давніх часів. Хоча людська особа складається лише з десяти частин, але і серед багатьох тисяч не існує двох осіб, які не можна було б відрізнити одне від іншого. Люди відрізняються не тільки будовою особи, або будовою тіла (конституцією). Вони відрізняються поведінкою, діями, вчинками, бажаннями, значенням життя. Люди живуть в різних історичних, суспільних і державних умовах, а останні, як розумієте, накладають свій відбиток на особу. Все це складає різноманітність індивідуальних відмінностей людей. Але люди не тільки відрізняються один від одного, вони схожі один на одного. Так у кожної людини, в його психічному складі існують пізнавальні процеси: відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява.Індивідуальні відмінності між людьми в фізичному плані вивчає диференційна психофізіологія. Головна її задача - знайти оптимальні умови формування особи, знайти умови максимального прояву всіх її можливостей, виходячи з її природних даних.

Переглянемо такі поняття, як асиметрія мозку та асиметрія рук. Адже, функціональні асиметрії накладають свій друк на індивідуальні властивості особистості.

Розглянемо в роботі індивідуальні особливості особистості. Бо діяльність і поведінка людини зумовлюються не лише соціальними умовами життя, а в першу чергу саме індивідуальними особливостями її психофізичної організації. І це виразно виявляється в темпераменті особистості. Сформуємо класифікацію темпераментів, а також роль останього в діяльності людини.

1. Задачі і проблеми диференційной психофізіології.

Науковий інтерес до біологічних механізмів людської психології індивідуальності має історію, порівнянну по своїй діяльності з історією багатьох найстародавніших наукових напрямів. Індивідуальні відмінності між людьми на фізіологічному рівні вивчає диференціальна психофізіологія. Вже більше двох з половиною тисяч років тому медиками античності були сформульовані гіпотези, покликані пояснити індивідуальні особливості темпераменту співвідношенням основних рідких середовищ людського організму.

З тих пір, особливо впродовж останніх ста років, було висунуто немало різноманітних, різко різних по науковому рівню концепцій, направлених на виявлення тих глибоких природних першопричин, які, складним чином взаємодіючи з впливами навколишнього середовища, створюють кінець кінцем неповторний психологічний вигляд людської індивідуальності.

У цих концепціях і полягають актуальні проблеми диференціальної психофізіології. Вивчаючи людську особу, не можна ігнорувати її індивідуальні природні особливості. Але разом з тим зрозуміло, що не тільки цими особливостями характеризується особа. Перед диференціальною психофізіологією стоїть задача – знайти оптимальні умови формування особи, знайти умови максимального прояву всіх її можливостей, виходячи з її природних даних.

У всіх концепціях йдеться фактично про одне і те ж: виборі деякої системи біологічних понять, які в своїй сукупності могли бути використані для пояснення індивідуальних особливостей функціонування всіх скільки-небудь важливих сфер людської психіки.

У радянській психофізіології як така система понять використовуються уявлення, вироблені первинно в павловськой школі і розвинені потім стосовно людини лабораторіями б. Р. Ананьева, Би. М. Теплова, В. С. Мерліна і ін. Мається на увазі концепція основних властивостей нервової системи (СНС), яка приймає як провідної посилки положення про існування у високоорганізованої нервової системи ряду властивостей (параметрів, рис, “вимірювань”), що характеризують динаміку протікання в ній нервових процесів збудження і гальмування і складових в своїх комбінаціях нейрофізіологічну основу різноманітних психофізіологічних проявів з їх індивідуальними варіаціями.

В даний час є всі підстави вважати, що ця концепція є найпродуктивнішій зі всіх запропонованих дотепер біологічних теорій психологічній індивідуальності. Її очевидні переваги витікають з того факту, що вона бере як відправний момент не побічні або вторинні ознаки біологічної організації, якими є, наприклад, морфологічні показники – ознаки тілесної конституції у Е. Кречмера або У. Шелдона, а ознаки визначаючої, веде системи людського організму – центральної нервової системи.

Таким чином, вже при справжньому рівні наших знань про організацію мозкової діяльності слід, мабуть, згодитися з тим, що окремі комплекси мозкових структур грають кожен свою роль у визначенні різних особливостей, характеристик психіки і поведінки, і що саме властивостями мозкових систем визначаються індивідуальні особливості цих характерів. Вже вельми схемний виклад істоти цих проблем з достатньою повнотою показує складність і “багатовимірність” самої проблематики диференціальної психофізіології, яка полягає в проблемі основних властивостей нервової системи як нейрофізіологічних чинників індивідуально-психологічних відмінностей. Взаємодіючи з багатоманітними впливами навколишнього середовища, ці природні властивості створюють кінець кінцем те, що не перестає нас спантеличувати і вражати, - людську індивідуальність. Рішення задачі все більш поглибленого вивчення властивостей нервової системи у всій складності її структури, у всій різноманітності її змісту, функцій і проявів допоможе зрозуміти ті причини, по яких кожний з нас відрізняться від інших.

2. Асиметрія мозку.

Серед величезної безлічі різновидів людської діяльності є такі, якими може оволодіти кожен індивід з нормою загального інтелекту, а є і такі, якими будь-якою оволодіти не може. Навіть високий інтелектуальний потенціал не може забезпечити успішність, швидкість і легкість оволодіння деякими видами діяльності. У таких випадках психологи говорять про відсутність у особи спеціальних здібностей і прагнуть з'ясувати причини такої неможливості. Поряд із загальними здібностями виділяють спеціальні людські здібності, розуміючи під ними такі психологічні особливості, які властиві одним індивідам, і відсутні у інших. До спеціальних здібностей відносяться музичні, художні, математичні, літературні, поетичні і інші здібності. Дійсно, не кожний з нас може стати художником або поетом, музикантом або математиком (мається на увазі – здатним) навіть при використовуванні досконалих методів для розвитку спеціальних здібностей.

Виходячи із співвідношення "природжено - придбане", враховуватимемо, що завдатки є необхідною умовою для розвитку здібностей, а природа завдатків прихована в природжених конструктивних і функціональних особливостях головного мозку людини. У дослідженнях І. П. Павлова і його співробітників були встановлені загальні типи ВНД, однакові для тварин і людей. Прагнучи пояснити відмінність між вищою нервовою діяльністю людини і тварини, Павлов підкреслював, що в психіці людини має місце "надзвичайний додаток" – мова. Цю надбавку Павлов назвав другою сигнальною системою на відміну від першої сигнальної системи (образи відчуттів і сприйняття). Великий фізіолог розумів, що у вищій нервовій діяльності людини існує відносне переважання однієї сигнальної системи над іншою. Із його точки зору по переважанню люди можуть бути розділені на три спеціальні типи: "художній", "розумовий" і "середній". Зобразимо таке переважання схемно:

а. ІСС > ІІСС - "художник"

b. ІСС = ІІСС - "середній"

c. ІСС < ІІСС - "мислитель"

Послідовники Павлівського вчення про дві сигнальні системи почали вивчати умовні "рефлекси рефлексів", тобто освіта у людей умовних рефлексів не тільки на первосигнальний подразник (світло, колір, звук, удар струмом), а і на слово, яке означає подразник. Такі дослідження проводилися, як фізіологами, так і психологами. До речі, дослідження умовних рефлексів на мовні подразники велися і на кафедрі психології Одеського університету. Але результати цих досліджень мало що давали для диференціації спеціальних завдатків і здібностей. Ученим знадобилося ще підлога сторіччя, щоб зрозуміти чим же дійсно обумовлена детерміація спеціальних здібностей.

В кінці XІХ і на початку XX сторіччя, зустрічаючись з фактами поразок великих півкуль головного мозку людини, дослідники знайшли різні варіанти порушень і розладів окремих властивостей вищих психічних функцій (сприйняття, пам'яті, мови, мислення, інтелекту, особових властивостей). Ці факти дозволили зробити висновок, що певні ділянки кори великих півкуль головного мозку мають своє специфічне призначення і функціонально забезпечують відповідні складові психіки в інтеграційній діяльності особи. Накопичення фактів показало, що в лівій півкулі зосереджені центри мови, а права півкуля забезпечує образне віддзеркалення об'єктів навколишнього світу. Напрям таких досліджень одержав назву "нейропсихологія". Одним із засновників цього напряму був професор Лурія А. Р.Большой внесок в розуміння функцій правої і лівої півкуль внесли спостереження за пацієнтами в умовах нейрохірургічного втручання. Для проведення операцій використовувався метод гальмування функцій однієї з півкуль головного мозку. При заторможенності однієї півкулі, друга півкуля починала поводитися в режимі максимуму власних функціональних можливостей. Учені приходили до висновку, що в кожній особі знаходяться дві люди: льовополушарний і правополушарний. Так, льовополушарний людина дуже говірка, знаходиться в ейфорійному стані позитивних емоцій, будує нереальні "прожекти", цілеспрямований в майбутнє. Правополушарний людина, навпаки, мовчазна, агресивна, пов'язана з образами минулого. Як дуже точно помітили відомі дослідники функцій правої і лівої півкуль головного мозку людини Н. М. Брагина і Т. А. Доброхотова, особа переживає власний час, який "тече" зліва направо. Тут мається на увазі функціонально асиметрична орієнтація лівої півкулі в майбутнє, а правого в минуле.

У багатьох експериментальних дослідженнях було з'ясовано, що сприйняття предметів навколишнього світу забезпечується саме парною роботою аналізаторів (бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальноє обмацування). Кожен аналізатор, як з'ясувалося, має своє центральне представництво в корі великих півкуль головного мозку. Так, ліве око, око, праве вухо, права рука – в лівій півкулі. У парній роботі один з аналізаторів виконує функцію ведучого, а другий відомого. Відповідно з представництвом аналізаторів можна говорити про провідну і відому півкулі головного мозку. Ці факти показують, що ліва і права півкулі функціонально нерівнозначні в забезпеченні відображення наочного середовища. Відповідно з цією функціональною на ліве і праве.У інших дослідженнях було встановлено, що переважання функцій правої півкулі над лівим обуславліваєт ліворукість, а переважання функцій лівої півкулі над правим обуславліваєт праворукость.

Так, вивчаючи переважання функцій органів в парній роботі аналізаторів (ведучий – відомий орган) були розроблені дослідницькі прийоми функціонального переважання лівого – правого півкуль головного мозку людини. Об'єднуючи всі ознаки переважань, учені стали говорити про функціональні асиметрії великих півкуль головного мозку. Було також встановлено, що переважання може бути повним, або частковим (парціальним).

Враховуючи всі накопичені в цьому напрямі факти, психологи дійшли висновку, що саме функціональні асиметрії мозку можуть розглядатися як завдатки спеціальних здібностей індивіда. Ми розглядаємо завдатки як природжені особливості будови головного мозку. Дослідження в цьому напрямі показують, що кожен індивід народжується полушарно асиметричним. Так, за даними деяких дослідників, у людській популяції народжується приблизно однакова кількість індивідів з переважанням функцій правої півкулі (лівші) і функцій лівої півкулі (правші). Але, в реальності кількість ліворуких індивідів зустрічається значно рідше. Тут треба зробити деякі пояснення.

По-перше, мають місце різні варіанти різного переважання функцій – повне, або часткове. Звичайно, враховуючи складну структуру кори великих півкуль, варіантів часткового переважання може бути набагато більше, але задача тонкого розщеплювання цих варіантів переважання не вирішувана в диференціальній психології.