97283 (Українці в гарячих точках планети)
Описание файла
Документ из архива "Українці в гарячих точках планети", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "международные отношения" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "контрольные работы и аттестации", в предмете "международные отношения" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "97283"
Текст из документа "97283"
Міністерство освіти і науки України
Волинський національний університет імені Лесі Українки
Індивідуальна робота
на тему:
"Українці в гарячих точках планети"
Виконав:
студент 52 групи
факультету міжнародних відносин
Гут А.В.
Луцьк 2010
Зміст
Вступ
1. Політика України відносно миротворчості в СНД
2. Участь України в миротворчій діяльності міжнародного співтовариства
3. Аналіз миротворчої діяльності України
Висновок
Список використаної літератури
Додаток
Вступ
Різні науково-дослідні організації, які займаються проблемами гарячих точок планети, дають трохи відмінні кількісні оцінки сучасної ситуації і привласнюють їм свої рейтинги.
Так, Гейдельбергський інститут (ФРН) у 2006 році зареєстрував 278 конфліктів. 35 з них мають гостронасильницький характер. У збройних зіткненнях беруть участь і регулярні війська, і загони бойовиків. Але людські втрати несуть не тільки вони: ще більше жертв серед мирного населення.
У 83 випадках конфлікти протікали в менш твердій формі, тобто застосування сили відбувався тільки час від часу. В інших 160 випадках конфліктні ситуації не супроводжувалися бойовими діями. 100 з них носили характер декларативного протистояння, а 60 протікали у формі схованого протиборства.
За даними Стокгольмського міжнародного інституту проблем миру, в даний час на планеті продовжується понад 30-ти великих конфліктів (Див. додаток А) (число жертв в кожному з них – не менше 1000 чоловік).
Неурядова організація США "Fund for peace" обнародувала перелік найбільш проблемних країн світу. За визначенням організації, проблемними вважаються країни, в яких більшість населення не вважає уряд легітимним, а уряд не може ефективно контролювати територію країни.
Цього року перелік очолили Судан, Ірак, Пакистан, Афганістан, Північна Корея, Непал, Узбекистан і Киргизстан. Україна на 86-му місці.
Одна з основних причин нових конфліктів, сепаратизм, судячи з усього, ще тільки набирає силу і має величезний руйнівний потенціал. Міжнародне співтовариство активно шукає способи протидії хвилі насильства, що загрожує самим основам сучасного світового порядку. Звідси підвищений інтерес до миротворчості, як до одного з найбільш ефективних шляхів запобігання і врегулювання конфліктів.
Більше половини всіх гарячих точок приходиться на Африканський континент. На Близькому Сході уже кілька років йде війна в Іраці. Афганістан, де намагається навести порядок НАТО, теж ще дуже далекий від заспокоєння, і інтенсивність нападів талібів і бойовиків Аль-Каіди на урядові структури, війська і поліцію, на військові підрозділи Північноатлантичного альянсу тільки зростає.
Деякі міжнародні експерти припускають, що збройні конфлікти щорічно забирають до 300 тис. життів, в основному – мирних громадян. На них припадає від 65 до 90% втрат (цифра коливається в залежності від інтенсивності бойових дій). Статистика свідчить, що тільки 5% загиблих у Першій світовій війні були мирними жителями, а в Другий світовий вже близько 70% убитих.
Однак у жодному з нинішніх збройних конфліктів не відбуваються зіткнення між різними країнами. Боротьба йде усередині неблагополучних держав. Урядам протистоять різні воєнізовані формування повстанців, бойовиків і сепаратистів. І усі вони переслідують самі різні цілі.
Актуальність проблем, пов'язаних з підтримкою миру, очевидна для України. Багато в чому це обумовлено її географічним положенням. Україна знаходиться в безпосередній близькості від вогнищ конфліктів, діючих – Придністров'я, Північний Кавказ – і потенційних. У ширшому плані – Югославія, Середня Азія, турецький Курдистан, Кіпр і т.д. Розширення НАТО на схід, в певних умовах, також може стати джерелом напруженості для держав "буферної" зони, у тому числі і України.
Населення України є етнічно і релігійно неоднорідним. Населенню ряду східних областей і Кримської автономії властиві певні сепаратистські настрої. Велика кількість етнічних українців знаходиться за межами батьківщини, у тому числі і в неспокійних регіонах, що потенційно загрожує появою масових потоків біженців. Не застрахована Україна і від територіальних претензій з боку сусідніх держав.
Незавидним є і економічний стан України. Перебудова економіка зустрічається з великими труднощами і проблемами – невідповідність різних галузей, технологічна відсталість, приховане і явне безробіття, відсутність фінансових і матеріальних ресурсів, недосконалість законодавчої бази у області економіки і податкової політики і т.д.
У політичній сфері не викликає сумніву завдання інтеграції в світову спільноту, необхідність зайняти гідне місце в міжнародних організаціях, створити образ демократичної, цивілізованої країни, укріпити міжнародний авторитет. Іншим важливим завданням є створення умов для мирного і безпечного розвитку України, зміцнення регіональної і Європейської безпеки. Одним з найпривабливіших шляхів вирішення цих задач може стати участь України в міжнародній політиці підтримки миру в гарячих точках нашої планети. Ситуація, що склалася в Україні, в цілому сприяє такій участі. Можна виділити наступні сприятливі чинники:
-
достатньо велика і добре оснащена армія, що потребує скорочення і реформування;
-
сприятлива громадська думка;
-
висока мотивація служби у складі міжнародних сил;
-
традиційно низька чутливість суспільства до втрат в порівнянні з країнами Заходу.
До чинників, перешкоджаючих активній участі в миротворчості, відноситься, в основному, відсутність належних фінансових ресурсів. Певну трудність складає подолання скептичного ставлення частини суспільства до сумісних з Росією акцій в рамках СНД, відсутність концепції, доктрини, механізму і законодавчої бази миротворчості. Серед перерахованих перешкод, очевидно, немає непереборних. За винятком універсальної проблеми браку коштів, решта перешкод носить політичний характер і можуть бути вирішені за наявності достатньої політичної волі, направленої в потрібному напрямі.
1. Політика України відносно миротворчості в СНД
Ставлення України до миротворчої діяльності на території колишнього СРСР можна визначити одним словом – неучасть. Відсутність належних ресурсів, підозрілість відносно намірів Росії, невизначеність політики відносно колишніх радянських республік та інші чинники стали причиною того, що Україна:
-
відмовляється від участі в будь-яких формах миротворчої діяльності на тій підставі, що вона в основному проводиться на двосторонній основі і конкретні операції не мають мандата РБ ООН;
-
відмовляється від участі в розробці основних документів, що визначають миротворчу діяльність на території Співдружності. Це посилання ґрунтується на тому, що СНД не є регіональною організацією, визнаною в цій якості ООН і тому не може самостійно розробляти правові акти в області миротворчості.
Україною не підписана "Концепція запобігання і врегулювання конфліктів на території держав-учасників СНД", угоди "Про групи військових спостерігачів" і протоколи до них підписані з обмовками. У другій групі документів Україною підписуються тільки документи, що стосуються заходів превентивної дипломатії і повністю ігноруються документи по введенню миротворчого контингенту (рішення СГГ, мандат миротворчих сил і т.д.). Прикладом цього підходу може служити обговорюване на Раді глав держав рішення про продовження мандата КСПМ в зоні конфлікту в Абхазії. На самміті глав держав СНД (19.01.96 р., Москва) Україною підписано "Рішення по врегулюванню конфлікту в конфлікту в Абхазії, Грузія", що фактично встановлює режим економічної (п. 6а)) і політичної (пп. 6а), 7) блокади Абхазії, при цьому не підписано "Рішення про продовження терміну перебування і мандат КСПМ в зоні конфлікту Абхазії, Грузія" і сам "Мандат." Фактично, військово-політичне керівництво України, не враховуючи досвід російської миротворчості і повторюючи її ж помилки, зараз перебуває, дотримуючись вищевикладеної класифікації, у стадії "споглядання". Слід зазначити, що реалізація подібної політики має свої позитивні сторони. Зокрема, цей підхід бездоганний в частині дотримання міжнародної правової бази (вище вже наголошувалося, що практика вирішення конфліктів в СНД не цілком відповідає критеріям і практиці ООН). Крім того, він не суперечить громадській думці, що зберегла негативні асоціації, пов'язані з "виконанням інтернаціонального обов'язку в Афганістані". Існуюча позиція України з цієї проблеми має також об'єктивні причини:
-
економічна криза не дозволяє забезпечити виділення необхідних матеріальних засобів на підготовку і проведення миротворчих операцій в Співдружності;
-
у складі Збройних Сил України відсутні військові контингенти, готові в повному об'ємі виконати поставлені завдання в ході проведення миротворчих операцій;
-
повністю відсутня правова база, що визначає процес планування і проведення таких операцій.
І якщо останні з вищеперелічених причини усунені за наявності відповідної політичної волі, то нестача бюджетних асигнувань є серйозною перешкодою. Проте очевидно, що абсолютна неучасть у процесі миротворчості на території СНД є далеко не прагматичною позицією. Відмова від будь-яких форм співпраці з державами-учасниками СНД не дозволяє укріпити позиції і авторитет України серед держав Співдружності, створити відносно безпечний простір в безпосередній близькості біля своїх кордонів, укріпити регіональні зв'язки, особливо в області оборони і безпеки. Тому слід, мабуть, визнати, що актуальною на даний момент є суттєва зміна політики України відносно миротворчої діяльності на території Співдружності.
2. Участь України в миротворчій діяльності міжнародного співтовариства
Для України формування основ політики підтримки миру є одним з першочергових завдань. На це вказує, перш за все, масштабність того, що відбувається на просторі колишнього СРСР і Балканах (близько 15 тисяч чоловік загинуло в Нагірному Карабаху, покинуло своє рідне вогнище близько 1 млн. азербайджанців, жертвами озброєного конфлікту в Абхазії стало декілька тисяч чоловік, біженцями близько 300 тисяч чоловік, а загальна чисельність біженців склала близько 1,4 млн. чоловік). Напрями миротворчої політики України визначені у Військовій доктрині, згідно якої миротворча діяльність віднесена до основних напрямків забезпечення воєнної, безпеки держави: "Воєнна безпека України досягається за рахунок: готовності виділити відповідні військові контингенти до складу військ ООН для проведення згідно з рішенням Ради Безпеки воєнних дій з метою припинення агресивних дій окремих держав або груп держав, а також підтримання миру і безпеки в різних регіонах".
Одночасно, в проекті Концепції національної безпеки України "військово-політична нестабільність і конфлікти в сусідніх державах" віднесені до реальних і потенційних загроз національної безпеки України (розділ III), як основна складова політики в області національної безпеки признається "участь у міжнародних системах універсальної і загальноєвропейської безпеки" (розділ I). В "Основних напрямках зовнішньої політики України", затверджених Верховною Радою України 02.07.93 р., в рамках діяльності в міжнародних організаціях признається першочергове значення миротворчої діяльності ООН. Згідно виробленому в цьому документі підходу до миротворчої діяльності участь України в операціях по підтримці миру повинна проходити за наявності мандата ООН або ОБСЄ і під повним контролем цих організацій. Обов'язковим для цієї участі є також багатонаціональний склад таких операцій. Зокрема, в цьому документі наша держава підтвердила "свою готовність брати участь у спільних з ООН, ОБСЄ, ЄС та іншими зацікавленими сторонами зусиллях, направлених на швидке мирне врегулювання югославського конфлікту".
Вищеперелічені законодавчі акти дозволили Україні за три роки увійти до першої двадцятки держав-контрибуторів за чисельністю військового і цивільного персоналу, що бере участь в операціях ООН по підтримці миру (за цей час в миротворчих акціях під егідою ООН взяло участь близько 7000 громадян України). Визнанням ролі України в операціях ООН по підтримці миру стала підтримка цією організацією нашої ініціативи про укладення Конвенції захисту миротворчого персоналу ООН, відкритої для підписання на 49 сесії Генеральної асамблеї ООН в 1994 році (у грудні 1994 року Україна однією з перших підписала цей документ, ратифікований Верховною Радою 06.07.1995 р.). На початку 1996 року група українських представників на запрошення Секретаріату бере участь в обговоренні концептуальних основ миротворчої діяльності ООН в рамках відповідних комітетів і робочих груп. Все це свідчить про реальне зміцнення авторитету України на міжнародній арені, визнанні міжнародним співтовариством вагомої ролі нашої держави і її конструктивних зусиль, направлених на врегулювання озброєних конфліктів, зміцнення міжнародного світу і стабільності.
Як незалежна держава, починаючи з 1991 року, Україна бере участь у миротворчих операціях під егідою ООН на території колишньої Югославії і Анголи.
Початком історії безпосередньої участі військовослужбовців Збройних сил України в операціях ООН із підтримання миру прийнято вважати 3 липня 1992 р. Тоді письмове звернення Генерального секретаря ООН до Уряду України з проханням надіслати батальйон Збройних сил України до Боснії і Герцеговини для участі в миротворчій операції ООН Верховна Рада України прийняла позитивне рішення. Терміново був сформований перший український батальйон чисельністю 420 військових і відправлений на територію колишньої Югославії.
Упродовж 1992–2006 рр. українські миротворці брали участь у таких миротворчих операціях:
– Тимчасові сили ООН у Лівані (липень 2000 р. – квітень 2006 р.);
– Багатонаціональні сили в Іраку (серпень 2003 р. – грудень 2005 р.);
– Місія ООН у Сьєрра-Леоне (березень 2001 р. – березень 2005 р.);
– Місія ОБСЄ у Грузії (1999 р. – 2005 р.);
– Миротворчі операції Сили ООН з охорони (UNPROFOR) ( 1992 р. – 1995 р.);
– Сили виконання угоди IFOR Сили стабілізації (грудень 1995 р. – груд. 1999 р.);
– Місія ООН у Східній Славонії ПАООНСС (квітень 1996 р. – 1999 р.);
– Місія ООН превентивного розгортання в Македонії (чер. 1995 р. – бер. 1999 р);