60375 (Гадяцька угода 1658 року, її зміст та вплив на державницькі процеси в Україні)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Гадяцька угода 1658 року, її зміст та вплив

на державницькі процеси в Україні

ВСТУП

«Ми народженні у свободі, виховані у свободі, і як вільні люди нині повертаємося до неї», — виголошував у квітні 1659-го перед депутатами сейму у Варшаві 47-річний Юрій Немирич — канцлер новоствореного Великого князівства Руського.

Необхідно зазначити, що автори державницьких концепцій прагнули пов’язати свої теоретичні побудови як з досягненнями світової, в першу чергу європейської, політичної думки, так і з ідеями своїх попередників. В багатьох творах українських мислителів значна увага приділялась питанню наслідування попереднього досвіду державотворення, аналізу причин втрати українським народом власної державності, ролі, яку в цих процесах віді-гравали народні маси та національна еліта. Історизм, прагнення віднайти "зв’язок часів", передбачити майбутнє нації, сформулювати перелік проблем і завдань шляхом аналізу минулого і сучасного, є однією з най-характерніших рис концептуального вирішення українською політич-ною думкою проблеми державно-політичної самостійності України.

Комплекс проблем, пов'язаний із причинами, укладенням та наслідками Гадяцької угоди, що була підписана між представниками короля Речі Посполитої Яна II Казимира й гетьманом козацької України Іваном Виговським разом із генеральною старшиною восени 1658 р. поблизу Гадяча на Полтавщині й ратифікована у дещо зміненому варіанті на Варшавському сеймі 1659 р., уже довгий час перебуває у полі зору не лише вітчизняної, але й зарубіжної історіографії1.

Українські, польські, російські історики, серед яких - М. Костомаров, В. Будзиновський, М. Стадник, М. Гавлик, В. Герасимчук, М. Грушевський, Л. Кубаля, Д. Дорошенко, В. Томкевич, С. Наріжний, Я. Волінський, С. Мишко, В. Смолій, З. Вуйцик, В. Степанков, В. Серчик, М. Дзевановський, Я. Качмарчик, Ю. Мицик, М. Крикун, Н. Яковенко, В. Горобець, Т. Яковлева та ін., розкрили багато важливих аспектів, пов'язаних із генезою, укладенням та наслідками цього важливого в історії Центрально-Східної Європи українсько-польського договору. Водночас, вивчення питання щодо спроб відновлення Гадяцької угоди (або ж її окремих положень) за правління гетьманів Війська Запорозького Юрія Хмельницького (1659 - 1663 рр.), Павла Тетері (1663 - 1665 рр.), Петра Дорошенка (1665 - 1676 рр.), Євстафія Гоголя (наказного, 1675 - 1679 рр.) і пізніших часах, на жаль, поки що перебуває на початковій стадії розробки.

РОЗДІЛ 1. Причини підписання угоди

Після військових успіхів Швеції склалася реальна загроза розпаду та розділу Речі Посполитої. Наслідком могло стати зміцнення Швеції. Щоб цього не допусти Московське Царство згорнуло військові дії проти Польщі і підписало перемир'я, а потім влітку 1656 почало війну зі Швецією.

Цей акт був розцінений Богданом Хмельницьким та оточенням як сепаратний та зрада інтересів України. В грудні 1656 він приєднався до ліги протестантських держав, які ухвалили план щодо розподілу Речі Посполітої. Спочатку військові дії складалися на користь Гетьманату — на деякий час була захоплена навіть Варшава. Але улітку ліга зазнавши значних поразок від поляків та татар по суті розпалася. Після цього настала криза у питаннях зовнішньої політики Гетьманату. Вторгнення козацьких полків на польські землі провокує чергову загрозу спустошення українських земель кримськими татарами. Союзні акції зі Швецією призводять і до кризи у відносинах із царем.

Після смерті Богдана Хмельницького влітку 1657 року у царя Олексія Михайловича та його оточення визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах.

Навесні Б. Хмельницького прикувала до ліжка тяжка хвороба, в руках генерального писаря вся повнота влади в Україні. Як повідомляв шведський посол Густав Лілієнкрона королю Густаву X, «Виговський умисно затягує розв’язання справ, очікуючи на смерть гетьмана, яка має ось-ось статися, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, здійснити свої задуми».¹

Смерть Богдана Хмельницького настала у надзвичайно складний момент в Історії України. Юрій Хмельницький, 16-річний хлопець, був проголошений ще за життя гетьмана у квітні 1657 р. його наступником. Це викликало опір навіть серед найближчих соратників гетьмана. Спроби Богдана створити щось на зразок опікунської ради при юнакові теж зазнали невдачі. Після раптової смерті гетьмана (серпень 1657 року) у цілого ряду представників старшини, які користувались неабияким авторитетом, мали значні заслуги, ожили честолюбні плани отримати гетьманську булаву.

Скликана в Чигирині у серпні 1657 року старшинська рада "при зачинених воротах", посилаючись на молодість Юрія, доручила виконання гетьманських обов'язків генеральному писареві Івану Виговському. Виговський був здібним політиком, дипломатом, після того як Хмельницький викупив його з татарського полону в 1648 року під Жовтими Водами, він став фактично правою рукою гетьмана.

Генеральна рада в Корсуні підтвердила вибір старшинської ради. Вже на початку правління Виговський зумів укласти вигідний для України договір із Швецією, яка визнавала українські кордони аж до Вісли та Березини. Проте всередині країни авторитет Виговського був невисокий.

Новий гетьман Іван Виговський обмеження зовнішніх відносин, збільшення кількості військових російських залог в українських містах відкинув і у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією. Незадоволені цією угодою наприкінці року підіймають повстання за мовчазною згодою російських воєвод які перебували в Україні. Воно охопило Запоріжжя та південні полки Лівобережжя. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців гетьман почав шукати інші варіанти. ²

У Москві з великим недовір'ям стежили за діяльністю Виговського і відверто підтримували його противників. В лютому 1658 року на Україну приїхав від царя окольничий Богдан Хитрово, за вимогою якого була скликала ще одна генеральна рада в Переяславі. Хоча рада знову підтвердила вибір Виговського, Москва добилася згоди на перебування в Україні, окрім Києва, ще трьох воєвод - в Ніжині, Чернігові та Переяславі, заборонила гетьманові зв'язки зі Швецією. Козацькі полки мали бути виведені з Південної Білорусі.

Прямо з Переяслава Хитрово поїхав до полковника Пушкаря. Виговський вирішив не допустити заколоту, що назрівав і, закликавши на допомогу татар, у травні 1658 року розгромив Пушкаря під Полтавою. Сам полтавський полковник загинув у битві, а Яків Барабаш був спійманий і страчений.

Активне втручання Росії в українські справи викликало невдоволення серед старшини. Численні порушення Москвою Переяславської угоди посилили позиції прихильників встановлення СОЮЗУ з Польщею. Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І.Виговський йде на рішуче зближення з Польщею.

Річ Посполита була ослаблена безперервними війнами і готова на значні поступки заради польсько-українського союзу. Після тривалих переговорів гетьман у вересні збирає в Гадячі козацьку раду. Прибувають на неї й польські дипломати. В Гадячі почались переговори, які проводив з польського боку досвідчений дипломат Казимир Беньовський, а з українського - талановитий радник Виговського Юрій Немирич та полковник Павло Тетеря. Повернутися Війську Запорозькому до складу Речі Посполитої переконують козаків не так Виговський чи полковники, як посланець польського короля — волинський шляхтич Станіслав-Казимир Беньовський. Промовляючи на раді, він ”бранил Москву, уверял, что у москалей другая вера, чем у казаков, что москали не дозволят им свободно приготовлять водку, мед и пиво, прикажут надевать московские зипуны и лапти, запретят носить сапоги и впоследствии станут переселять казаков за Белоозеро, — пише історик Микола Костомаров. — А с другой стороны, обещал им счастье в союзе с Польшей. Теперь, — говорил он, — не будет более рабства: строгий закон не допустит панам своевольствовать над подданными”.

Вітчизна озивається до вас: я вас породила, не москалі! — завершив свою промову Беньовський. — Схаменіться, будьте рідними дітьми, а не виродками!

16 вересня 1658 р. Представники Війська Запорозького підписують договір про входження до Речі Посполитої, названий згодом істориками Гадяцькою угодою, який був ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва.

Отож, політико-правовим документом, що в концентрованій формі виразив прагнення козацької еліти, став підписаний І.Виговським Гадяцький договір, згідно з яким Україна, у формі Великого князівства Руського входила до складу Речі посполитої як рівноправний суб’єкт конфедерації. При цьому сама Козацька держава набувала форми аристократичної республіки, в якій старшина повинна була відігравати домінуючу політичну роль.³

РОЗДІЛ 2. Зміст

Доктор історичних наук із Санкт-Петербурзького університету Тетяна Таірова-Яковлева ще з 80-х років минулого століття вивчає статті Гадяцької угоди, які називає феноменом думки української політичної еліти того часу:

Гадяцьку угоду можна порівняти тільки із Конституцією Пилипа Орлика. Саме так корисно і цікаво вивчати цей документ.

Гадяцьку угоду можна назвати спробою примирення Польщі та України , адже останню визнавали майже незалежною державою під назвою Велике Князівство Руське , що на рівних правах входила до конфедерації із певними обмеженнями влади гетьмана (перш за все у зовнішній політиці ) , адже проголошувався єдиний монарх конфедерації – польський король .

У цій угоді підкреслюється постулат , що Велике князівство Руське має існувати до тих кордонів, до яких сягає мова народу руського , тобто сучасною мовою – українського. Нею і повинно було вестися у князівстві діловодство .

В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 року принцип — федеративного устрою Речі Посполитої.

16 вересня 1658 року представники Війська Запорозького підписують договір про входження до Речі Посполитої, названий згодом істориками Гадяцькою угодою, який був ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва.

З боку України для переговорів від кожного полку прислано спеціальних представників, які обмірковували пункти договору та скріпляли його своїми підписами. Переговори з українського боку очолив Юрій Немирич, який і є справжнім творцем Гадяцького трактату. Вважають, що він автор і міжнародного маніфесту старшини.

Юрій Немирич — український шляхтич, знатного роду, виходець із Північної Київщини, здобув блискучу освіту в Голландії, Оксфорді, Кембріджі, Парижі. Талановитий автор праць з історії й теології, він займався дипломатією — був послом польського сейму. У складі польського війська брав участь у війнах зі Швецією й Москвою. Аріанин за своєю конфесією, він потім повернувся до православної віри своїх предків. У 1655 році вступив на українську дипломатичну службу, був щирим і палким прихильником політичних планів Богдана Хмельницького, виконував ряд його відповідальних доручень: їздив послом до шведського короля, семигородського князя Ракочі. Юрій Немирич мав великий вплив на Івана Виговського. Оцінюючи політику Москви щодо України, Немирич бачив, що державно-політична автономія поступово перетворювалася на міф. Зростала небезпека для України з боку Московської держави, яка поглинала «царство по царству», перетворюючи народи на рабів.

Немирич бажав утілити в Україні свій політичний ідеал — союз трьох федеративних вільних республік, об'єднаних між собою лише особою короля, який обирався всіма членами союзу. Немирич сподівався, що на підставі Гадяцької угоди утвориться новий державно-федеративний союз — Польща, Велике князівство Литовське, Велике князівство Руське, тобто Україна. Велике князівство Руське мало б свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, своїх урядовців, свою власну державну скарбницю, свою монету (для її карбування передбачалося відкрити монетний двір у Києві), свою армію — 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території ВКР. У разі воєнних дій, перебуваючи на територіях ВКР, вони переходили під командування гетьмана.

Києво-Могилянська колегія діставала такі ж само права, які мала Краківська. Другу академію планували заснувати в іншому місті України й теж з університетськими правами. Дозволялося засновувати колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, взагалі всякі українські школи «скільки їх буде треба», передбачалося цілком вільне книгодрукування.

Законодавча влада належала Раді, своєрідним національним зборам депутатів від усіх земель Великого князівства Руського й від усіх станів — козаків, шляхти, духовенства, міщан. Селяни, зрозуміло, не бралися до уваги. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, а на пропозицію гетьмана, з кожного полку по сто козаків діставали шляхетство. У ВКР запроваджувалися посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер), підскарбія (віце-прем’єр і міністр фінансів) і вищий судовий трибунал.