57740 (Історія України)

План

1. Кирило-Мефодіївське товариство

2. Західноукраїнська Народна Республіка. Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР

Література

1. Кирило-Мефодіївське товариство

Після Віденського конгресу (вересень 1814 — травень 1815 р.) Європа протягом першої половини XIX ст. вирувала. Тривала безкомпромісна боротьба між силами реакції які вимагали відновлення і зміцнення монархічних режiмiв, та прихильниками республіканських форм правлінні і демократичних конституцій. Своєрідною кульмінація цього протистояння стали революції 1848—1849 рр., і ці прокотилися Францією, Німеччиною, Австрією, Італією, Угорщиною. Шукаючи оптимальних варіантів суспільного розвитку, у цей час активно розвивалася філософська думка. Значного поширення набули західноєвропейські філософські системи Гердера, Гегеля, Шелінга, ідеї християнського соціалізму Леру та Ламене. Саме на цьому ґрунті представник польських романтиків А. Міцкевич у праці "Книги польського народу та книги польського пілігримства" створив концепцію польського месіанстві Крім нових ідей, одна за одною з'явилися моделі таємних організацій, що боролись за соціальне та національне визволення, — карбонарії в Італії, "Молода Європа" у Швейцарії, декабристи у Росії та ін.

У 30-ті роки змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла "народності" означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід сприймати і оцінювати появу 1846 р. у Києві української політичної організації- Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій і процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силам абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи європейські таємні організації; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у "Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія". Характерною для цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

"Книга буття українського народу" — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила далеко за межi власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант "месіанізму": головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме цьому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їх синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських і християнських — М. Костомаров.

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) —- громадсько-політичний діяч, історик, письменник I публіцист, археограф, фольклорист і етнограф. Народився в с. Юрасівці Острогозького повiту (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім'ї нащадка козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гімназію (1833), Харківський університет (1836). У1844 р. отримав ступінь магістра історичних наук, у 1844—1845 рр. вчителював, у 1846—1847 рр. — ад'юнкт-професор Київського унiверситету Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодiївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зокрема "Книги буття українського народу". В 1847 р. був заарештований у справі братства, в 1847—1848 рр. — в'язень Петропавлiвської фортеці, в 1848—1855 рр. — політичний засланець у Саратовi 1859—1862 рр. — екстраординарний професор Петер6урзького університету. З 1862 р. і до кінця життя займався науковою діяльністю.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) - до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрито і розгромлено. Нечисленність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили в офіційної влади на початку слідств ілюзію, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: "Общество было не более как ученый бред трех молодых людей". Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документiв братства діаметрально змінили думку властей, які врешті решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без суду потрапили на заслання.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного вiдродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті було зроблено перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово вiдроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесу сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребiнки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий дiапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контекстi. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду i спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

2. Західноукраїнська Народна Республіка. Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР

Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовіковi імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Зазнавши поразки і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 року видив маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).

Саме у руслі цих положень законослухняні українські посли українського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 року утворили і Львові Українську Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставило питання про об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила в проти річчя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні австрійських органiв управління і переданні всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації. Акт передання мав вiдбутися 1 листопада 1918 року.

За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утворили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тис. українських вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місцi. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона рішала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км², а населення становило майже 6 млн. осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.

Оговтавшись після українського превентивного удару, польська сторона почала крок за кроком відвойовувати її позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кiлькістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станiслава. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Iталії, США, Бразилії тощо. Проте українську державнiсть світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 року у Фастовi уклали попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбулося 22 січня 1919 року в Києві. Відповідно до закону " Про форми в Україні", затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця історична подія мала суто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною все ж дало певнi практичні наслідки. Зокрема, під час реорганізації Української Галицької Армії (УГА) на зразок регулярних армiй (3 корпуси по 4 бригади, які складалися з 3—6 куренiв) значну роль відіграли офіцери, рекомендовані урядом УНР, І насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, який став командувачем (начальним вождем) УГА, та полковник С. Мишковський. Омелянович-Павленко Михайло Володимирович (1878—1952) військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Закінчив Омський кадетський корпус (1898), Павлівське військове училище (1900), Миколаївську академію Генштабу (1913). Учасник російсько-японської війни (1904—1905), Першої світової війни. Один з активних провідників українізації в російській армії. Влітку 1917 р. — командир української бригади в Катеринославі, з грудня 1917 р. — iнспектор Генерального секретаріату військових справ на Румунському фронті, генерал-майор. За часів гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії, отаман Катеринославського козацького коша. Підтримав антигетьманське повстання Директорії. 3 грудня р. 1918р. до початку червня 1919р. — командуючий УГА. 3 червня 1919р. - військовий радник диктатора ЗУНР, 3 грудня 1919р. - командир Запорозького корпусу і командуючий Армією УНР. 3 листопада 1920 р. перебував у таборі інтернованих вояків у Калiшi, Тарнові. У 1924 р. переїхав до Праги, де у 1925 р. очолив Музей визвольних змагань України. У 1944—1948 рр. — військовий міністр уряду УНР в екзилі. Один із засновників Української Національної Ради (1948). Похований у Парижі.

Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня 1919 р. майже 60 тис. осіб, дедалі впевненіше почувалася в ході польсько-українського протистояння i незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройнi формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Відповідно до розробленого штабом УГА плану події мали розгортатися в такій послідовності: на першому етапі передбачалося оволодіння залізничною лінією Львів — Перемишль, на другому — здобуття Львова, на третьому — визволення Перемишля та вихід на лінію р. Сян.

Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 року до Галичини місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемi. Делегація Антанти намагалася переконати керівництв ЗОУНР у необхідності припинення польсько-українсько протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції. Умовою реалізації цього плану було встановлення демаркаційної лінії (лінії Бартелемі) між воюючими сторонами. Ця лінія була проведена так, що до Польщі вiдходило фактично 40% території Східної Галичини, в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Представники Антанти запевнили, що в разі прийняття цієї угоди вона визнає ЗОУНР як державу.