57740 (572740), страница 2
Текст из файла (страница 2)
З одного боку, антантівська пропозиція давала можливість об'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) припинити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську державність у критичних умовах збройних протистоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі Проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образливим для української сторони. До того ж відмовлятися від галицької столиці та багатих родовищами земель за вдало розпочатої воєнної операції українці не хотіли. Ці аргументи не сприяли пошукам компромісу. Рішучість української сторони викристалізувалася в афористичній фразі М. Омеляновича - Павленка "Хай нас розсудить залізо і кров!".
Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки використали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічно втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройні формування відтіснили її від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я. Цього разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очолював генерал Л. Бота. Українців цілком задовольняло, що нова демаркаційна лінія (лінія Боти) залишала під контролем ЗОУНР Дрогобицький нафтовий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслiдок цього ще одна спроба замирення за посередництва Антанти закінчилася невдачею.
У травні 1919 р. польський уряд, намагаючись посилити свої позиції, направив на український фронт в Галичину та на Волинь 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Ця армiя була сформована, озброєна та навчена у Франції і складалась із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті в складі німецької армії. Спочатку Антанта передбачала використання армії Й. Геллера виключно для боротьби проти більшовицьких військ, але невдозі з геополітичних міркувань (Польща — союзниця Франції) пішла назустріч польському уряду. Поява на польсько-українському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинально змінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919р. польські війська контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника між Днiстром, Збручем і Заліщиками.
За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію власних владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої шині повноваження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.
Петрушевич Євген Омелянович (1863—1940) — державний i політичний діяч, один із керівників української революції 19174 1920 р. Народився в сім'ї священика у м. Бузьку на Львівщині. Освіту здобув у Академічній гімназії у Львові і на правничому факультеті Львівського університету. Доктор права. У 1907—1918 рр. посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917 - 1918 рр. — голова Українського парламентського представництва. З 1910 р. — депутат галицького сейму. У1914—1918 рр. -член Головної Української Ради та Загальної Української Ради, 19 жовтня 1918 року як президент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 року обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 року Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. 9 травня 1919 року політична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича диктатором Західної області УНР. Директорія, не визнавши законності цього акта, вивела Петрушевича зі свого складу Політичні суперечності, що виникли між С. Петлюрою і Петрушевичем щодо союзу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон, до Відня. У серпні 1920 р. Петрушевич очолив т. зв. Уряд диктатора в екзилі, головною метою якого стало відновлення політичної незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. 15 березня 1923 року після рішення Ради послів Антанти про передання Галичини Польщі уряд Петрушевича припинив свою діяльнiсть. У 20-х роках Петрушевич перейшов на позиції радянофілільства, однак після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.
Начальним вождем було призначено генерала О. Грекова. Саме під його командуванням УГА провело Чорткiську офензиву (7—28 червня 1919 року) — широкомасштабну наступальну операцію, що мала на меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорталася досить успішно — за два тижні було відвойовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визволення Львова. Проте цей визвольний похід поглинув останнi сили УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, посилення міжнародного тиску, перегрупування польських сил призначення командуючим польськими військами в Галичині Ю. Пiлсудського тощо стали основними причинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 року, і їм потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування перейшли р. Збруч і вхідна Галичина опинилася під польською окупацією.
Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однiєю з держав, що утворились на її уламках, стала Захiдноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнськi землі сусідніх держав,особливо Польщі, збройною агресією на територію ЗУНР, міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що, об'єднувалися, не мали достатньої кількостi державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Пiд ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти
Незалежність, втрачає контроль над власною територією.
Література
1. Історія України. — Львів, 1996.
2. Історія України: Курс лекцій у двох книгах. — К., 1992.
3. Історія України: Навчальний посібник. — К., 1997.
4. Історія України в особах IX—XVIII ст. — К., 1993.
5. Історія України в особах XIX—XX ст. — К., 1995.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
