41719 (Літературна мова і територіальні діалекти), страница 4

Описание файла

Документ из архива "Літературна мова і територіальні діалекти", который расположен в категории "контрольные работы". Всё это находится в предмете "иностранный язык" из раздела "Студенческие работы", которые можно найти в файловом архиве Студент. Не смотря на прямую связь этого архива с Студент, его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "контрольные работы и аттестации", в предмете "иностранный язык" в общих файлах.

Онлайн просмотр документа "41719"

Текст 4 страницы из документа "41719"

Історична мовна традиція породжує й обов'язковість (або правильність) норми. Саме така обов'язковість не дозволяє українською мовою вживати словосполучення носитель чемоданів чи носильник ідей, а лише носильник чемоданів і носитель ідей (в мовленні канадських українців у значенні «носильник» вживається слово донощик, яке у літературній мові має зовсім інший смисл).

Українською мовою можна сказати заколоти кабана, але не можна заколоти барана, бо баранів ріжуть, а не колють. Це вже норми сполучуваності слів. З правильністю норми пов'язана естетична оцінка мовних явищ: правильне виявляється гарним, а неправильне одержує негативну естетичну оцінку, яка залежить від соціальної характеристики різних мовних реалізацій. Форма ходить є правильною, отже, і гарною формою у порівнянні з формою ходе, яка сприймається як діалектизм. До цього слід додати, що норма є історичною категорією, отже, змінною, і те, що півсторіччя тому вважалося правильним і гарним, тепер може бути неправильним і негарним, бо за цей час мовна норма де в чому змінилася.

Конкретно-історичний та гнучкий характер мовної норми дозволяє суспільству зберігати в своїй мові поряд з системними й несистемні факти. Визначені мовною системою явища постійно відтворюються, але в ході відтворення вони можуть видозмінюватися окремими індивідами, і те, що колись не було нормою, може ставати нею, а нормативні явища можуть втрачати свій обов'язковий характер. На певних етапах формування літературних мов значну роль відігравав територіальний критерій мовної норми. Мова населення певної території (або ж мова певних шарів населення цієї території), що займала провідне місце в економічному, політичному чи культурному житті нації, сприймалася як найбільш правильна й зразкова. Італійський письменник-романтик А. Мандзоні був родом з північної Італії, але, перевидаючи в 40-х рр. XIX ст. свій роман «Заручені», послідовно усував усі типово ломбардські діалектні слова й вирази, замінюючи їх тосканськими, бо тосканський (флорентійський) діалект лежав в основі італійської літературної мови. В основі української літературної мови лежать середньонаддніпрянські говори. В основі румунської літературної мови лежать валаські говори.

Не менше значення в історії формування норми має критерій мови авторитетних письменників і загальновизнаних зразків. Відома, наприклад, роль М. Лютера у встановленні норм німецької літературної мови на основі традицій східно-середньонімецького варіанта писемної мови. Історія української літературної мови невіддільна від мови творів Тараса Шевченка. В Італії авторитет флорентійського діалекту був створений письменниками Данте, Боккаччо і Петраркою. Видатні письменники своїм уживанням мови створюють те, що набуває сили традиції.

Усна і писемна форми літературної мови

Літературна мова може реалізуватися як у писемній, так і в усній формах. Навіть мову усної поетичної творчості можна розглядати як своєрідний усний різновид літературної мови. Поеми Гомера, які були створені до появи письма у греків, відзначаються зразковістю мови, підбором лексичних засобів, своєрідною регламентацією. Такі ж риси відзначають давньоруський, середньоазіатський епос, творчість менестрелів, мінезингерів, кобзарів. Літературна мова виникає спочатку в усній формі спілкування, а з народженням письма здобуває й писемну форму своєї реалізації. Народні пісні, приказки і прислів'я були тим ґрунтом, на якому виростали наддіалектні форми. Як правило, одним із джерел літературної мови є мова народнопоетичної творчості, з якою вона постійно взаємодіє. Тому не можна вважати обґрунтованою думку тих учених, які відмовляються бачити в мові усної поезії окремий етап розвитку літературної мови. З розвитком суспільства дві основні функціонально-стильові— усна й писемна — форми існування літературної мови постійно перебувають у взаємодії, впливаючи одна на одну, що особливо помітно в часи корінних соціальних перетворень, зокрема і в сучасний період розгортання науково-технічної революції. Безперечно, писемно-книжні стилі з їх високими нормативними вимогами пришвидшують утворення єдиних обов'язкових і стабільних форм літературної мови.

Кодифікація літературної мови здійснюється на пізніших етапах розвитку літературної мови за участю фахівців-мовознавців. Вона стосується насамперед писемної мови — вироблення орфографічної норми, тобто системи правил, яка встановлює передачу звукового мовлення (слів та їх форм) на письмі, але торкається також і норм вимови (орфоепічні норми), правил вживання лексичних елементів і граматичних конструкцій (пор. різні позначки в тлумачних словниках і правила нормативних граматик).

Кодифікація розрізняє два типи правил: імперативні (суворо обов'язкові) і диспозитивні (такі, що допускають варіативність). Так, норми сучасної української літературної мови чітко розмежовують значення слів уява і уявлення (рос. «воображение» и «представление»), це імперативна норма, тому словосполучення скласти уяву слід вважати помилковим (треба: скласти уявлення). З цього погляду наголошення дієслівної форми в останньому рядку Тичинової строфи:

- суперечить імперативній нормі сучасної літературної вимови. Але відомо, що мова художніх творів включає не лише факти літературної мови, а й явища, які не належать до неї. З іншого боку, норми сучасної української літературної мови допускають подвійне наголошування прислівників завжди і байдуже (це диспозитивна норма). Відзначимо, що прислівник байдуже може зустрічатися ще з одним типом наголосу, наприклад:

Писемна форма української літературної мови розрахована на спілкування між людьми, віддаленими у просторі й часі. Ця обставина зумовлює ретельний добір слів, що найточніше називали б поняття, про які йдеться, потребу логічно й повно висловлювати думки, тому в писемному мовленні переважають складні речення.

Кожна форма української літературної мови має різні сфери функціонування: усна форма поширена у щоденному спілкуванні людей, безпосередньо пов'язаних між собою, у публічних виступах; писемна форма української літературної мови обслуговує потреби науки, це мова художньої літератури, освіти, державних установ, господарських та громадських організацій.

З проблемами літературної мови та її норм тісно пов'язана культура мови, яка дбає про правильність використання норм усної та писемної літературної мови і яка виховується школою, засобами масової інформації, літературою. Розділ мовознавства про культуру мови має водночас теоретичне і прикладне значення. Він розробляє питання функціонального і стилістичного користування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови і оперативно втручається в мовну практику. Представникам цієї галузі лінгвістики належить провідне місце при підготовці кодифікації літературної мови.

Висновок

Літературна мова як вища форма існування мови протистоїть всім іншим формам існування мови, але найвиразнішим є протиставлення між нею і діалектними формами існування мови. Діалект як територіально обмежена форма - це здебільшого однофункціональна форма існування мови. Наддіалектний характер властивий літературній мові в усі часи її існування. Трапляється, що літературна мова може сформуватися на базі одного діалекту, але вона ніколи не стає рівнозначною цьому діалектові, бо, по-перше, не всі його риси автоматично переходять до літературної мови, від деяких вона може відмовитися, а, по-друге, літературна мова завжди залишається відкритою до мовних засобів інших діалектів, які шляхом свідомого відбору включаються до її складу. Відмінність між літературною мовою і діалектом визначається також більш-менш свідомою регламентацією використання відібраних мовних засобів. Регламентація як вироблення і встановлення певних правил використання мовних засобів завжди передує кодифікації, що є своєрідним законодавчим затвердженням виробленої регламентації. Регламентація виникає стихійно в ході становлення норм літературної мови, її перші прояви можна вбачати у певних стилістичних нормативах, якими, наприклад, відзначається уже усна народна творчість (надаючи перевагу певним шарам лексики, певним конструкціям і т. д.). З часом регламентація мовних явищ стає і свідомішою, і суворішою, ніж у попередні епохи, коли варіативність літературної мови була досить широкою.

Основу української літературної мови становить південно-східний діалект, а саме його середньонаддніпрянські говірки. Порівняно з іншими цей діалект був поширений на більшій території, відзначався одноманітністю, не такою значною, як інші, розгалуженістю на говірки.

Населення, що проживало на території південно-східного діалекту, протягом тривалого історичного періоду брало активну участь у суспільному житті.

Вагомим чинником у піднесенні ролі середньонаддніпрян-ських говірок мало також те, що першу граматику української мови («Грамматика малороссійского наречия», 1818) О. Павловський написав на матеріалі саме цієї говірки. Народну полтавську говірку вперше широко використав у своїх художніх творах І. П. Котляревський. Подальше її шліфування, удосконалення здійснювали письменники Є. Гребінка, П. Гулак-Ар-темовський, Л. Борови-ковський, Г. Квітка-Основ'яненко та ін. Основоположник української літературної мови Т. Г. Шевченко немовби завершив процес становлення української літературної мови на народній основі, відібравши й майстерно обробивши найхарактерніше для неї і ввівши його у художні твори.

Від часів І.П. Котляревського і Т.Г. Шевченка українська літературна мова пройшла досить важкий шлях.

Список використаної літератури

  1. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. Київ, Вища школа, 1988.

  2. Сучасна українська літературна мова. За редакцією М.Я.Плющ. Київ, вища школа, 1994.

  3. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: модульний курс: Навч.посіб. – К.: Вища шк., 2007.

  4. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч.посіб. – Львів, Світ., 2003.

Свежие статьи
Популярно сейчас