41719 (Літературна мова і територіальні діалекти)

Описание файла

Документ из архива "Літературна мова і територіальні діалекти", который расположен в категории "контрольные работы". Всё это находится в предмете "иностранный язык" из раздела "Студенческие работы", которые можно найти в файловом архиве Студент. Не смотря на прямую связь этого архива с Студент, его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "контрольные работы и аттестации", в предмете "иностранный язык" в общих файлах.

Онлайн просмотр документа "41719"

Текст из документа "41719"

Контрольна робота з предмету українська мова

Літературна мова і територіальні діалекти

План

Вступ

Поняття літературної мови

Загальнонародна мова і територіальні діалекти

Усна і писемна форми літературної мови

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Обсяг і зміст поняття «літературна мова» різні на різних етапах її розвитку. Спочатку літературна мова виступає моно- чи вузьковалентною і лише з часом набуває полівалентності, тобто розробляє розвинену систему стилів, яка забезпечує їй можливість обслуговування мовного колективу в усіх сферах його суспільної діяльності. Полівалентність літературної мови здебільшого встановлюється у національний період розвитку суспільства, хоч існування літературної мови прямо не залежить від існування нації. Саме національний період відіграє особливу роль у розвитку літературної мови, що стає в цей час універсальним засобом спілкування. Перші національні академії майже завжди одержували від суспільства замовлення на «впорядкування» словника і граматики своєї національної мови. Таке завдання стояло, наприклад, перед французькою академією в 1635 році, перед російською академією в 1783 році, перед румунською академією в 1866 році тощо. Спричинено це розширенням соціальної бази літературних мов. Відмова під широкої соціальної бази для літературної мови призводить до розриву між живою народною мовною стихією і мовою держави, школи й книги. Саме це і сталося в Греції XX ст., де до недавнього минулого штучно прищеплювалася наближена до давньогрецької мови офіційна кафаревуса за рахунок живої димотики. Але життя взяло своє, і сучасна новогрецька літературна мова ґрунтується на димотиці.

Торкаючись питань формування й існування літературної мови, слід зазначити, що інколи літературна мова виникає на базі певного міського койне (терміном койне в лінгвістиці називають мову міждіалектного спілкування, що народжується на базі одного чи кількох діалектів, цей термін походить з грецької (χοινή — спільна), де ним позначали спочатку загальнонародну мову, що утворилася в IV—III ст. до н. є. на основі аттічного діалекту з домішками явищ іонійських говірок). Російська літературна мова засновується на московському міському койне, яке об'єднувало риси північно-великоруських і південно-великоруських говорів. Англійська літературна мова засновується на лондонському міському койне, в якому деякі південні діалектні особливості поступилися перед центрально-східними. Китайська літературна мова базується на койне міста Пекіна. Але літературна мова, виникаючи на базі койне, протистоїть йому як оброблена форма мови необробленій. Вона постійно й глибоко взаємодіє з іншими формами мови, збагачуючись за їхній рахунок і постійно вбираючи в себе форми діалектів, койне, розмовного просторіччя і т. д.

Поняття літературної мови

Однією з форм існування загальнонародної мови є літературна мова. Літературна мова — це оброблена форма загальнонародної мови, яка відзначається багатством і впорядкованістю своїх засобів. Як обробленість, так і впорядкованість літературної мови надають їй вигляду взірцевості, своєрідного «мовного ідеалу», забезпечуючи їй загальноприйнятність, зрозумілість і обов'язковість. Обробленість передбачає певний відбір мовних засобів із загальномовного інвентаря на основі якісних критеріїв, усвідомлених у більшій чи меншій мірі, отже, нормативних. Багатство літературної мови полягає в наявності широкої лексичної та граматичної синонімії, в чіткій семантичній диференції однокореневих слів, у розвиненій системі словотворення, в розгалуженій полісемії значної кількості лексики, в розвиненості термінології і т. ін., а також у наявності засобів для передачі нових понять та ідей. Упорядкованість передбачає існування мовних засобів у певних системних стосунках, але з останньої обставини аж ніяк не випливає, що в літературній мові не можуть існувати асистемні явища, оскільки вона — явище історичне і може в собі акумулювати наслідки мовної діяльності суспільства на різних етапах його розвитку. Ці наслідки можуть порушувати системні відношення, що складаються на певному етапі.

В лінгвістичній літературі різних країн поняття «літературна мова» передається також і іншими словосполученнями: нім. Schriftsprache, ч. spisovny jаzуk (букв, «писемна мова»), англ. standardlanguage (букв. «стандартна мова»), нім. Gemainsprache, фр. 1апgue соmmune (букв. «спільна мова»), п. język kulturalny, англ. сultural 1аnguage, фр. lаngue de сіvilisation (букв. «культурна мова»). Однак кожне з цих словосполучень відрізняється ще й певним додатковим відтінком значення. Наприклад, термінологічне словосполучення «писемна мова» може застосовуватися лише для тих випадків, коли літературна мова існує тільки в письмовій формі. Так, літературною мовою східнороманських земель у часи середньовіччя (XIII—XV ст.) була старослов'янська, що використовувалася лише в писемних пам'ятках. Терміном «писемна мова» можна назвати літературну мову елу в республіці Шрі Ланка, яка значно відрізняється від використовуваної тут в усному мовленні сингальської. Однак таких випадків небагато. В Німеччині й Чехії відповідний термін пояснюється тією роллю, яку відіграло письмо у виробленні літературних мов цих країн.

Термін «літературна мова» зазнав критики через його двозначність: його можна розуміти не лише як назву обробленої форми загальнонародної мови, а й як назву мови художньої літератури. Проте лінгвісти підкреслюють нетотожність понять «літературна мова» і «мова художньої літератури», бо до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизми або жаргонізми та інші елементи, які перебувають за межами літературної мови. З другого боку, літературна мова обслуговує не лише державну адміністрацію, засоби масової інформації, розмовне мовлення та ін. Разом з тим мова художньої літератури спирається на літературну мову, втілюючи в собі її досягнення.

Серед лінгвістів точилися суперечки щодо моменту виникнення літературної мови. Одні з них вважали, ніби літературна мова є корелятом національної мови, отже, в донаціональний період розвитку суспільство не могло мати літературної мови, а мало лише писемну. Однак ці погляди неправильні, бо вони відмовляють численним народностям в існуванні у них літературних мов. Тим часом літературні мови існували вже в найдавніші епохи. Класична латинь була саме літературною мовою. Літературні мови існували також у давнину в Індії, Китаї, Греції. В Київській Русі існували дві літературні мови: старослов'янська, яка обслуговувала релігію, і давньоруська, яка обслуговувала суспільство в інших сферах діяльності. Цим мовам не можна відмовити в обробленості, відборі і певній регламентації їхніх засобів.

На перших етапах розвитку літературна мова має обмежене функціональне навантаження, зумовлене відповідними чинниками, це можуть бути художньо-моралістичні, релігійні, національно-культурні, економічні й політичні мотиви, які діють не відокремлено, а в комплексі, проте у певні часи ті чи інші висуваються на провідне місце. Скажімо, в стародавній Індії виникнення літературної мови священних книг індусів «Вед» було зумовлене передусім релігійними потребами. На іншому етапі розвитку суспільства вже художньо-естетичні чинники зумовлюють появу «Магабхарати» та «Рамаяни», хоч одночасно діяли й інші фактори.

Досить обмеженими були функції давньоруської літературної мови порівняно з російською. Ширшими були функції латині в середньовічній Європі, в тому числі й на німецьких землях. Але вже з XV ст. в Німеччині латинь витісняється з адміністративно-державної сфери. В наступному сторіччі Реформація, Селянська війна та інші політичні рухи зумовили оновлення німецької літературної мови, яка доти мала також вузькообмежені функції. Латинь мусила поступитись перед німецькою і в шкільній освіті. Остаточного удару латині завдав М. Лютер витісненням її з церкви. Мова саксонської канцелярії на базі міських інтердіалектів набула додаткового престижу «єдиної загальнонімецької мови». Проте її функції в цей час були ще досить вузькими, бо аж до XVIII ст. тривала її конкуренція з іншими локальними варіантами німецької мови, і тільки згодом розгорнулося її стилістичне варіювання залежно від використання в різних галузях діяльності німецького суспільства.

Поширена думка, що в національну епоху розвитку етнічної спільності діалекти стають пережитковим явищем. Тим часом факти, які спостерігаються в окремих країнах, можуть і суперечити цій в основному слушній тезі. Наприклад, в Італії в наш час відбувається своєрідна реактивізація діалектів, там на діалектах пишуться художні твори, ставляться спектаклі, відбуваються телевізійні передачі, у зв'язку з цим говорять про «діалектний вибух» (еsplosione dialettale) як реакцію на примусове поширення літературної мови. Можливо, це пояснюється також і тим, що основою італійської літературної мови є тосканський (флорентійський) діалект, а не римське міське койне.

Аналогічні явища спостерігаються і в арабських країнах, де поряд з літературно-класичною арабською мовою співіснують регіональні арабські койне, що також претендують на статус літературної мови. Особливе становище характеризує мовну ситуацію в сучасній Норвегії. Тут на рівних правах співіснують дві літературні мови: букмол і ландсмол. Букмол — це літературна мова на датській основі, якою, наприклад, писав Г. Ібсен, а ландсмол спирається на місцеві норвезькі говірки, проте ландсмол не витіснив букмолу, який вживається і на письмі, і в усному спілкуванні і якому конституційно надано статусу державної мови поряд з ландсмолом.

Для національної епохи розвитку людських спільностей характерне всебічне зближення книжно-писемних і народнорозмовних стилів, які раніше могли досить істотно відрізнятися. Більше того, в донаціональний період писемною літературною мовою могла бути чужа для даного населення мова, наприклад, латинь у західноєвропейських країнах, старослов'янська у східних слов'ян, сербів, арабська у тюркомовних та іраномовних народів і т. д.

Інколи одна літературна мова може існувати у двох варіантах. Наприклад, вірменська літературна мова ашхарабар існує у східному і західному варіантах. Щось подібне маємо і в Албанії, де співіснують два варіанти літературної мови, які базуються на різних діалектних основах, щоправда, за останній час південний (тоскський) варіант набуває більшого престижу. Відмінність санскриту від ведійської мови пояснюється не лише хронологічними рамками їх існування, а також і різною діалектною основою (веди пов'язані з північно-західною Індією, а санскрит - з центральною частиною північної Індії).

Свого часу існувала загроза виникнення двох різних варіантів української літературної мови — на базі середньо-наддніпрянських говорів і на базі місцевих говірок західних областей України. До того ж ситуація ускладнювалась існуванням так званого язичія. Однак мовна практика й активна боротьба прогресивних громадських діячів, насамперед Івана Франка, який виступив проти шляхів розвитку і норм, що їх намагалися нав'язати в Галичині українській мові, зберегли єдність української літературної мови.

Своєрідністю відзначається мовна ситуація в багатонаціональних країнах, де співіснують декілька літературних мов, але тільки одна з них визнається державною, як, наприклад, в Індонезії (бахаса Індонесіа). Досить складні мовні проблеми хвилюють і сучасну Індію, де конституційно чотирнадцять літературних мов визнано рівноправними, але функції загальнодержавної мови з 1965 року надано мові гінді. У деяких штатах цієї країни супротивники гінді вдаються до користування англійською мовою як офіційною.

Інші особливості виникають тоді, коли одна літературна мова одночасно функціонує як така у різних націй в різних країнах. Таке становище у англійської, німецької, іспанської і португальської мов. Німецька мова є літературною в Германії, Австрії та Швейцарії, іспанська — в Іспанії та в країнах Латинської Америки, за винятком Бразілії, де літературною мовою виступає португальська. Англійська функціонує як літературна в Англії, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, а також у деяких афро-азіатських країнах, що розвиваються.

Літературна мова — це багатошарове утворення не лише в розумінні структурно- рівневого розрізнення її систем та підсистем, а й в розумінні складності певної функціонально-стильової структури. Поряд із рівневими системами та підсистемами існують іншого роду системи, які визначаються своїм конкретним розмежованим функціональним навантаженням і називаються стилями. Стильова структура мови складається із різних стилів, а кожний з них — це певна сукупність мовних елементів і засобів їх вживання у взаємодії, яка характеризує мовлення в певній галузі чи ситуації спілкування. На функціонально-стильовій структурі мови найбільше відбивається суспільний характер мови. Інколи підкреслюють і те, що стилістичні мовні засоби можуть нести, крім звичайної, ще й додаткову, естетичну інформацію.

Поняття стиль одержало в історії мовознавства найрізноманітніші тлумачення: прийоми ораторського мистецтва, техніка чи манера писемного викладу, індивідуальна характеристика мови письменника, адекватність вираження думки мовними засобами і т. д. Було чимало спроб індивідуалістичного визначення стилю. К. Фосслер, наприклад, вважав, що «стиль — це індивідуальне мовне використання на відміну від загального». К. Осгуд визначає стиль як «властиві індивіду відхилення від норм у відповідності до ситуацій, в яких він здійснює кодування». Ш. Баллі ототожнював стиль з афективно-експресивними елементами мови.

Одне з найбільш обґрунтованих визначень мовного стилю дано В.В.Виноградовим: «Стиль — це суспільно усвідомлена і функціонально обумовлена, внутрішньо об'єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів мовного спілкування в сфері тієї чи іншої загальнонародної, загально національної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці певного народу» (Виноградов В. В. Итоги обсуждения вопросов стилистики // Вопр. языкознания.— 1955.— № 1.)