36913 (Правове становище населення в міжнародному праві), страница 3

Описание файла

Документ из архива "Правове становище населення в міжнародному праві", который расположен в категории "контрольные работы". Всё это находится в предмете "государство и право" из раздела "Студенческие работы", которые можно найти в файловом архиве Студент. Не смотря на прямую связь этого архива с Студент, его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "контрольные работы и аттестации", в предмете "государство и право" в общих файлах.

Онлайн просмотр документа "36913"

Текст 3 страницы из документа "36913"

Законодавство нашої держави передбачає можливість припинення громадянства України у разі бажання особи набути громадянства іншої держави, а також коли громадянин України вчинив дії, які згідно з законодавством унеможливлюють перебування його в громадянстві України.

Відповідно до Закону України про громадянство (ст. 18) громадянство України припиняється:

  1. внаслідок виходу з громадянства;

  2. внаслідок втрати громадянства;

  3. за підставами, передбаченими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з Законом першою підставою припинення громадянства України є вихід з нього. Так, у ст. 19 Закону зазначено, що це здійснюється за клопотанням особи. Проте одного клопотання недостатньо. Необхідно, щоб особа на момент подання заяви про вихід з громадянства України виконала усі зобов'язання перед державою, майнові зобов'язання, з якими пов'язані інтереси юридичних чи фізичних осіб на території України, а також вирішила, громадянства якої держави вона хоче набути. Особі, яка відповідає зазначеним вимогам, не може бути відмовлено у виході з громадянства України.

Питання позбавлення громадянства порівняно слабо розроблені в сучасних міжнародних нормах. Стаття 8 Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 року не рекомендує державам застосовувати позбавлення осіб громадянства, якщо таке позбавлення робить їх апатридами. Однак ця норма не є загальновизнаною. Слід нагадати про те, що ст. 15 Загальної декларації прав людини проголошує: “Ніхто не може бути свавільно позбавленим свого громадянства“. Хоча декларація не є джерелом міжнародного права, вона має впливовий моральний авторитет. У Конвенції 1961 року вказано, що «держава не повинна позбавляти громадянства за винятком випадків, коли вона діє у відповідності із законом».

2 Режим іноземців

Існує два визначення поняття іноземця. Одне з них носить загальний, теоретичний характер: іноземець – особа, яка знаходиться на території будь-якої держави та має громадянство іншої держави. Як показує практика, цього визначення у внутрідержавній сфері явно недостатньо. Можна мати іноземне громадянство і все ж таки вважатися на території держави перебування особою без громадянства. Інше визначення звичайно зустрічається у внутрідержавному праві. Воно має суто практичне, внутрішнє значення, оскільки встановлює, які особи відносяться до іноземців у тій чи іншій державі. Так, стаття 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» дає наступне визначення: «Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави».

Іноземець вправі розраховувати на дипломатичний захист з боку держави свого громадянства, і факт його законного перебування на території іншої держави об’єктивно полегшує отримання ним такого захисту. Якщо іноземець знаходиться на території іншої держави незаконно, то остання має право сумніватися у дійсності наявності у нього іноземного громадянства, не кажучи вже про право вислати його за межі своєї території, притягнути до відповідальності за незаконний в’їзд і т.д.

Режим іноземців звичайно визначають як сукупність прав і обов’язків іноземців на території даної держави.

За традицією вважають, що існує три види режиму іноземців: національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим. Національний режим означає урівнювання іноземців у тій чи іншій області із власними громадянами держави перебування.

Режим найбільшого сприяння означає надання іноземцям у якій-небудь сфері таких прав і встановлення таких обов’язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної держави у найбільш вигідному у правовому відношенні положенні. Такий вид режиму частіше всього встановлюється на основі взаємності.

Спеціальний режим означає надання іноземцям у якій-небудь сфері певних прав і встановлення певних обов’язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави. Часто це робиться шляхом перечислення відповідних прав і обов'язків.

В нашій державі Законом про правовий статус іноземців встановлено національний режим: «іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України».

Складність положення іноземця з точки зору міжнародного права полягає в тому, що він знаходиться як би у подвійному підпорядкуванні. Він підпорядкований двом началам: територіальному, тобто правопорядку країни перебування, і одночасно особистому, тобто законам країни свого громадянства. Певні складності можуть виникнути, якщо закони держави перебування і закони держави громадянства у чомусь суперечать один одному. У цьому випадку має місце конкуренція вказаних начал (конкуруюча юрисдикція).

Особливо важлива різниця між правовим статусом іноземця і статусом громадянина полягає у відсутності права на дипломатичний захист з боку країни перебування та права брати участь в управлінні справами держави, права обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим, іноземці не несуть деяких обов’язків громадян, перш за все, військового. Важливим правом іноземця є право на дипломатичний захист з боку своєї держави, яке закріплене у Віденській конвенції про дипломатичні відносини 1961 року та у Віденській конвенції «Про консульські відносини» 1963 року.

3 Право притулку

населення громадянство іноземець

Війни між державами і конфлікти неміжнародного характеру, політичні переслідування спричиняють масові переходи населення в інші країни. Тому стало необхідним врегулювання правового статусу біженців, оскільки часто вони опинялися у безправному становищі. Перші акти були прийняті після Першої світової війни. Зараз основним актом є універсальна Конвенція ООН від 28 липня 1951 року.

Біженець – це особа, яка в силу обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у зв’язку з расовою чи релігійною приналежністю, громадянством, політичними переконаннями знаходиться поза межами країни свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом цієї країни.

Із вищезазначеного видно, що до вказаної категорії не відносяться так звані “економічні біженці”, які покидають свою країну з економічних міркувань. Не може претендувати на статус біженця особа, що здійснила злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства; що здійснила раніше важкий злочин неполітичного характеру.

Взагалі держава зобов’язана надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі. Що ж стосується урядової допомоги, то вони прирівнюються до місцевих громадян. Заборонено накладати кару за біженця за незаконний в’їзд. Держави по можливості полегшують асиміляцію біженців. Особливе значення має правило про недопустимість висилки біженців у країну, в якій їхньому життю або свободі загрожує небезпека.

Верховний комісаріат з питань біженців, що належить до Організації Об’єднаних Націй, стежить за застосуванням Конвенції 1951 року та надає біженцям гуманітарну допомогу.

Розділ ІІІ Закону України про біженців від 24 грудня 1993 року встановлює біженцям наступні права: вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців; працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців; охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України; одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання; навчання в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців; користування надбаннями культури; свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів; недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав; вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх статутів (положень).

Висновки

Розглянувши основні проблеми громадянства, що зустрічаються у практиці міжнародного права, можемо зазначити, що незважаючи на намагання міжнародної спільноти усунути конфліктні питання з цього приводу, колізії усе ж трапляються, зокрема, через конфлікти внутрішніх законодавств держав між собою та з міжнародним правом. Тому дане питання потребує ширшого доопрацювання на міжнародній арені.

Найбільш вдалою спробою усунення негативних правових наслідків подвійного громадянства та безгромадянства слід вважати договір між скандинавськими країнами 1969 року. Система договорів з питань громадянства між розвинутими країнами безперервно вдосконалюється та обновлюється. Найбільш позитивною обставиною є те, що діалектичний розвиток цієї договірної системи, по суті справи, ніколи не зупинявся.

Проте слід відзначити, що загальний рівень міжнародно-правового регулювання питань громадянства на основі універсальних норм все ще досить низький. У міжнародному праві вироблено цілий ряд прогресивних норм у сфері громадянства, що носять характер звичаїв та користуються широким або навіть загальним визнанням, але їхня універсальна кодифікація в рамках ООН поки що не здійснена, незважаючи на те, що така необхідність існує, оскільки колізії законів про громадянство різних держав продовжують викликати ускладення у міждержавних відносинах.

Усунення існуючих міждержавних протиріч можливе шляхом розширення – за умови поваги законодавства кожної держави – міжнародного співробітництва у здійсненні соціальних, політичних та особистісних прав людини, до яких саме і відносяться права у сфері громадянства.

Сподіваємося, що молоді українські юристи зроблять гідний нашої держави внесок у творення нових та вдосконалення існуючих норм міжнародного права у такій важливій галузі, як права людини.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про громадянство України». Відомості Верховної Ради - 1997, № 23;

  1. Закон України «Про правовий статус іноземців». Відомості Верховної Ради - 1994, № 23;

  2. Закон України «Про біженців». Відомості Верховної Ради - 1994, № 16;

  3. Конституція України 24.08.1996 року;

  4. Майданник О. Про інститут громадянства України // Право України. - 1999. - №2. -С.70-75;

  5. Огнівець І. Законодавче розв’язання проблеми подвійного громадянства: досвід зарубіжних країн // Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка «Міжнародні відносини».-1999.-№ 13.-С. 57-59;

  6. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть.-М., 1997;

Размещено на Allbest.ru