36750 (Юридична деонтологія)

Описание файла

Документ из архива "Юридична деонтологія", который расположен в категории "контрольные работы". Всё это находится в предмете "государство и право" из раздела "Студенческие работы", которые можно найти в файловом архиве Студент. Не смотря на прямую связь этого архива с Студент, его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "контрольные работы и аттестации", в предмете "государство и право" в общих файлах.

Онлайн просмотр документа "36750"

Текст из документа "36750"

Міністерство Освіти та Науки України

Одеська Національна Морська Академія

Реферат

З дисципліни «Соціологія»

Студента 1 курсу з/о

Спеціальності «Юридична Деонтологія»

Попової Валерії Сергіївни

Шифр№510053

Варіант №8

Перевіри-в,-ла доц./ст.викл./викл.

_________________________________

Одеса 2011

Зміст

1.Задача

2.Онтологічний вимір юридичної деонтології.

3.Юрідичний процес та його вигоди.

Список використаної літератури

1. Задача

До місцевого суду надійшла кримінальна справа з обвинувачення Касимова М.Н. у крадіжці. При ознайомленні з матеріалами справи суддя не маючи достатнього досвіду у роботі,звернувся до начальника територіального управління державної судової адміністрації за консультацією з питання застосування закону.

Чи порушив суддя принцип самостійності та незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону? обґрунтуйте відповідь згідно законод. України та надайте деонтологічну оцінку ситуації.

Посилаючись на норми законодавства я вважаю що суддя порушив принцип самостійності та незалежності під час вирішення судової справи, а саме: Конституцію України та постанову №8 пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 року, яка дає роз’яснення до ст.ст. 124-131 Конституції України в якій чітко описані всі принципи судочинства на території України.

Держава зобов'язана гарантувати, забезпечувати та оберігати незалежність судової влади. Її зміцненню має сприяти правильне застосування закону самими суддями.

З метою забезпечення однакового та правильного застосування судами законодавства, що встановлює гарантії незалежності судової влади, Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз'яснення:

1. Професійні судді (далі - судді) та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції (254к/96-ВР) та законів України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

При здійсненні правосуддя судді повинні утверджувати гарантовану Конституцією (254к/96-ВР) та законами України незалежність та самостійність судів, підвищувати авторитет судової влади, забезпечувати обов'язковість судових рішень шляхом справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду та вирішення судових справ, дотримання присяги судді, належного правового реагування на факти тиску на них, втручання в судову діяльність та інші протиправні посягання на правосуддя.

За наявності підстав вважати, що відбувається посягання на незалежність судді щодо неупередженого вирішення судових справ, він повинен вжити заходів для припинення такого посягання та притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності.

2. Виходячи з того, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості, суддя при здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в удовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб.

Незалежність суддів при розгляді конкретних судових справ має забезпечуватись і в самому суді. У зв'язку з цим неприпустимими є:

- не процесуальний вплив на суддю з боку інших суддів, у тому числі тих, що обіймають адміністративні посади в судах;

- встановлення контролю за здійсненням судочинства суддею, виклик його до вищестоящих судів та вимагання звітів чи пояснень про розгляд конкретних справ;

- витребування від судді будь-якої інформації чи довідок про хід та перспективи розгляду справи, іншої інформації, яка може надаватися лише сторонам у справі та іншим особам, визначеним процесуальним законодавством, а також відомостей, які становлять таємницю нарадчої кімнати;

- прийняття суддею від будь-яких осіб та розгляд ним заяв, скарг, інших документів поза встановленим законом процесуальним порядком.

Незалежність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою владою є невід'ємними ознаками правової держави, в якій кожен має право на судовий захист своїх прав і свобод. Незалежність судів встановлена в Україні як конституційний принцип організації та функціонування судів з метою забезпечення права осіб на такий захист. Недоторканність суддів не є особистим привілеєм, а як один з елементів статусу суддів має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя незалежним, неупередженим і справедливим судом.

Висновок

Вважаю що кваліфікаційні навики та знання судді мають бути поставлені під сумнів Кваліфікаційною комісією, повинно бути проведене розслідування з цього приводу, і в разі визнання судді винним – він має бути притягнений до дисциплінарного покарання за порушення засад судочинства.

2. Онтологічний вимір юридичної деонтології

Юридична деонтологія має онтологічний вимір. Філософія юридичної деонтології пов'язана з поясненням змісту, закономірностей, основних напрямів і методів пізнання деонтологічного процесу в юридичній діяльності. Оскільки юридична деонтологія - це наука про службовий обов'язок юриста, то її філософія досліджує зміст цього обов'язку (особливо його внутрішнього імперативу), а також особу юриста як професіонала.

Службовий обов'язок тісно пов'язаний з різноманітними явищами. Його пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного, визначити загальні закономірності, необхідні для юридичної діяльності й призначені для регулювання певних суспільних відносин.

Явище обов'язку має різні вияви, які постійно видозмінюються. Але у кожному такому вияві можуть бути моменти обов'язку юриста, пов'язані з правовими відносинами. Тому потрібно виважено підходити до характеристики службового обов'язку, його ознак, властивостей та очікуваних наслідків невизнання.

Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов'язку юриста. Аналогічно до філософії права, як зазначає Д. Керімов, сутність службового обов'язку характеризується загальними закономірностями, відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяльності [74, с. 18]. Крім цього, сутність обов'язку є поняттям усталеним, що виражене як у правових, так і в неправових явищах.

Тому кожний юрист повинен самостійно виявити сутність свого службового обов'язку у різних правових та неправових явищах можливого обов'язку.

Пізнання сутності службового обов'язку залежить від особистості юриста, рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах зберігається великий потенціал обов'язку, існують різноманітні типології обов'язку. Тому виявлення сутності обов'язку в явищі безпосередньо впливає на якість юридичної діяльності, на стан правозаконності у суспільстві.

Методологічне значення має виявлення можливих суперечностей у службовому обов'язку юриста. Вони можливі у таких випадках.

По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового обов'язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить перед юристом завдання, суспільне не актуальні. Виконання таких обов'язків негативно впливає на юридичну практику, правозаконність суспільства.

По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов'язку може не відповідати рівневі цивілізованого суспільства. Тобто держава випереджає події й хід розвитку суспільства, тому юрист об'єктивно неспроможний виконати поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації характерні для перехідного періоду розвитку держави (подолання наслідків тоталітаризму, становлення ринкової економіки та ін.).

Щоб розв'язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього імперативу службового обов'язку, пізнати сутність власного обов'язку у кожному явищі. Саме внутрішній імператив відіграє роль методу врівноваження теорії конфліктології обов'язку. Ефективність цього методу залежить від рівнів пізнання обов'язку. Серед них виділяємо: 1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обов'язку); 2) філософію юридичної деонтології. Перед юристом постає проблема вибору рівнів пізнання свого обов'язку.

Крім відчуття та сприйняття, дієвість внутрішнього імперативу службового обов'язку значною мірою залежить від сформованості уявлень юриста.

Під уявленням треба розуміти зміст явища обов'язку, сутність обов'язку, певну модель поведінки юриста і особливо усвідомлення ним наслідків невиконання добровільно взятих на себе обов'язків. Уявлення відтворює зразки службового обов'язку, дає змогу порівняти власні дії з діями колег. Р. Немов розрізняє такі види уявлень: активне, пасивне, творче (продуктивне) і відтворювальне (репродуктивне) [102, с. 220]. У правоохоронній діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче уявлення службового обов'язку. Такі види уявлення характеризують професійну спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу службового обов'язку та ін. Вони тісно пов'язані з сумлінням та мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим почуттям.

Уявлення про службовий обов'язок юриста органічно пов'язане з фантазією, усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу функцію виконує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перспективи, передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано планувати і керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов'язку важливе значення мають певні стимули, тобто спонукання до дії. До них належать, зокрема, умови праці і житлово-побутові умови. Але основним стимулом є бажання бути потрібним людям, творити щось нове, корисне. Це — вище почуття службового обов'язку юриста.

Процес пізнання явища обов'язку ґрунтується на філософській методології. Важливо також керуватися досягненнями психологічної науки. На філософсько-психологічних засадах здійснюється функціонування службового обов'язку юриста, що позитивно впливає на розвиток правової діяльності загалом.

У пізнанні сутності обов'язку юриста методологічну функцію виконує юридична абстракція. Так, у процесі вивчення деонтології математична абстракція переважно переноситься на юридичну діяльність. А юридична абстракція - це результат мислення юриста.

Моделювання юридичної абстракції — не єдиний спосіб пізнання правового явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної підготовленості юриста.

Загалом юридична абстракція — необхідний процес у службовій діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого - як синтез, певне узагальнення.

Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв'язувати суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток професійного мислення юриста. У процесі пізнання формується здатність юриста осмислювати найелементарніші вияви сутності службового обов'язку.

Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповторне, нестандартне. Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково. Кожен юрист має свою думку стосовно службового обов'язку, він по-своєму сприймає не тільки зовнішній, а й внутрішній імператив службового обов'язку. Крім цього, творче сприйняття внутрішнього імперативу - ф інтелектуальна власність юриста.

Висновок:

Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов'язуємо з культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту частину проблеми, яка стосується загальних закономірностей культури, її змісту й суп як соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого виду субкультури, як юридична.

Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх норм та еталонів правомірної поведінки. Розвиток юридичної субкультури ґрунтується на загальній культурі й моралі, з урахуванням специфічних особливостей правничої професії.

Предмет юридичної деонтології умовно можна представити у такій залежності: філософія - право - почуттєва норма - професійна дія. З неї випливає, що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним правом проявляються у професійних діях.

3. Юридичний процес та його вигоди

Процес буквально переводиться як "Рух вперед". У юридичній практиці він означає порядок здійснення діяльності слідчих, адміністративних, су-дебных органів . Близьким йому за значенням являється термін "процедура" - офіційно встановлений порядок при обговоренні, веденні якої-небудь справи. Великий вклад в створення вчення про юридичний процес як особливій системі забезпечення режиму за-конности вніс В. М. Горшенев .

Найважливіші особливості юридичного процесу полягають в тому, що він врегульований процесуальними нормами, а спрямований на реалізацію норм матеріального права. Тому щоб зрозуміти, що таке юридичний процес, які його місце і призначення в правовій практиці, необхідно пам'ятати, що роль матеріальних і процесуальних норм в правовому регулюванні.

Юридичний процес як комплексна система має ряд специфічних ознак, характерних для всіх правових форм діяльності органів держави. Насамперед, цей розгляд, розгляд визначеної юридичної справи, здійснюваний на основі закону.

Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених органів і посадових осіб, характеризується визначеністю компетенції, функцій і повноважень цих суб'єктів. Одні (органи держави і посадові особи) виконують організаційну функцію, на них покладається відповідальність за результат процесу, інші (позивачі, потерпілі, відповідачі, правопорушники й ін.), мають ряд прав і гарантій і можуть розраховувати на охорону їхньої особистості і законних інтересів. Теорія і практика юридичного процесу є результатом об'єктивних процесів інтеграції диференціації знання, що відбуває як усередині юриспруденції, так і на стиках її із суміжним знанням.

Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у дозволі різних юридичних справ інших суб'єктів права, що:

а) виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених юридичних справ;

б) здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь зацікавлених суб'єктів права;

в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;

г) регулюється процедурно-процесуальними нормами;

д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки.

Основні ознаки юридичного процесу як комплексної системи: