36451 (Основи цивільного права), страница 2

Описание файла

Документ из архива "Основи цивільного права", который расположен в категории "контрольные работы". Всё это находится в предмете "государство и право" из раздела "Студенческие работы", которые можно найти в файловом архиве Студент. Не смотря на прямую связь этого архива с Студент, его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "контрольные работы и аттестации", в предмете "государство и право" в общих файлах.

Онлайн просмотр документа "36451"

Текст 2 страницы из документа "36451"

Таким чином можна спираючись на ст. 107 Житлового Кодексу України, а саме: у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття, можна сказати, що Іванов О.Г. за законом має право на користування кв. 79 по вулиці Героїв праці, буд. 12, на підставі того, що він не виїхав на постійне місце проживання до кв. №99 у тому ж домі, а також зберігає реєстрацію в цій квартирі продовжує нею користуватися. Фактично він нікуди не виїжджав із квартири №79 і не реєструвався у квартирі №99.

Завдання 2

Гр-ка Стеценко В.С. пред’явила позов до гр-на Коваленка Г.Д. про встановлення батьківства і стягнення аліментів на доньку Євгенію, 2003 р.н. і просила задовольнити її вимоги, посилаючись на те, що була з відповідачем у близьких стосунках, більше року він приходив до неї в гуртожиток, що можуть підтвердити її подруга Воронова К.О. та Дерев’янко Г.Р. згідно висновку судово - акушерської експертизи вона завагітніла в період зустріч з відповідачем, а згідно висновку судово – біологічної експертизи батьківство відповідача по відношенню до її дитини не виключається. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що хоча і був з позивачкою у близьких стосунках, але батьком бути не міг, оскільки в момент запліднення знаходився у відрядженні в м. Уренгой на півночі Росії.

1. Які факти підлягають доказуванню?

2. Які факти повинна доказувати кожна з сторін?

3. Які засоби доказування можуть бути використані по даній справі?

Відповідь:

За умовами цього завдання потрібно ознайомитись з Конституцією України, Цивільно процесуальним кодексом України, Сімейним кодексом України.

Вирішення цивільної справи та відповідно прийняття обґрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов’язки сторін. Всі ці моменти можуть бути з’ясовані лише внаслідок доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК всебічне і повне з’ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірних правовідносин.

Згідно п. 1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Ця стаття розподіляє тягар доказування між позивачем і відповідачем у такий спосіб: позивач зобов'язаний доводити обставини, якими він обґрунтовує позов, а відповідач - обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти вимог, що пред'явлені до нього.

Доказування в цивільному процесі включає в себе дві невід’ємних складових. З однієї сторони це є діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншої – пізнавальна (розумова), що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльністю, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом зазначення про докази, їх збором, подання, дослідження та оцінки.

Сторони, подаючи докази, реалізовують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов’язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов’язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто, процесуальним законом визнається право участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК) та розподіл обов’язків по доказуванню (ст. 60 ЦПК). Це закріплення положення, за яким суб’єкт доказування шляхом реалізації своїх прав по доказуванню доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не прийматиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову позивачу чи, навпаки, для відповідача – задоволення заявлених до нього позовних вимог.

Суд безпосередньо не приймає участі у зборі доказового матеріалу. У випадку, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).

Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не має спільності з приводу кількісного складу стадії (етапів) такої діяльності. Виділяють такі етапи:

формування предмету доказування, в тому числі посилання на фактичні обставини справи;

збір та подання доказів;

дослідження доказів;

оцінка доказів.

Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Коло обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, можу бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній справі досить визначений. На його склад вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в даному конкретному випадку.

Отже, предметом доказування виступають:

обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову);

обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);

інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Правильне встановлення предмету доказування сприяє визначеності подальшому процесу доказуванню щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

загальновідомі факти;

преюдиційні факти;

факти, що презюмуються;

визнані факти.

Загальновідомі факти - це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об’єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але окрім об’єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам, але й усьому складові суду, який розглядає справу. Визнання факту загальновідомим і як такого, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає (п. 2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом у рішенні факти та правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (п. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиціне значення тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі чи справі про адміністративні правопорушення інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розглядові судом спору про право цивільне, вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). Правовими презумпціями є правові норми, які встановлюють загальне правило поведінки, від якого у певних умовах може бути здійснений відступ. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію) не зобов’язана доводити відповідну обставину.

Визнані факти – це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК). В окремих випадках сторона чи третя особа може відмовитися від визнання обставин. Так, відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст. 62, 137, 140, 141 ЦПК), а також судовим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність. Подання доказів здійснюється шляхом їх передачі до суду.

Законом встановлено строк подання доказів. Так, відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановленого законом чи судом строку можуть прийматися тільки, якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, має складнощі із збором доказів, суд зобов’язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів судом повинно бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони, а також обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі на одержання такого доказу та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання доказів, винна особа може бути притягнута до відповідальності.

Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 59 ЦПК) у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не повинні підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допустимий, і, навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.

Достовірність – це перевірка доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін. Достатність – це така кількість доказів, які дозволяють вирішити справу, зробити певний висновок і постановити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Мета визначення достатності обумовлена завданнями, які стоять перед судом на цьому етапі доказування у відповідності з якісними характеристиками провести відбір доказів, на основі яких можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність шуканих фактів. Висновок про достатність – підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб’єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.

Що стосується даної справи, то позивач, тобто Гр-ка Стеценко В.С. повинна довести факти близьких стосунків з відповідачем за допомогою показань свідків Воронової К.О. та Дерев’янко Г.Р, справки з місця проживання, висновку судово - акушерської експертизи та судово – біологічної експертизи, листи та листівки написані відповідачем, фото та відеозаписи їх спільного перебування в гуртожитку, особливо де Стеценко була вагітною.

Відповідач повинен навести такі факти, які б заперечували вимоги позивача. Це можуть бути: відрядні листи, справка з місця проживання, показання свідків, письмові докази, а саме листи, листівки в яких він не признає батьківство, висновки експертизи ДНК.

Батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Згідно ст. 128 Сімейного Кодексу України підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу.