36067 (Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Навчально-консультаційний центр ОНЮА в м. Черкаси

Одеська національна юридична академія

Контрольна робота

з дисципліни: «Історія держави та права зарубіжних країн»

Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси

Виконав:

студент І курсу

групи ЮЗ 101

В’юник А.В.

Черкаси 2009р.

Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси

У ХІІ – ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. В особистих та династичних інтересах королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню) незважаючи на інтереси країни. Авторитет королівської влади нерідко використовували на шкоду значної частини панівного класу. Це спричинило опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства – барони, лицарі, міщани, селяни – виступили проти короля за обмеження його влади.

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх ІІІ спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів. Їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з боку королівської влади. Ця рада дістала назву парламент. Засідання відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». При монархові створювалася постійна Рада П'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління державою та контроль за діяльністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів.

Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скликатися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради П’ятнадцяти та 12-ти з числа обраних баронами. Парламент як станово-представницька установа сформулювався наприкінці ХІІІ ст. за часів правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). цей король нехтував привілеями світських і духовних феодалів. Абатства не могли придбати землі без його санкції, судові імунітети перів також були обмежені. У 1272 р. король Едуард І скликав Вестмінстерський парламент і запросив туди представників від графств і городян. Tретій стан виступив як самостійна політична сила. Відносно швидке зростання міст і розвиток торгівлі сприяли процесу формування станово-представницької монархії.

У 1352 році парламент розділився на верхню спадкоємну Палату лордів (перів) і нижню Палату громад. У Палаті лордів засідали безпосередні держателі корони. З ХV ст. у верхній палаті стали видавати королівський патент про дарування титулу герцога, маркіза, графа, віконта або барона.

Порядок участі у виборах до палати общин у графствах був законодавчо закріплений у 1430 р. якщо досі право голосу мали усі вільні землевласники, то тепер його здобули лише особи, які постійно мешкали у графстві і володіли фрігольдом з доходом не менш як 40 шилінгів. Пасивне виборче право було встановлене в 1445 р. Спеціальним статутом, згідно з яким представниками графства могли бути лише найбільш поважні особи з рицарів, а також з осіб, які мали право на зведення в рицарський стан. Парламент санкціонував або відхиляв введення податків, брав участь у керівництві державою (через застосування петицій) і в законодавчій діяльності. Перелічені повноваження цей станово-представницький орган дістав не відразу. У 1297 р. він здобув право контролю за державними фінансами. Hадалі (з 1340 р.) прямі, а потім і непрямі податки можна було стягувати тільки за його погодженням. Згодом ініціатива у справі оподаткування стала цілком належати Палаті громад. Монарх повинен був звітувати перед палатою общин про витрачені суми¹.

Поступово парламент домігся права брати участь і в законодавчій діяльності. У 1322 р. було встановлено, що без його згоди “ніщо не може бути внесене в статути”. Разом з тим, траплялось, що король затверджував закон у запропонованій парламентом редакції а після завершення сесії парламенту одержавши чергову субсидію, публікував інший, вигідний для нього варіант статуту. У зв’язку з цим у 1414 р. було вирішено, що після розпуску парламенту в статути не можна вносити жодних змін. У часи правління Генріха VІ (1422 – 1471 рр.) парламент ухвалив подавати монарху не прохання (петиції) про видання законів, а законопроекти (біллі). Історія парламенту до англійської буржуазної революції свідчить про те, що він був не тільки установою, яка санкціонувала податки, а й намагався припинити сваволю королівської адміністрації, ввести принцип відповідальності перед ним уряду.

Тактика монархів відносно парламенту залежно від обставин змінювалась. Вони то йшли на союз з магнатами проти депутатів від дворянства і буржуазії, то шукали в останніх підтримки у боротьбі проти перів. Парламент впливав на політику, яку проводили чиновники короля, користуючись правом імпічменту. Розслідуючи їхні посадові злочини, палата общин перетворювалась на обвинувачувальне жюрі. При цьому король не міг помилувати засудженого.

Незважаючи на існуючі обмеження, монарх зберігав усю повноту влади. Це стосувалось навіть фінансів. Корона без згоди парламенту могла вимагати сплати таких податків: “щитових грошей”, талії, стягуваної з розміщених у королівському домені міст, феодальної допомоги, яка належала королю як сеньйору.

Монарх мав право накладати вето на законопроекти. Король міг відстрочити виконання вже прийнятого закону, вилучивши з-під його дії будь-яку особу. Королівські ордонанси і прокламації мали таку саму юридичну силу, що й парламентські закони. Те, що не зачіпали статути, регулювалось актами, які одноосібно видавав монарх.

Виникнення парламенту

В період станової монархії в Англії склалося установа, яка стала невід'ємною і з часом усе більш значною частиною державної організації країни - показний парламент. Своїм виникненням він був зобов'язаний як сталим до ХІІ-ХІІІ ст. політичним формам взаємин станів Англії з королівською владою, так і особливостям ситуації в умовах кризи влади другої половини ХІІІ ст. Немале значення в цьому тривалому процесі зіграли і традиції залучення короною вищої знаті до вирішення державних справ, висхідні до станової монархії.

Історичним початком станового представництва були збори васалів короля, які з середини ХІІ ст. стали обов'язковою частиною державного життя. У 1146р. за участю баронів і єпископів (як світських і духовних васалів корони) були затверджені Кларендонські статті. Згода таких зборів на законодавчі пропозиції королів надалі почала вважатися більш чим бажаним. Скликане королем такі збори почали грати і роль вищого суду - суду перів (рівних). У другій половині ХІІ ст. у зборах брали участь вже не лише вищі, але і середні васали (" старші і менші барони "). У Великій хартії 1215р. був спеціально обумовлений обов'язок корони скликати в необхідних випадках і в спеціальному ладі " архієпископів, єпископів, абатів, графів і старших баронів і, окрім того всіх тих, хто тримає від нас безпосередньо до певного дня і в певне місце. Надалі, спираючись на Хартію стани не лише неодноразово вимагали від корони її підтвердження, але і повели політичну боротьбу за впливи цих зборів на розподіл королівських посад. У другій чверті ХІІІ ст. рада магнатів (духовних і світських баронів) стала обов'язковим супутником королівської влади. У 1236-1258рр. рада скликалася по два-три разу в рік для нараду по політичних питаннях; нерідкі були вимоги магнатів ставити і знімати до королівських посадових осіб. В умовах кризи і громадянської війни, що почалася, в Англії (1236-1267) вплив рад магнатів посилився.

Прагнення знаті поставити лише під свій контроль королівську владу викликало опозицію серед ширших кругів рицарства і городян. Політичним і військовим лідером опозиції виступив виходець з французької знаті граф Симон де Монфор. Він став ініціатором організації ширшого представництва для формування нової політичної структури. Після захвату опозицією значної території і підтримки її Лондоном в червні 1264р., де Монфором був скликаний парламент в м. Лондоні, куди, окрім прелатів і знаті були запрошені по 4 представники від графств. Це представництво прийняло особливий акт - "Форму управління", складену де Монфором, де по-новому вирішувалися питання влади короля і представництва. (Епізодично лицарів на державні збори закликали і раніше, впродовж першої половини 13р.) У новий скликаний де Монфором парламент - в січні 1256р. - були запрошені не лише лицарі від графств, але і представники міст, що підтримали опозицію. Це стало народженням нової установи, де були представлені основні стани Англії.

До середини ХІV ст. склалося розділення парламенту на дві палати - верхню і нижню, Палату лордів і Палату громад. Ці назви увійшли до широкого вживання пізніше, в ХVІ ст².

Верхня палата включала представників світської і церковної аристократії, що входили і у Велику королівську раду. Лордам розсилалися іменні запрошення на сесії за підписом короля. У теорії монарх міг і не запрошувати того або іншого магната; насправді ж випадок коли глави знатних прізвищ не запрошувалися до парламенту, стали до ХVст. рідкістю. Система прецендентного права, що склалася в Англії, давала підставу лордові, що отримав одного дня таке запрошення, вважати себе постійним членом верхньої палати.

Число лордів було невелике. Навіть якщо всі запрошені приїжджали на сесію, а такого в ХІV-ХVст. майже ніколи не траплялося, рідко збиралося більше ста чоловік. Засідання Палати лордів зазвичай проводилося в Білому залі Вестмінстерського палацу. Ситуація з палатою общин була іншою. Як окрема парламентська структура ця палата оформилася поступово, протягом другої половини ХІVст. Назва нижньої палати походить від слова соmmоns (громад). У ХІVст. воно позначало особливу соціальну групу, що включала рицарства і городян. Таким чином, общинами почала називатися та частина вільного населення, яка володіла повнотою прав, певним достатком і добрим ім'ям. Поступово оформилося право що кожного належало до цієї категорії підданих обирати і бути вибраним в нижню палату парламенту (сьогодні ми називаємо такі права політичними).

Члени нижньої палати - на відміну від лордів, до кінця століття виникла посада спікера, який обирався депутатами зі своїх лав і представляв палату (зовсім не очолюючи її) на переговорах з лордами і королем. Поява цієї фігури характерна для специфіки нижньої палати, яка була, перш за все зборами, тобто колективною організацією. Депутати обиралися на місцях за тим же принципом, який діяв з часу першого парламенту Монфора: по двох лицарів від кожного графства і по двох представників від найбільш значимих міст. Перелік таких міст не залишався незмінним; відповідно мінялося і число членів нижньої палати.

В середньому воно складало в середині ХІV, двісті чоловік (на початок ХVІІІ, представників общин було вже більше п'ятисот), отримували грошове постачання: лицарі графств - по чотири шилінги, городяни - по два шилінги за кожен день сесії. На початок ХV, ці виплати стали традиційними.

Духівництво, окрім архієпископів, єпископів і абатів найбільших монастирів, що запрошувалися в палату лордів брало участь в роботі парламенту лише на перших порах. Воно мало свій показний орган, де обговорювалися і усередині станові питання, і фінансові стосунки з короною.

Палата общин засідала в капітулі Вестмінстерського абатства. Обидві палати об'єднувалися лише для участі в урочистій церемонії відкриття парламентської сесії. Король виголошував промову перед присутніми; члени нижньої палати слухали її стоячи за бар'єром.

З 1330р. парламент збирався не рідше за один раз в рік (фактично частіше - до чотирьох разів протягом року, коли це вимагала політична ситуація). Засідання, за вирахуванням часу переїздів, свят і інших перерв, продовжувалися в середньому від двох до п'яти тижнів. Оскільки парламент відкривався на запрошення короля, то його учасники збиралися в тому місці, де в даний момент знаходився королівський двір. Як правило, це було Вестмінстерське абатство.

Мовою парламентської документації, особливо протоколів спільних засідань палат, був французький. Деякі записи в основному службові або такі, що відносяться до справ Церкви, велися на латині. У усній парламентській мові в основному також використовувався французький, але з 1363р. промови депутатів інколи виголошувалися і англійською мовою.

У ХІV-ХVст. у суспільстві складається вистава і про статус депутата. Це поняття рівне стосувалося членів обох палат і включало ряд юридичних привілеїв, перш за все депутатську недоторканність.

Остання, така, що увійшла до практики на початок ХVст., мала на увазі охорону життя і майна депутатів а також свободу від арешту (і те і інше - лише на час сесії).

Про високий престиж парламенту свідчить запис в протоколі сесії 1453р. Два депутати палати громад (у тому числі спікер) були звинувачені в грабежі і арештовані за наказом всесильного тоді герцога Йорського. Нижня палата виступила з протестом. Відстояти недоторканність парламентарів не удалося. Проте герцогові довелося доводити правомірність своїх дій; зокрема, він повідомив, що арешт відбувся, коли в сесії була перерва, тобто не в "парламентський час".

Цікаво і вислів юристів покликаних для консультації. "Ми не сміємо дати відповідь", - заявили вони, оскільки не було до цих пір випадку, щоб юристи визначали привілеї парламенту. "Він такий високий і могутній за своєю природою, що може створити закон; а то, що само є закон, не може створити жодного закону" (Rоtulі раrlіаmеntоrum Vоl.V.Р). Високий авторитет показної установи ґрунтувався на можливостях яких парламент зумів добитися за перші півтора століття свого існування. Його компетенція до середини ХVст. була вже цілком позначена. Необхідно мати на увазі, що в цей період відбувалося становлення системи державного управління в Англії. Важливим елементом цього процесу стало розділення функцій королівської адміністрації (прообраз сучасної виконавчої влади) і парламенту. Особливе значення мало діяльність парламенту, пов'язана з оподаткуванням. Фіскальна система держави ще лише формувалася і багато податків, насамперед прямих, з'явилися надзвичайними. Відзначимо, що податки в Англії платили всі, і не лише третій стан, як у Франції. Ця обставина усувала одну з можливих причин конфронтації між станами.

З 1297р. парламент володів правом вирішувати прямі податки на рухоме майно. З 1320-х рр. він вотує (вирішує) збір екстраординарних податків. У скоре палата общин добилася такого ж права і відносно митних зборів. Таки образом, основну частину фінансових вступів король отримував за згодою нижньої палати (офіційно - у вигляді її дару), що виступала те імені тих, кому належало ці податки платити. Сильні позиції палати общин в такому важливому для короля поділи, як фінанси, дозволяли їй розширити свою участь і в інших областях парламентської діяльності.