35919 (Міжнародне право другої половини XX ст.), страница 2

Описание файла

Документ из архива "Міжнародне право другої половини XX ст.", который расположен в категории "контрольные работы". Всё это находится в предмете "государство и право" из раздела "Студенческие работы", которые можно найти в файловом архиве Студент. Не смотря на прямую связь этого архива с Студент, его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "контрольные работы и аттестации", в предмете "государство и право" в общих файлах.

Онлайн просмотр документа "35919"

Текст 2 страницы из документа "35919"

У заключних розділах Статуту ООН викладено норми про Секретаріат ООН (розділ XV), постанови ООН (розділ XVI), заходи щодо безпеки в перехідний після Другої світо­вої війни період (розділ XVII), поправки до Статуту ООН (розділ XVIII). Завершують Статут ООН норми його ратифі­кації і підписання (розділ XIX).

Підписано Статут ООН представниками урядів Об'єдна­них Націй у місті Сан-Франціско (США).

Понад піввікове існування ООН підтверджує, що ця ор­ганізація є унікальним міжнародним центром на службі миру і безпеки, вона здатна акумулювати колективний розум і во­лю людства. Ці розум і воля були спрямовані незадовго до закінчення Другої світової війни передусім на створення че­рез механізм ООН концепції всеосяжної міжнародної безпе­ки, що домінує сьогодні.

Набрання чинності Статутом ООН зумовило кардинальні зміни в міжнародному праві. Деякі з цих змін слід зазначити.

1. У Статуті ООН уперше закріплено положення, що за­бороняють агресію і встановлюють механізм санкцій щодо агресора. Ці норми практично поставили поза законом "пра­во на війну", що безкарно практикувалося раніше.

2. Заборона агресії спричинила перегляд міжнародно-правових норм про відповідальність держав як суб'єктів між­народного права, а також норм про основи покарання зло­чинців війни, про мирні засоби розв'язання міжнародних спорів і т. п.

3. Закріплення у Статуті ООН норми про право народів (націй) на самовизначення зафіксувало рівність прав вели­ких і малих націй, а це у свою чергу стало юридичною осно­вою боротьби колоніальних народів за свою незалежність і державність.

4. Зазнали значного впливу багато галузей міжнародного права такі як право міжнародних договорів, територія у між­народному праві, інститути визнання правонаступництва і т. д.

5. Норми Статуту ООН, що характеризують принцип співробітництва держав, стали відправною точкою у при­йнятті численних міжнародних актів, зокрема з питань спів­робітництва у сфері прав людини. Насамперед до них слід віднести Загальну декларацію прав людини, прийняту резо­люцією 217 А (ПІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (16 грудня 1966 р.). Як відомо, щорічно 10 грудня у всіх державах світу відзначається День прав лю­дини, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН 5 грудня 1949 р. на ознаменування прийняття Загальної декларації прав людини.

6. У світі склалася система цілеспрямованих дій і співро­бітництва держав для розвитку заходів довіри між ними. Ло­гічним завершенням цього процесу стало підписання 1 серп­ня 1975 р. в Гельсінкі (Фінляндія) Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі.

7. Набула прогресивної спрямованості тенденція демок­ратизації норм міжнародного права, їх широка кодифікація і розвиток.

Значно зросла кількість універсальних норм міжнародно­го права.

8. Склалася група норм, що мають імперативне значення (норми jus cogens).

2. Система Об'єднаних Націй.

Спочатку ООН та її спеціалізовані інституції не були створені спеціально для сприяння розвитку. Але починаючи з 60-х років вступ у ці організації нових держав, які утворилися в процесі деколонізації та у розвитку згодом, які отримали більшість у цих асамблеях, де кожна дер­жава має один голос, спричинив глибокі зміни в їхній діяльності.

Великою мірою діяльність цих організацій присвячена підтримці роз­витку. Правду кажучи, їх успіх був дуже невеликим, розвинені країни з ринковою економікою часто чинили опір прийняттю нових норм, фінан­суючи фонди, вони зберегли контроль (хоча й мінімальний) за фінансо­вою та за технічною допомогою, яка надається цими організаціями.

Під впливом країн, що розвиваються, Організація Об'єднаних Націй зазнала певної інституційної еволюції. У 1965 році була створена Гене­ральна Асамблея Програми Об'єднаних Націй для розвитку, яка коорди­нує допомогу, яка надається країнам, що розвиваються, всіма спеціалізо­ваними інституціями системи Об'єднаних Націй. У 1961 році при Асамб­леї був утворений важливий додатковий орган, Конференція Об'єднаних Націй з торгівлі та розвитку (КОНТР), функції якої досить широкі, оскільки їй доручено «формулювати принципи та політику стосовно міжнародної торгівлі та проблем, пов'язаних з економічним розвитком». На думку її ініціаторів, КОНТР повинна протидіяти ролі ОАТТ, висту­паючи проти лібералізму та організовуючи міжнародну торгівлю з більш дирижистським методом, вигідним для країн, що розвиваються. Згодом КОНТР змогла б замінити ОАТТ. Автономність цієї організації була надана їй для того, щоб надати їй характеру спеціалізованої самостійної організації (наприклад, її штаб-квартира знаходиться у Женеві, де розміщується САТТ, а не у Нью-Йорку, де міститься штаб-квартира Ге­неральної Асамблеї, додатковим органом якої є ця організація). Але опо­зиція з боку розвинених країн з ринковою економікою та слабкість за­собів, якими володіє КОНТР, перешкодили такому розвитку подій, ця організація здійснила численні і вражаючі ініціативи, але результати, яких вона досягла, дуже незначні. КОНТР сприяла укладанню угод що­до деяких сировинних ресурсів. Вона стояла біля витоків Загальної сис­теми переваг та Об'єднаної програми щодо сировинних ресурсів; її ініціативи, які ми раніше розглядали, не мали великого успіху. Сьогодні антагонізм між КОНТР та ОАТТ став меншим, встановлені відносини між цими двома організаціями.

Нарешті, у 1965 році Генеральна Асамблея створила ще один додат­ковий орган, Організацію Об'єднаних Націй з індустріального розвитку. Ця організація заповнила прогалину у системі Об'єднаних Націй, адже жодна інституція не мала повноважень стосовно індустріалізації, на­томість вона дійсно є важливим чинником розвитку. Розвинені країни з ринковою економікою не чинили спротиву посиленню повноважень цього органу, і останній перетворився згодом на спеціалізовану автоном­ну інституцію після підписання у Відні у 1977 році договору, яким була затверджена її установча хартія. Ця інституція відіграє досить серйозну роль у дослідженні та виробленні пропозицій, але через недостатні кош­ти її оперативна ефективність стосовно технічної допомоги країнам, що розвиваються, та а fortiori у нормативній галузі залишається обмеженою.

Зрештою, якби система Об'єднаних Націй враховувала потреби країн, що розвиваються, вона б не зазнала таких потрясінь з боку цих держав. Існуючі проекти повної реструктуризації системи, щоб краще пристосувати її до виконання функцій розвитку, ще не реалізовані досі, до того ж отриманню допомоги Об'єднаних Націй, розмір якої зали­шається обмеженим, перешкоджають надмірні бюрократичні труднощі.

3. Загальні питання.

Організація Об'єднаних Націй перебуває у досить па­радоксальній ситуації. З одного боку, ніхто не заперечує, що людство живе у дедалі зростаючій взаємозалежності і що всі країни потребують певних механізмів, щоб діяти відповідно до цієї взаємозалежності. А з іншого боку, найавторитетніша універсальна політична організація по­ки що неспроможна ефективно вирішувати світові полі­тичні, економічні та соціальні проблеми. Це викликає почуття незадоволеності. Чим пояснюється таке стано­вище? Щоб відповісти на дане запитання насамперед звернемося до деяких основних засад, на яких функціонує система Об'єднаних Націй.

По-перше, страхіття другої світової війни посилили настрої єдності та солідарності. Людство сподівалося, що перемога Об'єднаних Націй над темними силами фашизму й мілітаризму забезпечить збереження та зміцнення за­гального миру й безпеки народів, сприятиме формуванню світової співдружності. Взаємозалежність мала стати тим чинником, який подолав би протидіючі — відцентрові сили в особі національних держав. Але насправді сталося не так. Ні загальне прагнення до відвернення ядерної війни, ні заінтересованість в освоєнні таких багатств, як океанський та космічний простори тощо, не спонукали уряди піти далі — до масштабних і добровільних форм спільних дій. "Холодна війна" їх цілком унеможливила.

Досвід попередніх років підтверджує, що політичні угруповання можуть виступати разом перед спільними загрозами, якщо будуть вироблені відповідні механізми, які б не передбачали відмови від свободи дій. Попередні домовленості мають враховувати постійні зміни, їх харак­тер та напрям, які мають бути погоджені за допомогою відповідних "правил гри". З метою досягнення такого консенсусу сторони можуть звернутися для врегулювання своїх розбіжностей до третьої сторони.

По-друге, засновники Об'єднаних Націй виходили з того, що великі держави виграли світову війну і зможуть приборкати агресора з допомогою системи колективної оезпеки. Але регіональні конфлікти виникали. Що ж на­магалася зробити тут Рада Безпеки? Передусім вона уни­кала рішень, які кваліфікували б когось як агресора, звер­талася до конфліктуючих сторін з вимогою припинити воєнні дії та почати переговори. У деяких випадках Рада Безпеки започаткувала операції з підтримання миру, посе­редництво третіх сторін тощо.

"Холодна війна", суперництво великих держав, гонка озброєнь між СІЛА і СРСР, протиріччя між НАТО і Варшавським договором паралізували діяльність Ради Без­пеки, як і всієї системи ООН. Згодом Рада Безпеки почала позбавлятися питань, на яких позначилися "холодна вій­на", блокові суперечності. У багатьох регіональних кон­фліктах вона діяла позитивно й досить результативно. Накопичено чималий досвід такої діяльності. І все ж розробка й удосконалення механізму для операцій ООН з підтримання миру, а також мирного врегулювання кон­фліктів — надзвичайно актуальне завдання.

По-третє, передумовою подальшого зміцнення ООН є удосконалення вже існуючих інституцій.

По-четверте, висхідна теза засновників ООН полягала в необхідності прийняття рішень з нагальних економічних та фінансових питань, включаючи Бреттон-Вудські угоди, відповідно до яких було засновано Всесвітній банк рекон­струкції та розвитку та Міжнародний валютний фонд.

По-п'яте, основними, реальними чинниками на між­народній арені виступають суверенні держави.

Пояснюючи недоліки і слабкості в роботі системи ООН, дослідники часто-густо концентрують увагу на самій Організації Об'єднаних Націй, підкреслюючи при цьому внутрішні хиби або відсутність політичної волі урядів, або кризу багатосторонності.

Не можна також ігнорувати характер взаємозв'язку між політичною роллю ООН щодо підтримання миру й ко­лективної безпеки та її економічними й соціальними функціями. Ці сфери нерідко безпідставно занадто роз­діляються, або взагалі економічна та соціальна діяльність ООН зводиться до чогось другорядного, підпорядкова­ного. Якщо й вказується на взаємозв'язок цих сфер, то часто досить однобоко: зміцнення ролі й престижу ООН в політичній сфері вважається абсолютною передумовою розвитку або успіху економічних функцій.

У зв'язку з цим треба зауважити, що в принципі пра­вильною була теза Радянського Союзу та інших країн про те, що економічний прогрес можливий тільки в умовах миру, обмеження гонки озброєнь, насамперед ядерних. Але цей зв'язок уявлявся занадто прямим і безпосереднім. Крім того, практично не ставилося питання, що й еко­номічна, й соціальна діяльність ООН зі свого боку може позитивно впливати на її політичну активність. Більше того, на певних етапах за певних умов підвищення ефек­тивності ООН в економічній та соціальній сферах може бути більш реальним і перспективним, ніж поліпшення діяльності у сфері миру й безпеки.

4. Миротворчі функції ООН.

Як відомо, Рада Безпеки вживає заходи проти агресора з допомогою сил, що надаються в її розпорядження, згідно зі ст. 42 і 43 Статуту. Країни-члени надають ці сили командуванню ООН. Стаття 43 передбачає укладення спе­ціальних угод між країною і Радою Безпеки, проте ці угоди насправді ніколи не укладалися. Всі попередні спроби розробити таку угоду (як таку) або її основні принципи не увінчалися позитивними результатами. А це означає, що кожного разу, коли виникає порушення миру, коли Рада Безпеки приймає відповідне рішення щодо здійснення операцій ООН, треба терміново використовувати механізм Статуту ООН. Однак даний механізм явно недосконалий, він потребує поліпшення. На мою думку, передусім треба змінити сам Статут за рахунок нових статей, які б конк­ретизували основні принципи створення вказаних сил ООН, їх управління й фінансування.

Останнім часом виявилася нова тенденція, яка полягає в тому, що Рада Безпеки санкціонує використання сил ООН у тому чи іншому регіоні. Але при цьому член чи члени Ради можуть виявити бажання діяти відповідно до резолюції Ради, від її імені і за дорученням. Щось подібне відбулося у зв'язку з операціями СІЛА в Перській затоці. Тут мало місце застосування і ст. 39 і 42, і ст. 51, яка передбачає координацію воєнних операцій у порядку са­мооборони. Ця координація здійснюється Радою Безпеки. Операції в Перській затоці грунтувалися на досить склад­ній правовій основі.

Ще складнішими з точки зору правової основи можуть буди дії Ради Безпеки в ситуаціях, пов'язаних із грома­дянською війною. Якщо така ситуація насправді матиме місце, то тоді буде неможливим використання ст. 51 Ста­туту. Ст.39 вимагає, щоб Рада Безпеки встановила, що насправді існує загроза миру. У цьому разі Рада діє згідно зі ст. 42. Особливого значення тут набуває питання, чи може бути в таких випадках (громадянська війна) санк­ціонована участь тих чи інших держав в операціях ООН. На мою думку, вона має бути санкціонована. Для цього є певні основи правового характеру в Статуті ООН.