35812 (Кодифікація права України XVIII ст.), страница 2

Описание файла

Документ из архива "Кодифікація права України XVIII ст.", который расположен в категории "контрольные работы". Всё это находится в предмете "государство и право" из раздела "Студенческие работы", которые можно найти в файловом архиве Студент. Не смотря на прямую связь этого архива с Студент, его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "контрольные работы и аттестации", в предмете "государство и право" в общих файлах.

Онлайн просмотр документа "35812"

Текст 2 страницы из документа "35812"

У 1840-1842 pp. на території України, що входила до складу Росії, було введено в дію "Свод законов Российской империи". Це призвело до уніфіка-ції системи джерел права, що діяли в Україні, і виключило застосування норм права, які діяли до цього. Було прийнято рішення зберегти тільки окремі особливості в законах про стани і в цивільних законах. На Правобережну Ук-раїну поширювалося виключно російське законодавство. Лише на території Чернігівської і Полтавської губерній законом допускалася дія норм місцевого цивільного права, але лише тих, що увійшли до "Свода законов Российской империи". Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.

10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламен-тувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми ци-вільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої книги регу-лювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинен-ня договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визнача-лось як « право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і

потомственно». 0

Це право у деяких випадках обмежувалося серві­тутами, відомими ще з XVIII ст. Захистом закону кори­стувалося не тільки право власності, а й право володіння, яке розглядалося як особливий правовий інститут.

З'яви­лися нові пункти у зобов'язальному, спадковому і сімей­ному праві, але загалом залишено чимало від старого. Так, заборонялося заповідати родо-ве майно, за винятком випадків, коли володілець родового маєтку був без-дітним. Тоді він міг заповідати майно одному з близьких або да­леких роди-чів. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Вона повинна була йти за ним, коли він пе­реселявся, змінював місце служби тощо. Чоловік міг вимагати здійснення цього права через поліцію. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання і видавати векселі без згоди батьків.

У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців з виключними правами людини.

Порівняно зі скасованим в Україні Литовським ста­тутом правова сис-тема за Зводом законів Російської ім­перії мала сучасніший характер, хоча за-галом залишалася феодальною. Вихідним положенням регулювання цивіль­них правовідносин була нерівна правоздатність та діє­здатність за ознакою станової, національної, релігійної приналежності, за статтю, місцем прожи-вання, прина­лежністю до законно- або незаконнонароджених тощо. Реакцій-ність таких пунктів правового регулювання відверто проявлялась у тих нор-мах, що закріплювали безправ'я кріпосних селян і міських низів. Якщо дворя-ни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, то селя-нам, які отримали свободу, було заборонено виділятися з общин, закріплюва-ти за собою у приватну власність наділ, який знаходився у їх користуванні

5. Право України в першій половині XIX ст.

Перша половина XIX ст. в історії України була періодом розладу і кризи феодально–кріпосницької системи та розвитку нових капіталістичних відносин.

У той самий час царизм, ліквідувавши гетьманську державність і запро-вадивши російську систему адміністративного управління на ук­раїнських землях, прагнув відмінити і систему права, що діяла в Ук­раїні. Для цього бу-ла використана кодифікація, що розпочалася в Ро­сійській імперії на початку XIX ст. і тривала до середини XIX ст. Всі роботи по кодифікації українсько-го права проводилися паралельно та з огляду на кодифікацію права Росій-ської держави. Офіційний привід кодифікації місцевого права України пов'я­зувався з необхідністю упорядкування норм, що діяли в Лівобереж­ній і Пра-вобережній Україні, а також максимально наблизити правові системи Украї-ни і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства.

Перша половина XIX ст. була останнім етапом офіційного існування ук-раїнської правової системи, дії українського законода­вства, інших юридич-них норм, які раніше визнавались Російською імперією.

Всі роботи по кодифікації українського права проводилися паралельно та з огляду на кодифікацію права Російської держави.

Цивільне право.

Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів Росій-ської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року.

Цивільно-правові норми "Сільського судового уставу" мали загальний з нормами Зводу характер, але їхнє застосування було обмежене підсудністю справ, з більшої частини яких позови не перевищували 15 руб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб'-єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з пере-ліку об'єктів власності. В законах про стани були перелічені надані їм осо-бисті та майнові права. Проте селяни не могли вільно розпоряджатися зе-мельними наділами. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалися лише з дозволу сільської громади.

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Виходячи з правової традиції, на Правобережжі допускалося право влас-ності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, придбаних до введення загаль-норосійського законодавства. Право дворян розпо­ряджатися нерухомою власністю не мало обмежень. Кріпосний стан селян визначався не тільки по-ложеннями, закріпленими у "Своде законов Российской империи", а й сеймо-вими постановами про пожалування селян, а також судовими рішеннями. Звід встановлював на Правобережній Україні більш високий вік настання дієздатності.

Упродовж першої половини XIX ст. утверджується в еконо­міці роль і цінність таких об'єктів власності, як фабрики, заводи, гірничі промисли, їх обладнання. Розширюється коло суб'єктів пра­ва на ці об'єкти. У 1848 р. з'явився указ, який дозволяв усім підда­ним Російської імперії, в тому числі і закріпаченим селянам (зно­ву-таки за згодою поміщиків) придбавати у власність фабрики й заводи.

Криза кріпосницької системи, зародження буржуазних відно­син, розви-ток промисловості зумовили необхідність правового регу­лювання відносин між робітниками, з одного боку, і державою та підприємцями, з іншого. При-кладом може бути «Положение об отношениях между хозяевами фабричных заведений и рабочими людьми, поступающие на оные по найму», затвердже-не комітетом міністрів у 1835 р. Проте воно так і не набуло сили закону. Го-ловним правовим досягненням у галузі фабричного зако­нодавства в період, що досліджується, стали рішення Державної ради 1839 р. і уряду 1840 р. про поступову ліквідацію посесійних робітників і перехід від примусової праці до вільнонайманої.

Політику лавірування царський уряд здійснював у Правобе­режній Україні, де поміщиками переважно були поляки, прямо чи побічно пов'язані з польським національно-визвольним рухом. У 1848 p. було проведено інвентаризацію їх земельних володінь. Інве­нтарні правила визначали розміри селянських господарств, форми взаємовідносин між селянами і поміщиками. Зафіксовані інвентар­ними правилами земельні наділи, формально не підлягали змінам.

У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні порівняно з Росією полягала у наданні влас­никам вотчин права продавати свої вотчини тоді, коли вони за договором чи судовим рішенням перебувають у тимчасовому воло­дінні третіх осіб.

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Укладення шлюбу передбачало договір між двома сторонами, усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо додержува­лися усі обряди весільного процесу, які не завжди збігалися з церковним обрядом. Крім так званих законних шлюбів з церковним вінчанням, в Подільській, Київській та Волинській губерніях існу­вав шлюб "на віру", по суті, цивільний шлюб. Тут жінка була рівноправною з чоловіком.

Кримінальне право.

Основними джерелами кримінального пра­ва в Україні стали: III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року — 15-й том Зводу законів Ро-сійської імперії та прийняте в 1845 році Уложення про покарання криміналь-не та виправне (1845 p.).

Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифіка-ційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів — Кримінальне уло-ження — була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частин, які поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було 775 статей.

Поняття злочину у Зводі визначалося як заборонена законом дія під загрозою покарання, в Уложенні — як дія, що полягає на недоторканість прав власті верховної й установлених нею властей, або ж на право і безпеку суспільства або приватних осіб.

Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, звичайні злочини та проступки, за вчинення яких передбачалося 35 видів покарання — від смертної кари до осуду. Збережено ті­лесні покарання, від яких звільнялися дворяни, духовен­ство, купці першої й другої гільдій тощо. Короткотермі­новий арешт у в'язни-ці дворянам і чиновникам можна було замінити домашнім арештом або арештом у примі­щенні відомства, в якому вони служили.

Незважаючи на деякі принципи буржуазного кримі­нального права (виз-начення поняття злочину, дія закону в часі та просторі, особиста відповідаль-ність тощо), Уло­ження відображало феодально-кріпосницьку сутність по­лі-тичної системи Росії, було за змістом феодально-кріпос­ницьким кодексом. Відповідної до нього дворяни мали пра­во засилати селян до Сибіру, судити їх, карати тілесно і т. д.

Відповідальність встановлювалася при наявності як умислу, так і необе-режності. Основу призначення покарань складав становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан і селян. Покарання призначались як судами, так і поліцією.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершу-вало за обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті.

Проступок визначався як "порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської або особистої безпеки і користі". Було значно розширено перелік складів злочинів.

Уложення ввело нову систему покарань, яка складалася з покарань кри-мінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась тільки за державні та карантинні злочини.

Як джерело кримінального права використовувався також "Сільський судовий устав", у відповідності з яким сільські і волосні розправи визначали такі покарання: штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання різками.

За вчинення політичних злочинів Уложення встановлювало рівні міри покарання незалежно від стадій злочину, а також ступенів співучасті. Уложення передбачало нові види злочину, серед яких особливо визна­чалася участь селян в антикріпацьких виступах, а робітників — у страйках. Вони розглядалися як політичні злочини.

Метою покарання в першу чергу ставало залякування, про що свідчить наявність великої кількості санкцій із смертною карою, а також введення нерозмірне суворих покарань. Система покарання складалася з 35 видів — від смертної кари до догани.

У 1832 p. був прийнятий "Свод учреждений и уставов о содержащихся под стражей и о ссыльных" — перший документ загальноросійського тюремного законодавства, яким регламентува­лися такі види покарань, як заслання, каторга, тюремне ув'язнен­ня.

Судочинство.

Царським указом від 15 квітня 1842 р. в Чернігів­ській і Полтавській губерніях було введено російське законодавство з судочинства. З цього часу на усю територію України були поши­рені єдині загальноросійські джерела процесуального права.

У своїх діях судові та поліцейські органи керувалися Х і XV томами Зводу законів, а також Сільським судовим статутом 1839 p.

У провадженні кримінальних справ особливу роль відігравала поліція, яка здійснювала слідство та виконувала вироки. Криміна­льна справа починалася за доносом або ініціативою прокурорів, стряпчих чи поліції. Судового слідства не було. Справа докладалася одним з членів суду або секретарем. Як правило, свідки чи експерти у суд не викликалися. Обвинувачений був не суб'єктом, а об'єктом процесу. Звід закріплював систему формальних доказів. При недо­статній кількості доказів суд не оголошував вирок, а залишав підсудного під підозрою, що для селян і міщан інколи закінчувалося виселенням до Сибіру. Злочини проти держави та віри розглядалися у спеціальних судах, утворених за указом царя.