ВСТУП

Під джерелами кримінально-процесуального права, як і джерелами більшості інших галузей права, найчастіше розуміють сукупність (систему) правових актів, що містять відповідні норми. Такі акти можуть бути різних видів, що ми можемо розглянути за допомогою даної схеми.

КОНСТИТУЦІЯ

УКРАЇНИ

ПРИНЦИПИ, НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА,

МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ

РОЗ”ЯСНЕННЯ

ПЛЕНУМУ

ВЕРХОВНОГО

СУДУ

УКРАЇНИ

КРИМІНАЛЬНО-

ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ

КОДЕКС,

ІНШІ ЗАКОНИ

НОРМАТИВНІ

АКТИ

МІНІСТЕРСТВ І

ВІДОМСТВ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУ-

ЦІЙНОГО

СУДУ

УКРАЇНИ

Джерела кримінально-процесуального права.

1. Конституція України

У кримінально-процесуальному праві основним джерелом є закон — прийнятий вищим представницьким (законодавчим) органом акт, що містить правові норми, призначені для регламентації діяльності, здійснюваної в зв'язку з провадженням по кримінальних справах, і виникаючих при цьому відносин .

Конституція має вищу юридичну силу. Усі закони й інші правові акти не повинні суперечити їй.

Конституційні розпорядження, що стосуються кримінального судочинства, зосереджені головним чином у розділах 2 і 8, що присвячені правам і свободам людини і громадянина, а також судової влади. Ці розпорядження містять найбільш принципові положення, що лежать в основі кримінального процесу в цілому (рівність усіх перед законом і судом; свобода і недоторканість особи; недоторканність приватного життя; охорона таємниці листування , телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень; недоторканність житла; право захищати свої права всіма способами, не забороненими законом, у тому числі шляхом звернення в суд; презумпція невинуватості; гласність судочинства; змагальність і рівність прав у суді і т.д.).

Досвід реалізації положень Конституції показав, що на практиці не завжди правильно вирішуються питання, пов’язані з забезпеченням її безпосередньої дії. Суди й інші правоохоронні органи попросту не були готові до такого застосування основного закону. У зв'язку з цим Пленум Верховного Суду України , узагальнивши основні тенденції в діяльності судів на даному напрямку,

в своїй постанові № 9 від 01.11.1996 року “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” дав наступне роз'яснення (п. 2):

«Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст.150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.”

У випадках, коли стаття Конституції України є відсильною, суди при розгляді справ повинні застосовувати закон, що регулює виниклі правовідносини. Наявність рішення Конституційного Суду України про визнання неконституційної тієї чи іншої норми закону не перешкоджає застосуванню закону в іншій його частині.

Безпосередньо в кримінальному процесі закріплені наступні положення Конституції України:

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина

не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

1. Закони України. Кримінально-процесуальний Кодекс

Повна і всебічна регламентація при провадженні по кримінальних справах, є завданням перед спеціально прийнятими законами.

Таким законом є Кримінально-процесуальний кодекс України. Діючий КПК за час свого існування неодноразово піддавався змінам і доповненням під впливом різного роду факторів. Усього таких змін і доповнень було біля чотирьохсот . Самою «багатостраждальною» статтею виявилася стаття 112 (про підслідність кримінальних справ): її змінювали і доповнювали майже сорок раз.

До числа найбільш великих коректувань можна було б, приміром, віднести наступні: заснування слідчого апарату органів внутрішніх справ (1963 р.); регламентація повноважень начальників слідчих відділів, їхніх процесуальних взаємин зі слідчими і прокурорами (1965 г); уточнення у зв'язку з прийняттям Конституції України від 20 квітня 1978 року (1983 р.); введення протокольної форми підготовки матеріалів справи (1985 р.); збільшення граничного терміну утримання під (1989 р.).

КПК України — основний, але не єдиний закон, що має відношення до кримінального процесу. Правильне застосування розпоряджень КПК нерідко вимагає знання положень ряду інших законів. До них варто відносити:

Кримінальний Кодекс України 5 квітня 2001 року

Закон України «Про судоустрій України» від 07 лютого 2002 року ;

Закон України «Про статус суддів » від 15 грудня 1992 року ;

Закон України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року ;

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1991 року ;

Закон України «Про службу безпеки України» від 25 березня 1992року ;

Закон України «Про попереднє ув’язнення » від 30 червня 1993 року ;

Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів у зв’язку з утворенням податкової міліції” від 05 лютого 1998 року

Закон України «Про внесення змін деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про державну прикордонну службу України” від 03 квітня 2003 року

Закон України «Про адвокатуру » від 19 грудня 1992 року ;

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року ;

Закон України «Про застосування амністії» від 1 жовтня 1996 року ;

Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року;

Приведені і деякі інші акти підлягають виконанню при вирішенні конкретних питань, що виникають при провадженні по кримінальних справах. Приміром, при визначенні законності складу суду можуть мати істотне значення відповідні положення Закону про статус суддів і Закону про судоустрій, а при дослідженні й оцінці доказів — Закону про оперативно-розшукову діяльність, Закону про міліцію.

До числа інших, не згаданих у приведеному вище переліку актів можна віднести, наприклад, ті, котрими встановлюються особливі умови притягнення до кримінальної відповідальності окремих категорій осіб.

У зв'язку з характеристикою кримінально-процесуального законодавства важливо мати на увазі, що застосуванню підлягають тільки офіційно опубліковані закони. Що стосується інших нормативних актів, то на них це правило поширюється, якщо вони торкаються прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

3. Міжнародне право та договори

У наші дні істотна роль у правовій регламентації, у тому числі в регулюванні кримінального судочинства, також відведена принципам і нормам міжнародного права і міжнародних договорів України. Відповідно до ст. 9 Конституції, «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України “.

Міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.