35358 (Кримінальне право), страница 3

Систематичне тлумачення здійснюється шляхом зіставлення кримінального закону з іншими нормами кримінального, а також інших галузей права, які охороняють (регулюють) ті самі або близькі правовідносини. Систематичне тлумачення - визначення місця правової норми в системі права.

Логічне тлумачення здійснюється за допомогою законів та прийомів науки логіки, її категоріального апарату. Логічне тлумачення надзвичайно поширене, хоча часто здійснюється автоматично особою, яка тлумачить закон.

За обсягом тлумачення поділяється на буквальне; поширювальне та обмежене.

Буквальним визнається тлумачення, яке здійснюється у точній відповідності до тексту кримінального закону. Це найпоширеніший вид тлумачення за обсягом.

Поширювальне тлумачення надає кримінальному закону ширше поле для застосування, ніж це визначено в тексті кримінально правової норми (напр., визнання пом'якшуючими обставинами і ті, які безпосередньо не вказані в ст. 66 КК).

Обмежене тлумачення - визначає можливість більш вузького поля застосування закону, ніж це вказано безпосередньо в самому законі (напр., можливість суду не визнавати як обтяжуючу обставину вчинення злочину в стані сп'яніння ст. 67 КК).

ЗАДАЧА.

Громадянин України М незаконно придбав у Одесі пістолет і постійно носив його з собою. Мав він його при собі й у Саратові де потрапив до медвитверезника. За незаконне придбання і носіння зброї його притягнуто до кримінальної відповідальності. Визначити місце і час вчинення злочину

Розв’язання

Місцем вчинення цього злочину є міста Одеса та Саратов РФ тобто на території України та поза її межами. Злочин вважається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, або якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України (ст. 6 КК).

Час вчинення злочину (незаконне придбання вогнепальної зброї) - момент купівлі-продажу зброї; незаконне носіння зброї – з моменту придбання до моменту затримання гр. М.

Частина ІІ. Кримінальний процес

1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ

Аналіз кримінально-процесуальної літератури, в якій розглядається поняття кримінально-процесуального закону, свідчить про певні розбіжності в трактуванні цього питання. В деяких випадках під ним розуміють як форму правових актів, що містять норми, які регулюють суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон¹. Отже, під поняттям «кримінально-процесуальний закон» розуміють форму і зміст кримінально-процесуального права в органічному поєднанні.

Кримінально-процесуальне право є обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права в Україні. Як і будь-яка ланка єдиного ланцюга, кримінально-процесуальне право, маючи певну самостійність, пов'язане з іншими ланками, зокрема з матеріальним кримінальним правом.

Правильне розуміння кримінально-процесуального права є необхідною умовою для відмежування цього поняття від інших, подібних до нього.

Деякі автори поєднують поняття кримінально-процесуального права і кримінального процесу, тобто вони розглядають кримінальний процес як сукупність норм і як діяльність відповідних органів. Ці поняття не слід змішувати чи ототожнювати. Кожне з них має своє змістове навантаження.

Нерозривний зв'язок кримінального і кримінально-процесуального закону зумовлено тим, що в них спільна мета — охорона суспільства від злочинних посягань. Але при цьому вони виконують різні функції. Кримінальний закон визначає межі злочинної діяльності, тобто те, яка діяльність чи бездіяльність є злочином, а також міру покарання за цей злочин. Кримінально-процесуальний закон встановлює відповідний порядок реалізації кримінального закону, найбільш: правильне і точне його застосування.

2.СТРУКТУРА ТА ВИДИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ НОРМИ

Особливістю кримінально-процесуальної діяльності є досить докладна регламентація її нормами кримінально-процесуального права. У зв'язку з цим для теорії і практики кримінального судочинства набуває великого значення розробка питань про те, як у правовій нормі формулюється державна воля, якими засобами досягається поєднання її з волею суб'єктів правовідносин, яким є шлях найбільш ефективного впливу правової норми на суспільні відносини для одержання найкращого практичного результату.

Частину цих питань може бути з'ясовано при розгляді видів і структури кримінально-процесуальних норм.

Кримінально-процесуальна норма як загально-правова норма має такі особливі риси: 1) це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою і має загальнообов'язковий характер (положення норм права повинні сприйматися як безумовна вказівка до дій, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи раціональності); 2) це формально визначене правило поведінки (в нормі закріплюються права й обов'язки учасників відносин, а також санкції за порушення встановлених норм: приписи норм повинні виконуватися в тому обсязі, в якому вони формально закріплені); 3) це правило поведінки загального характеру (правило поведінки адресовано не конкретній особі, а поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, що регламентується нормою права); 4) це правило поведінки, що набуває характеру нормативності у чітко встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається уповноваженим на те органом у межах його компетенції і в рамках встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розробки, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії та змісту норм); 5) це правило, здійснення якого забезпечується державою (держава створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному здійсненню правил поведінки, а також створюються засоби заохочення, переконання, примусу і санкцій за невиконання вимог).

Як структурні одиниці кримінально-процесуального права, його норми мають такі ознаки: встановлюються державою; це загальні правила поведінки; вони забезпечені силою державного і громадського примусу; є загальнообов'язковими; спрямовані на найбільш ефективне здійснення завдань кримінального судочинства.

Кримінально-процесуальні норми мають такі особливості, властиві тільки цим нормам: мають найвищу юридичну силу; формулюють принципи кримінального процесу; регулюють процедуру кримінального судочинства; регламентують діяльність учасників процесу; наділяють учасників правами й обов'язками; спрямовані на вирішення завдань кримінального судочинства.

Отже, виходячи із цих ознак, можна визначити кримінально-процесуальну норму в двох аспектах: як загальноправове і власне кримінально-процесуальне поняття.

Як загальноправове поняття — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що встановлено або санкціоновано державою, гарантується та охороняється нею.

Щодо кримінально-процесуального поняття норм думки різних авторів схожі, однак існують деякі відмінності. Одні автори вважають, що кримінально-процесуальна норма — це правило поведінки учасників кримінального судочинства, що регулює їхню поведінку шляхом вказівки на умови виникнення відповідних правових відносин, визначення їх суб'єктів, встановлення прав, обов'язків і санкцій за неналежну поведінку. Інші вчені визначають їх як встановлені державою загальні та обов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальних прав і обов'язків, що забезпечені силою державного і громадського примусу і мають завданням найефективніше здійснення кримінального судочинства. Деякі науковці визначають кримінально-процесуальну норму як загальноправове поняття.

Кримінально-процесуальна норма — це встановлене державою, загальне й обов'язкове правило поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, яке виконується добровільно або його виконання забезпечується силою державного примусу шляхом притягнення до юридичної відповідальності.

У кримінально-процесуальних нормах завжди містяться певні права й обов'язки. Залежно від цього, норми класифікують на такі, що зобов'язують, уповноважують і забороняють.

Норми, що зобов'язують, категорично диктують суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності певну поведінку. Наприклад, потерпілий зобов'язаний з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду для допиту про обставини, що підлягають встановленню по кримінальній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними (ст. 72 КПК); обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора виявляти причини та умови, що сприяли вчиненню злочину (при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи (ст. 23 КПК).

Норми, що уповноважують, наділяють учасників процесу певними правами. Це, наприклад, права обвинуваченого (ч. 2 ст. 43 КПК), підсудного (ст. 263 і ч. 3 ст. 43 КПК), підозрюваного (ч. 2 ст. 431 КПК), захисника (ч. 2 ст. 48), потерпілого (ч. 3 ст. 49), цивільного позивача і відповідача (ч. 2 ст. 51 КПК).

Норми, що забороняють, можна визначити як різновид тих, що зобов'язують, у формі прямої заборони встановлювати обов'язок утримуватися від певних дій. Наприклад, недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК); ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення (ч. 1 ст. 14 КПК); забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. 3 ст. 22 КПК).

Деякі автори, наприклад Б. А. Галкін, за ступенем категоричності вимог поділяють кримінально-процесуальні норми на:

1) норми, що забороняють певну дію;

2) норми, що передбачають певний спосіб дій (обов'язок порушити справу при виявленні ознак злочину);

3) норми, що передбачають певні дії при встановленні тих чи інших обставин справи (за наявності достатніх доказів, що дають підставу для пред'явлення обвинувачення у вчиненні злочину, слідчий виносить вмотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого);

4) норми, що встановлюють певну поведінку залежно від наявності згоди іншого учасника правовідносин (експерт має право бути присутнім при допиті, але тільки з дозволу особи, що його проводить);

5) норми, що надають можливість певної дії на розгляд уповноваженого.

Крім цього, виділяють резолютивні й технічні норми. Резолютивні норми мають характер визначень або нездійснення бажаної дії. Наприклад, «підозрюваним визнається...» (ст. 43 КПК), «спори про підсудність між судами не допускаються» (ст. 42 КПК). До технічних норм належать правила провадження слідчих дій, правила зберігання речових доказів, правила складання протоколів, процесуальні строки, тобто вони визначають процесуальну техніку.

Найуніверсальнішою і точнішою є перша класифікація кримінально-процесуальних норм на такі, що зобов'язують, уповноважують і забороняють, до яких слід додати ще резолютивні й технічні, через те, що не всі норми містять права чи обов'язки, а існують положення, що тільки «констатують факт» і на основі яких можуть виникати відповідні права й обов'язки в конкретного учасника кримінального процесу.

Кримінально-процесуальні норми містяться в КПК та інших законодавчих кримінально-процесуальних актах. Одна норма може міститися в одній статті кримінально-процесуального акта. Наприклад, у ст. 5 КПК є одна норма, що забороняє: «Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом».

В одній статті може міститися дві й більше кримінально-процесуальних норм. Через те, що кримінально-процесуальна норма є різновидом правової норми, до неї можна застосувати таку структуру правової норми: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза — це умова, за якої повинна вчинитися чи не вчинитися певна дія. За ступенем визначеності гіпотези поділяються на: 1) безумовно визначені (ч. 2 ст. 327 КПК: «обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, якщо в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена»); 2) відносно визначені (ч. 2 ст. 26 КПК: «виділення справи допускається у випадках, що викликаються необхідністю, коли це не може негативно відбиватися на всебічності, повноті і об'єктивності дослідження і вирішення справи»); 3) безумовно невизначені (ст. 317 КПК: «у випадках заявления клопотань суд їх обговорює і розв'язує, про що виносить ухвалу, а суддя постанову»).

Диспозиція — це правило поведінки учасників кримінального процесу, що забезпечує виконання його завдань. Наприклад, у ст. 37 КПК диспозицією є правило: «...справа повинна бути розглянута судом, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство в даній справі»; а гіпотеза: «якщо місця вчинення злочину встановити не можна...»

Санкція — спеціальний засіб забезпечення вказаного в диспозиції правила поведінки. Санкція передбачає несприятливі для суб'єкта наслідки, що настають при невиконанні зазначеного правила поведінки. Вона є притаманною будь-якій процесуально-правовій нормі, але буває різною. Наприклад, скасування незаконно обраного запобіжного заходу взяття під варту має на меті використати новий кримінально-процесуальний закон, видалення із залу судового засідання має запобіжний характер.

Санкції є у багатьох нормах, інакше останні втратили б свою загальнообов'язковість і деякі інші властивості, а їх виконання не було б гарантовано.

Кримінально-процесуальні санкції мають переважно правовідновлювальний характер, вони спрямовані на усунення допущених порушень закону, відновлення законності.

До посадових осіб, які порушують закон, не виконують його приписів, можуть бути застосовані заходи дисциплінарного впливу, а в деяких випадках, якщо це вказано в законі, і кримінально-правові санкції.