34728 (Форма та зміст заповіту за законодавством різних держав)

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет

імені Івана Франка

Інститут післядипломної освіти

Факультет міжнародного

права і бізнесу

Контрольна робота

з дисципліни

Міжнародне приватне право

на тему:

«Форма та зміст заповіту за законодавством різних держав»

Виконала

ст. Групи МП с –31

Процик О.Ю

Перевірила

К.ю.н., доц. Фединяк Г.С.

ЛЬВІВ-2010

План

1. Вступ

2. Загальна характеристика спадкового права різних держав

3. Спадкування за заповітом

А) Поняття заповіту

Б) Договори про спадкування

В) Форми заповіту за законодавством різних держав

4. Зміст заповіту в різних державах

5. Порядок складання заповітів

6. Умови відкликання заповіту, втрата сили та визнання заповіту недійсним

7. Колізії законодавства у сфері спадкування за заповітом

8. Висновок

1. Вступ

Актуальність дослідження правових питань спадкування за заповітом обумовлена зростаючим значенням права приватної власності громадян і порядку її спадкування в умовах ринкової економіки , необхідністю розробки правового механізму , який належним чином міг би захистити права і інтереси громадян. Спадкове право сьогодні – один із центральних інститутів цивільного права . Його місце у системі цивільного законодавства визначає співвідношення з іншими цивільно-правовими інститутами , в першу чергу , з інститутом права власності , який в останнє десятиріччя радикально змінився але ці зміни не знайшли відображення у спадковому праві України. Між тим , спадкове право забезпечує правонаступництво у цивільних правах і обов’язках на випадок смерті їх носія , визначає долю майна померлого.

Дослідження проблем спадкового права в умовах ринку , а саме спадкування за заповітом , має важливе теоретичне і практичне значення.

Об’єктом дослідження в роботі є різнобічна за своїм змістом й обсягом система правовідносин щодо спадкування за заповітом в різних державах , яка характеризує процес укладання , форми і зміст заповіту.

Основна мета роботи полягає в комплексному вивчені як теоретичних , так і практичних організаційно-правових питань спадкування за заповітом в різних державах.

2. Загальна характеристика спадкового права різних держав

Спадкове право, як інститут цивільного права, охоплює норми, що регулюють відносини, пов’язані з переходом прав і обов’язків від померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). У юридичній літературі справедливо проводиться поділ правовідносин у сфері спадкування на такі, що: 1) пов’язані з набуттям спадкових прав; 2) виникають в момент здійснення спадкових прав; 3)зумовлені процесом управління спадковим майном. Саме ці правовідносини стануть предметом розгляду з точки зору матеріально-правових та колізійних норм у цьому розділі.

Спадкування є одним із важливих способів набуття права власності у всіх державах. У багатьох з них поєднуються два найважливіших принципи спадкового права: свобода заповіту та охорона інтересів сім ї. Перший випливає з принципу свободи договору. Проте він обмежується на користь спадкодавця, за якою резервуються частка спадкового майна. Будучи завжди консервативним,сьогодні спадкове праве характеризується новими тенденціями,а саме: розширенням прав пережившого подружжя,усиновлених і позашлюбних дітей,участь у держави у розподілі спадкового майна з допомогою системи оподаткування,обмеженням кола осіб,які спадкують за законом. Остання тенденція розширює можливості держави у набутті виморочного (безхазяйного) майна.

У зв’язку з тим,що вирішення колізій законодавства,які часто виникають у разі спадкування,може призвести до різних результатів (наприклад,внаслідок прийняття чи неприйняття зворотного відсилання або відсилання до закону третьої держави),доцільно мати хоч би найзагальніше уявлення про спадкове право у різних державах. Наприклад,поняття спадкування у країнах «континентального» та «загального» права тлумачиться по-різному. У державах континентальної Європи спадкуванням вважається універсальне правонаступництво,за яким права та обов’язки померлого переходять безпосередньо до спадкоємців. У країнах «загального права»,зокрема в Англії та США,майно спочатку переходить за правом довірчої власності до так званого «особистого представника» померлого,який передає спадкоємцям тільки ту частку майна, що залишилася після розрахунків з кредиторами.

Найпоширенішими правовими підставами спадкування в усіх правових системах вважаються заповіт і закон. Заповіт має переважаюче значення, а закон - субсидіарне, оскільки він застосовується у разі відсутності юридично дійсного заповіту, або коли заповітом охоплюється тільки частина спадкового майна чи якщо заповітом не охоплено інтереси осіб, які мають обов’язкову частку в спадковому майні. У деяких правових системах допускається укладання спадкового договору.

В Україні спадкоємство здійснюється за законом, заповітом та спадковим договором. Заповіту в Україні надається переважаюче значення. Чинні в Україні норми спадкового права відображають зазначені тенденції спадкового права. Наприклад , ст.1261 Цивільного кодексу України передбачає, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є діти спадкодавця, у т.ч. зачаті за життя спадкоємця та народженні після його смерті,той з подружжя, який його пережив, та його батьки.

Згідно зі ст.1260 Цивільного кодексу України у разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач та його родичі – з другого прирівнюються до родичів за походженням.

Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії.

3. Спадкування за заповітом

А) Поняття заповіту

Заповіт (testament,will) - це волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті, виражене у встановленій законом формі. Як правило,заповіт є одностороннім та відкличним. Таким він є за законодавством більшості держав,у тому числі й України. Право деяких держав допускає складення спільних заповітів,у яких відображена воля двох чи більше осіб (Україна,Німеччина,Англія,США). Англо-американському праву відомі взаємні заповіти,тобто заповіти кількох осіб,складених взаємно одна одній. Стаття 998 Цивільного кодексу Франції забороняє і спільні, і взаємні заповіти. Спільні заповіти заборонено також в Іспанії. Тому , якщо такий документ складено громадянином Іспанії за кордоном, навіть якщо спільний заповіт дозволено в іноземній державі, - в місці його вчинення, - в Іспанії він вважається не дійсним (ст..783 Цивільного кодексу Іспанії 1889 року). Швейцарське законодавство не має норм щодо зазначених заповітів, однак судова практика визнає їх недійсними. Негативне ставлення до таких актів пояснюється прагненням забезпечити принцип відкличності заповітів.

Цивільний кодекс України регулює укладання заповітів подружжям,називаючи їх спільними заповітами. Відповідно до ст.1243 Цивільного кодексу України подружжя може скласти спільний заповіт щодо майна,яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до пережившого подружжя. Якщо помре й переживше подружжя, право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. Допускатиметься відмова від заповіту кожним з подружжя за його життя. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Б) Договори про спадкування

Від заповітів слід відрізняти договори про спадкування. Вони укладаються між спадкодавцем та однією чи кількома особами, уповноваженими на утримання певного майна спадкодавця після його смерті. Якщо заповіт вступає в силу з моменту смерті спадкодавця, то договір про спадкування – з моменту його укладення. Заповіт може бути змінений заповідачем, а договір не можна розірвати в односторонньому порядку. Незважаючи на те, що в сучасних правових системах договір про спадкування не є поширений , все ж пов’язані з ним питання детально регулює законодавство Німеччини,Швейцарії та деяких інших держав. У Франції такі договори є винятком. Вони укладаються зрідка хіба що між подружжям.

Донедавна цивільному законодавству України договори про спадкування не були відомі. Проте Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року передбачив главу 90 за назвою: «Спадковий договір». Спадковим пропонується вважати такий договір, відповідно до якого одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Передбачається, що відчужувачем за спадковим договором може бути подружжя,один з подружжя або інша особа. Набувачем – фізична чи юридична особа. Окремі норми пропонуються для врегулювання особливостей спадкового договору за участю подружжя (ст.1306 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р.). Допускається розірвання спадкового договору судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень, а також на вимогу набувача в разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

В) Форми заповіту за законодавством різних держав

Заповіт можна характеризувати, беручи до уваги його форму та зміст. Недотримання законодавчо встановленої форми заповіту зумовлює визнання його недійсним. Законодавство різних держав встановлює декілька основних форм заповіту: публічний акт, таємний (секретний) і власноручний заповіти.

Заповіт у формі публічного акта вчиняється у встановленій законом процедурі за участю офіційної особи, як правило, нотаріуса. Наприклад, у Франції заповіт у формі публічного права складається у присутності двох нотаріусів або одного нотаріуса й двох свідків. У Швейцарії – за участю нотаріуса та двох свідків. Відповідно до Цивільного закону Латвії 1937 р. заповіти у формі публічного акта складаються у нотаріуса, у волостному суді або у консула Латвії у присутності заповідача та за участю двох свідків, офіційно депонується у нотаріуса чи іншої особи, уповноваженої законодавством. Переважно він не викликає сумніву в його справжності. Зміст такого акту відповідає дійсній волі заповідача.

Таємний заповіт складає заповідач і в закритому виді, як правило , у присутності свідків, передає на зберігання нотаріусу. Використання цієї форми заповіту сприяє збереженню його таємниці та неможливості легкої втрати документа. Таємні заповіти передбачено статтями 969,1007 Цивільного кодексу Франції,параграф 2239 німецького Цивільного уложення. Вчинення таємних заповітів допускає й ч.2 ст.505 Цивільного кодексу Швейцарії, а питання, пов’язані з ними, регулюють норми права кантонів. Цивільне законодавство України донедавна не передбачало складання таємних заповітів. Проте нині можливість існування таких заповітів передбачено статтями 1249, 1250 Цивільного кодексу, відповідно до норм якого секретним вважається заповіт, посвідчений нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповіт повинен міститися в заклеєному конверті з підписом заповідача на конверті та посвідчу вальним написом нотаріуса, скріпленим його печаткою. У присутності заповідача цей конверт поміщається в інший і опечатується. Нотаріус та інші особи, крім заповідача не ознайомлюються під час цієї процедури зі змістом заповіту.

Законодавство однієї держави може допускати існування декількох форм заповітів. Наприклад, усі перелічені форми заповітів передбачає законодавство Франції. Проте залишає заповідачу свободи вибору Закон Англії 1837 р.,який передбачає тільки одну форму заповіту. Відповідно до ст.9 Закону заповіт складається у письмовій формі, підписується заповідачем чи іншою особою за його вказівкою, засвідчується не менш ніж двома свідками у його присутності.

Власноручний заповіт є найпоширенішою формою заповіту. Ним вважається документ, текст якого складає, підписує та датує заповідач. Машинописний текст не є власноручним заповітом. Найпростіший у складанні й такий, що дає змогу зберегти таємницю волі заповідача, власноручний заповіт має деякі недоліки. Наприклад, його легко втратити або він може бути складений під впливом інших осіб на волю заповідача. Власноручна форма заповіту передбачена , наприклад , законодавством Російської Федерації. Так, згідно зі ст.540 Цивільного кодексу РРФСР 1964 р. заповіт складається у письмовій формі й нотаріально посвідчується. Якщо заповідач внаслідок хвороби чи з інших причин не може підписати заповіт. Його підписує інша особа, уповноважена законом.

На відміну від власноручних заповітів, передбачених законодавством держав «сім'ї континентального права», англійське законодавство, як вказувалося, не вимагає виконання заповіту рукою самого заповідача. Заповіт може бути написано іншою особою, виконаний машинописним способом або у вигляді криптограми. Допускається поєднання рукописного та машинописного текстів.

Англійська форма заповіту в загальних рисах сприйнята у США, за винятком штату Луїзіани, у якому, як зазначалося, діє французьке право. У решті штатів окремі розбіжності норм щодо форми заповіту не є принциповими. Хоча не можна стверджувати й про їх уніфікованість. Так, законодавство штатів Массачусетс, Мен та деяких інших передбачає за свідчення заповіту трьома свідками. В інших , як то Арізона, Арканзас, Каліфорнія, немає єдиної форми заповіту.