34728 (570910), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Відповідно до Закону Канада «Про реформування спадкового права» 1994 р. заповіт повинен бути складений тільки у письмовій формі (ст.4) і підписаний законодавцем. Інша особа підписати заповіт не може ні за яких умов. На дійсність заповіту місце розміщення підпису не впливає.
Цивільний кодекс Латвії 1937 р. передбачає складання приватних заповітів. Ці акти вчиняються, як правило , письмово та в присутності хоч би двох довірених свідків.
За виняткових обставин, передбачених законодавством держав, допускається спрощений порядок вчинення заповітів. До таких обставин належать епідемія (параграф 2250 Цивільного уложення Німеччина), перебування особи яка складає заповіт,на дійсній військовій службі,складання заповіту моряком, який перебуває у плаванні (ст.11 англійського закону 1837 р.). У першому випадку заповіт може бути вчинено в усній формі в присутності трьох свідків. У другому – також в усній та в присутності свідків, або у письмовій , але без його підписання чи засвідчення свідками. Вчинення привілейованих заповітів передбачено й Цивільним законом Латвії 1937 р. у разі , якщо заповідач через надзвичайні обставини не має можливості скласти письмовий приватний чи публічний заповіт. У такому разі спадкодавець висловлює свою останню волю усно. Вона виголошується у присутності свідків. Якщо надзвичайні обставини припиняють свою дію і у спадкодавця є можливість скласти письмовий заповіт, тоді усний заповіт втрачає силу протягом трьох місяців після припинення зазначених обставин.
Якщо за загальним правилом, що міститься у законодавстві Латвії, свідки, які запрошуються у разі вчинення заповіту, повинні володіти певними якостями, наприклад бути повнолітніми, вміти читати й писати, то коли йдеться про привілейований заповіт, вимога стосовно їх писемності відсутня. Водночас письмовий заповіт, вчинений без свідків,має юридичне значення, якщо його складено: 1) особою за таких обставин, які не дозволяють запросити свідків; 2) особою , яка перебуває на військовій службі у воєнний час; 3) одним з батьків на користь дітей; 4) одним з подружжя на користь іншого.
Серед питань спадкування за заповітом важливе практичне значення має питання здатності осіб складати заповідальне розпорядження. Ця здатність залежить від досягнення особою певного віку й можливості усвідомлення значення своїх дій та їх наслідків. Правова оцінка дієздатності особи стосовно вчинення заповіту, як правило , дається після відкриття спадщини.
В Україні,Франції,Швейцарії,Англії,більшості штатів США здатність до складання заповітів у певному обсязі виникає з досягненням повноліття, тобто 18 років. Законодавство багатьох держав не передбачає можливості укладання заповітів неповнолітніми особами. Проте є й альтернатива. Наприклад, параграф 2229 Цивільного уложення Німеччина допускає складення заповіту неповнолітньою особою, яка досягла 16 років. У цьому разі згоди законного представника на такі дії неповнолітнього не вимагається. Відповідно до ст.904 Цивільного кодексу Франції неповнолітня особа, яка досягла 16 років, може складати заповіт стосовно половини належного їй майна, а за відсутності родичів до 6-го ступеня родинності – на рівні з повнолітньою особою.
У деяких штатах США здатність до вчинення заповіту виникає у особи в більш ранньому віці. Наприклад, у штаті Джорджія – з 14 років. З такого ж віку здатними до складання заповіту за правом Англії є військовослужбовці та моряки, які перебувають у плаванні.
Відповідно до ст.6-8 Закону Канади «Про реформування спадкового права» неповнолітня особа може скласти заповіт, якщо вона уклала шлюб чи вступила на військову службу. Уразі наміру укласти шлюб , у заповіті вказується особа, з якою шлюб укладатиметься.
4. Зміст заповіту за законодавством різних держав
За змістом заповіт в основному є розпорядженням майнового характеру. У ньому може визнаватися позашлюбна дитина, призначатися опікун неповнолітньої особи чи виконавець заповіту. Обєктом заповідального розпорядження є майно, яке належало померлому. Звичайно кожна держава у своєму законодавстві прагне окреслити коло питань, які становитимуть зміст заповіту. У Цивільному кодексі України 2003 р. передбачено, що заповідач може розпоряджатися належним йому майном, охоплювати права й обов’язки , належні йому на момент укладення заповіту та які можуть виникнути у майбутньому. Якщо розподілено лише права, то до визначених у заповіті спадкоємців переходить й частина обов’язків заповідача, що є пропорційною до одержуваних ними прав (частини 1,3 ст.1236).
Заповіт повинен містити чітку вказівку про спадкоємців. Їх поділяють на : 1)правонаступників, до яких переходять права й обов’язки спадкодавця (універсальні правонаступники) та 2)відказоодержувачів (легатаріїв), які мають право вимагати від спадкоємця виконання певного зобов’язання на користь однієї чи кількох осіб (сингулярні правонаступники). У другому випадку мова йде про заповідальний відказ. Наприклад, відповідно до статті 1237 Цивільного кодексу України 2003р. заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять , а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Спадкоємець, на якого покладено заповідачем виконання заповідального відказу. Зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості спадкового майна, що перейшло до нього. З вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно (ч.3 ст.1238 Цивільного кодексу України.
Законодавство різних держав надає учасникам вказаних правовідносин неоднакове коло прав та покладає на них неоднакове коло обов’язків, розрізняючи при цьому декілька видів легат аріїв і відповідно легатів. Наприклад, стаття 1002 Цивільного кодексу Франції розрізняє універсальних легатаріїв, легатаріїв універсальним титулом і сингулярних легатаріїв. Універсальний легат – це заповідальне розпорядження , яке передбачає перехід усієї сукупності прав і обов’язків заповідача до однієї чи кількох осіб. Відповідно до легата за універсальним титулом здійснюється перехід тільки певної частини спадкового майна. В обидвох випадках відказоодержувачі відповідають по боргах спадкодавця. Що ж до сингулярних легатів, то їх предметом є тільки майнові предмети.
У Великобританії легат арії за своєю компетенцією майже не відрізняються від спадкоємців. Спадкоємці не мають якихось особливих обов’язків, крім передбачених заповітом. Єдиний порядок спадкування діє й у США.
Закон ПАР «Про порядок складання заповіту» 1987р. передбачає не тільки виконання спадкоємцями волі спадкодавця, але й зобов’язання надати заповіт про прибутки, отримані від використання нерухомості в своїх цілях. Водночас для легатаріїв цього обов’язку не передбачено.
Норми, схожі з правилами Цивільного кодексу України, має Цивільний кодекс РРФСР. У його ст. 538 зазначено обов’язок спадкоємця виконати заповідальний відказ в межах дійсної вартості майна, що перейшло до нього, за вирахуванням тієї частки боргів спадкодавця, яку належить виплатити саме йому. Відповідно до ст. 538 зазначеного Кодексу дозволяється перехід права виконання відказу до інших спадкоємців, у випадку смерті спадкоємця- виконавця заповідального відказу до відкриття спадку чи його відхилення як такого. Допускається й неприйняття заповідального відказу відказоодержувачем. Цей акт є безумовним. Крім того, відказоодержувач може бути позбавлений своєї частки спадку, якщо його дії спрямовувалися проти реалізації останньої волі спадкодавця. Відказоодержувач може користуватися своїми правами протягом трьох років.
Правові системи різних держав часто допускають укладення заповітів під умовами. Цивільний кодекс України допускає укладення таких заповітів. Класичним у цьому аспекті є випадок з практики Інюрколегії СРСР. Англійська громадянка склала в Англії заповіт, у якому заповіла майно своїй сестрі – радянській громадянці, з місцем проживанням у місті Москві. У заповіті містилася умова приїзду спадкоємці до Лондона не пізніше, ніж через десять років після смерті заповідачки. Виникли запитання: як слід розуміти умову про приїзд до Лондона? Чи зобов’язана радянська громадянка для отримання спадку приїхати до Англії на постійне місце проживання, як стверджували англійські юристи, чи тільки на нетривалий час для отримання спадкового майна? Суд, розглядаючи справу, вирішив, що у заповіті йшлося про приїзд спадкоємці до Англії тільки для отримання майна, а не для проживання у цій країні.
5. Порядок складання заповітів
Законодавство майже усіх держав допускає складення заповіту на користь будь-якої особи. Проте, як зазначалося, принцип свободи заповіту може бути обмежений на користь членів сімї. Наприклад, законодавство Франції встановлює так звану вільну частку. В її межах спадкодавець вправі вільно розпоряджатися своїм майном, складаючи заповіт або вчиняючи прижиттєве дарування. Вільна частка може становити від 3/4 до 1/4 від усього спадкового майна залежно від наявності висхідних родичів та дітей. Інша частина майна називається «резервом». Вона призначена для найближчих родичів спадкодавця по прямій висхідній та низхідній лініях (ст. 914 Цивільного кодексу Франції). За законодавством Франції спадкове майно переходить безпосередньо до спадкоємців. Однак володіти ним можуть тільки ті особи, які званою сезиною. Інші вважаються введеними у володіння. Термін «сезина» (saisine) означає дозвіл поводити себе як володілець спадку і негайно вступати у володіння спадковим майном, управляти ним та вилучати з цього доходи.
Подібним чином вирішується питання складення заповіту на користь будь-якої особи у Швейцарії. Відмінність полягає тільки у способі обчислення «часток резерву» майна кола його спадкоємців (ст. 471 Цивільного кодексу Швейцарії).
Законодавство Німеччини також гарантує захист інтересів членів сімї, не забезпечених заповітом. Відповідно до 2330 Цивільного уложення Німеччини розмір обов’язкової для них частки складає половину майна від того, що належало б ім. за законом. Право на обов’язкову частку реалізується шляхом пред’явлення до спадкоємців вимоги про виплату ними грошового еквіваленту частки. У цьому полягає різниця права на обов’язкову частку від права на «резерв», передбаченого законодавством Франції.
В Англії принцип свободи заповіту виражено послідовніше. Законодавству та судовій практиці не відомі поняття: «резерв» та «обов’язкова частка». Закон про спадкування ( про забезпечення сімї ) 1938 р. вперше передбачив засоби захисту інтересів сімї спадкодавця. Він унеможливив ті ситуації, коли заповідач міг би повністю позбавити сімю спадку. Цей закон надав пережившому подружжю, неповнолітнім та працездатним дітям право просити суд про призначення їм «розумного» утримання зі спадкового майна, якщо таке утримання не забезпечив заповіт. Законом про спадкування ( про забезпечення сімї та утриманців ) 1975 р. таке право було поширено й на інших осіб, наприклад на утриманців та осіб, кровно не пов’язаних зі спадкодавцем. Суд отримав також ширші повноваження щодо визначення розміру й способу обчислення призначуваного «розумного» утримання.
У США свобода заповіту обмежується, як правило, в інтересах пережившого подружжя. Законодавство багатьох штатів (Канзас, Нью-Йорк, інші) надає можливість пережившому подружжю (за його вибором ) спадкувати за заповітом або за законом.
Обмеження свободи заповіту здійснюється й нормами Цивільного кодексу України. У Цивільному кодексі України 2003 р. серед осіб, яким надається право на обов’язкову частку у спадщині, передбачено неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатного пережившого подружжя та непрацездатних батьків. Ці особи спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом ( обов’язкова частка ). Передбачено й дійсність будь-яких обмежень та обмежень, встановлених у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку в спадщині, лише щодо тієї частини спадщини, яка переходить до нього і перевищує його обов’язкову частку ( ч. 3 ст. 1241 ).
6. Умови відкликання заповіту,втрата сили та визнання заповіту недійсним
Законодавство держав допускає відкликання заповіту. Воно може здійснюватися в будь-який момент, а також повністю або частково. Відкликають заповіт, складаючи заповіт, що відміняє попередній чи суперечить йому, знищуючи заповіт, вилучаючи офіційно депований тощо. Відкликання заповіту (його скасування та зміна ) передбачено, наприклад , законодавством України ( ст. 1254 Цивільного кодексу ).
Взаємні заповіти , які допускає, наприклад , англо-американське право , також можуть бути відкликані односторонньо . Якщо внаслідок цього акта порушено інтереси іншої особи , вони можуть захищатися засобами « права справедливості» .
Заповіт, складений на користь подружжя, відміняється у разі розірвання шлюбу . До того ж законодавство Англії та США передбачає відміну заповіту в разі укладення заповідачем нового шлюбу .
Заповіт втрачає силу , якщо особа , на користь якої зроблено розпорядження , помирає раніше заповідача ; якщо об’єкт заповідального розпорядження втрачений за життя спадкодавця ; якщо єдиний спадкоємець чи легатарій відмовився прийняти майно ( країни континентальної Європи ) .
Законодавство держав часто передбачає умови визнання заповіту недійсним . Такими визнаються заповіти , складені особами в стані душевної хвороби чи недоумства , під впливом насильства , погрози , обману , помилки . Наприклад , відповідно до ч. 4 2229 німецького Цивільного уложення особа не може складати заповіт , якщо вона страждає на психічний розлад , недоумство чи розлад свідомості й з тієї причини не в стані усвідомлювати зміст свого волевиявлення та діяти відповідно до нього . Недійсним визнаються заповіти й у разі недотримання їх форми чи не визначення їх змісту .
7. Колізії законодавства у сфері спадкування за заповітом
Колізії у сфері спадкування за заповітом виникають в наслідок неоднакового вирішення питань законодавством держав, пов’язаних з визначенням кола спадкоємців, здатності особи до складання (відміни) заповідального розпорядження; вимогами, яким повинна відповідати форма цього акту; різними системами розподілу спадкового майна, у тому числі залежно від його поділу на рухоме й нерухоме .
Колізії законодавства держав у сфері спадкування за заповітом допомагають вирішити такі колізійні прив’язки, як особистий закон спадкодавця, а також закон місця вчинення акту . У законодавстві держав колізійні норми з питань спадкування можуть поділятися на загальні (основні) та спеціальні. Загальною (основною) колізійною прив’язкою щодо врегулювання відносин по спадкуванню часто є колізійна прив’язка до закону місця останнього постійного проживання спадкодавця. Інші колізійні принципи можуть виконувати роль додаткових.
Співвідношення колізійних принципів можна проаналізувати на прикладі німецького законодавства. Відповідно до ст. ІІ Ввідного закону до Цивільного уложення Німеччини форма заповіту підпорядковувалася тим законам, що були основними для спадкування. Його ж ст.. 28 допускала застосування й закону місця знаходження успадковуваного майна, водночас абзац 1 стю ІІ пропонував використовувати відсилання до закону місця складення заповіту. З приводу застосування колізійних прив’язок щодо спадкових відносин у Німеччині тривалий час точилися дискусії. Одні вчені вважали за необхідне запровадження універсальної колізійної норми стосовно форми заповідальних розпоряджень. Інші не вбачали у потребі у такій норм, оскільки, на їхню думку, питання про право, застосовуване до форм заповідальних розпоряджень, повинно вирішуватися федеральним законодавством. Ці погляди, виразником яких став М. Ферид, здобули численних прихильників. Завершив спори Закон ФРН «Про міжнародне право» від 1 вересня 1986 р. У ньому передбаченого декілька колізійних прив’язок, основною з яких є відсилання до закону громадянства спадкодавця. Якщо воля кількох заповідачів виражена в одному документі, то він, стосовно його форми, вважається дійсним, якщо дотримано права місця вчинення заповідального розпорядження ( п. 2 ч. 1 ст. 26 ), або права місця проживання чи звичайного місця перебування спадкодавця на момент смерті ( п. 3 ч. 1 ст. 26 ), чи якщо дотримано права місця знаходження нерухомого майна, коли мова йде про таке майно ( п. 4 ч. 1 ст.26 ).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
