130477 (Прагнення до влади, як одна з характерних форм вияву людської агресивностi), страница 2

Адлер теж надає прагненню до володіння ширшого значення, ніж тільки як прагненню до накопичення матеріальних благ. Він пов’язує з ним виникнення таких негативних явищ, як заздрість та жадібність, які, на його погляд, є проявами людського марнославства. “Жадібність міцно пов’язана з заздрістю, - зазначає він у праці “Пізнати природу людини”, - і вони, як правило, йдуть рука в руку. Ми не маємо на увазі ту форму жадібності, яка виражається у накопичуванні грошей. Є ще інша, ширша її форма, що виражається головним чином в небажанні доставляти задоволення іншим. Жадібність пронизує всі взаємовідносини такої людини з суспільством та іншими індивідами… Окрім тісного зв’язку жадібності з заздрістю, вона також пов’язана з честолюбством та марнославством. Не буде помилкою сказати, що ці риси характеру, як правило, спостерігаються одночасно. Отже, не треба володіти великою психологічною проникливістю, щоб, виявивши одну з цих рис характеру, заявити, що інші теж наявні” [7, с.195].

Але честолюбство та пов’язане з ним прагнення до влади не завжди є такими “безневинними”. Вони не тільки провокують виникнення неврозів, але й штовхають людину на агресивні дії. “Якщо ми розглянемо радіус дій невротика з самого дитинства і до кінця його днів, - підкреслює Адлер у роботі “Невроз та злочин”, - то передусім впадає в очі стримування ним агресії " (курсив мій. – А.Д.) [8, с.113].

Подібну ж точку зору висловлює і Хорні. Характеризуючи походження такого явища як садизм, вона зазначає, що “ці нахили... являють собою спробу відшкодувати свою недостатність за допомогою “заміщувального” життя, на шлях якого ступала людина, яка впала в розпач, сподіваючись коли-небудь бути сама собою. І всепоглинаюча пристрасть, яка дуже часто спостерігається у садистських діях, виростає з ненаситної потреби такої людини в тріумфі помсти... Вона може спробувати знайти своєрідне відшкодування у садистських нахилах...які, в свою чергу, посилюють її безвихідність і породжують нові конфлікти” [20, с.16-17].

Добре, якщо ці нахили є тільки “відхиленням” психіки окремого індивіда. Але коли вони можуть набуваати масового характеру, охоплювати великі групи людей, бути дуже небезпечними. Особливо в умовах наявності зброї масового знищення. “Остання війна (Перша світова. - А.Д.), - зазначає Адлер у роботі “Порятунок людства...”, - поставила нас перед перспективою можливого наукового винищування. Якщо світ - наш світ - потрібно рятувати, то очевидно, що людина повинна піднятися до рівня, на якому вона не буде, немов дитина, грати із зарядженим револьвером, піддаючись постійній небезпеці знищити себе через зловживання владою” [2, с.47].

Адлер і Хорні приходять до висновку, що прагнення до влади є абсолютним злом. Воно не тільки є однією з основних причин соціальних катаклізмів (війн, революцій і т.п.), але, якщо згадати його побічні прояви: улесливість, підлабузництво, кар’єризм та інші, є найбридкішим явищем повсякденного життя, якого суспільство ніяк не може позбутися. Як зазначає у цьому зв’язку Адлер, “прагнення до особистої влади є згубною марою, що отруює спільне життя людей. Той, хто бажає людської спільності, повинен відмовитись від прагнення володарювати над іншими”[1, с.204].

Воно тим більш небезпечне, що, як правило, має прихований, завуальований характер. Інтереси окремої особистості, яка прагне до реалізації своїх владних амбіцій, дуже часто видаються за інтереси народу, держави і т.п. Це не дає суспільству можливості вчасно розпізнати загрозу й запобігти їй. Тим більше що в арсеналі політичної влади сьогодні є безліч різних політичних технологій, які не тільки дають можливість приховати справжні агресивні наміри, але й цілеспрямовано маніпулювати масами. “Сучасний стан нашої культури і нашої свідомості, - підкреслює Адлер у роботі “Більшовизм і психологія”, - усе ще дозволяє принципу влади таємно домагатися свого під маскою почуття спільності. Відкрите, прямолінійне використання сили не популярне й тепер уже небезпечне, воно знаходить симпатію хіба що в істеричних натур. Тому нерідко насильство відбувається з посиланням на право, звичай, волю, благо пригноблених, в ім'я культури” [5, с.211].

Політична влада, - вважає Адлер, - обернула ці гуманні суспільні ідеали з мети на засіб задоволення своєкорисливих антигромадських інтересів, зокрема “… націоналізму й імперіалізму, які хитрістю й підступництвом скористалися істиною почуття солідарності у своєму прагненні до панування й властолюбства” [Там само, с.210].

Усвідомлюючи ту негативну роль, яку відіграє зазначений феномен у житті людини та суспільства, Адлер та Хорні вважають за необхідне зайнятись його серйозним науковим дослідженням. Тим більше, що він, на їх думку, має психологічну зумовленість. “Боротьба за владу, - зазначає Адлер, - має, отже, психологічну сторону, зображення якої видається нам сьогодні настійним обов'язком" (курсив мій. - А.Д.) [Там само, с.211].

Своє першочергове завдання вони вбачають у пошуку причин цього згубного для людини й людства феномена. Вони пов’язують його виникнення з відчуттям неповноцінності індивіда або навіть широких мас. “Індивідуальна...психологія стверджує, - підкреслює Адлер у “Спасінні людства…”, - що найважливіший ключ до розуміння проблем індивіда та мас лежить у відчутті неповноцінності або в так званому комплексі неповноцінності та його наслідках. Сьогодні це визнається всіма напрямками психології й психіатрії. Ми вважаємо, що кожен історичний факт, кожна фаза культурного розвитку є успішною, а іноді марною спробою усунути відчуття неповноцінності індивіда або групи...” [2, с.47-48].

Якщо виникнення названого комплексу неповноцінності у індивіда Адлер пов’язує з фізичними або моральними вадами людини, то причини його появи у мас він пояснює політичними, економічними та іншими соціальними чинниками. “Ця теза, яка є правильною щодо фізичних вад, - зазначає він, - є також вірною щодо будь-якої соціальної або економічної неповноцінності, що може викликати почуття знедоленості, яке, в кінцевому підсумку, призведе до ворожого ставлення до всього світу” [7, с.64].

Такі ж погляди ми знаходимо в “Невротичній особистості” Хорні. Вона, так само як і Адлер, виходить з того, що “невротичне прагнення до влади народжується з тривожності, ненависті й відчуття власної неповноцінності…Пошук влади є… захистом від безпорадності та почуття власної незначності. Цю останню функцію він поділяє з пошуком престижу” [21, с.128, 134].

Таким чином, прагнення до влади розглядається Адлером та Хорні в якості засобу компенсації тієї чи іншої неповноцінності, як окремого індивіда, так і великих соціальних груп. Так, Адлер зазначає, що “прагнення до влади у мас, так само як і в індивіда, є відображенням відчуття неповноцінності, нерівноцінності. Тому масові рухи можна правильно зрозуміти у перспективі індивідуальної психології. Вона показує, що прагнення до верху, яке пронизує все людство, має своє першоджерело в індивіді” [2, с.49].

Названий комплекс неповноцінності, з якого, нібито, походить прагнення до влади, на думку Адлера і Хорні, починає формуватися вже в ранньому дитинстві. Так, Адлер дає таку інтерпретацію походження цього феномена: “Я маю коротенько висвітлити, яким чином мета – богоподібна перевага – перетворює ставлення індивіда до свого оточення, робить його войовничим і як у боротьбі людина прагне наблизитися до мети шляхом прямої агресії або по спрямовуючій лінії обережності. Якщо простежити за ходом розвитку цієї агресії з раннього дитинства, то, як правило, можна виявити фундаментальний факт, який служить її причиною: протягом усього періоду розвитку дитині властиве почуття неповноцінності стосовно батьків, братів і сестер й оточуючих” [4, с.20-21].

Хорні дає дещо іншу інтерпретацію походження цього феномена. Вона виходить з більш широких передумов, які узагальнює у понятті “базальної тривоги”. Ця остання, на думку Хорні, є фундаментальною основою психічної організації всіх індивідів, визначає нібито всі їх потяги й насамперед “нав'язливе прагнення до любові і прихильності й прагнення до влади...” [20, с.164].

Таким чином, комплекс неповноцінності, на погляд Адлера та Хорні, має цілком соціальну зумовленість. Основну причину виникнення цього феномена вони пов’язують або з умовами виховання дитини (Адлер), або з соціальними умовами існування людини (Хорні). Але обидва вони акцентують увагу на ворожому соціальному оточенні. “Сучасна психологія, - зазначає Адлер у “Більшовизмі...”, - показала нам, що риси честолюбства, прагнення до влади й панування над іншими... не бувають уродженими й незмінними. Скоріше вони прищеплюються дитині в ранньому віці; вона мимоволі сприймає їх з атмосфери, просякнутої властолюбством. У нас, як і раніше, в крові прагнення до втіхи владою, а наші душі - іграшки в руках властолюбства. Врятувати нас може тільки одне: недовіра до будь-якого панування. Наша сила в переконанні, в організуючій енергії, у світогляді, але не в силі зброї й не в дискримінаційних законах (курсив мій. – А.Д.)” [5, с.212].

Однак тут він стикається з тією проблемою, що прагнення до влади окремих осіб, які наділені непомірним честолюбством, знаходить своїх палких прихильників у найширших масах. Без них реалізація цієї честолюбної мети була б неможлива. “Але як пояснити, - запитує Адлер, - що жадоба влади кількох людей знайшла готових слуг і прихильників? Не інакше як і в них властолюбство було в крові! Через внутрішнє переконання вони теж перебували там, де приваблива була влада, тому що вони теж сподівалися, що з посиленням влади їхніх володарів збудуться і їхні властолюбні надії" (курсив мій. – А. Д.) [Там само, с.209].

Єдиний вихід зі створеної ситуації він бачить у розвитку в людей почуття спільності, солідарності одного з одним. “Якщо й існує засіб повернути все назад, то тільки спогад про диво почуття спільності, що ми повинні здійснити і якого ніколи не можна досягти за допомогою влади” [Там само, с.213].

Ідеальним засобом для вирішення цього актуального завдання Адлер вважає побудову соціалістичного суспільства. Він виходить з того, що “соціалізм найглибшим чином укорінений у почутті спільності, він є древнім голосом людства, що став світоглядом, найбільш чистим і практичним у наш час вираженням почуття солідарності” [Там само, с.213]. Але, на його думку, це повинен бути соціалізм із “людським обличчям”, де на першому плані перебували б інтереси окремої людини, а не політизованої маси. Саме тому він відкидає, і цілком справедливо, більшовицьку модель соціалізму, що була нав'язана народу купкою властолюбних диктаторів. “Більшовизм, - підкреслює Адлер, - є самогубством почуття солідарності... Нам не потрібна жорстка форма, ми бажаємо духа і нового слова соціалізму. А це означає: розвитку та дії почуття спільності!” [Там само]

Разом з тим він усвідомлює, що на шляху реалізації цієї благородної мети сьогодні все ще стоїть безліч перешкод як суб'єктивного, так і об'єктивного характеру. На думку Адлера, залишають бажати кращого ті суспільні ідеали, на які дотепер орієнтуються люди. “Тому що типовим ідеалом нашого часу, - зазначає він, - як і раніше залишається ізольований герой, для якого всі інші люди - об'єкти. Ця психічна структура зробила для людей світову війну прийнятною, змушуючи їх захоплюватися невтримною величчю переможного воїна. Почуття спільності потребують іншого ідеалу, ідеалу святого, очищеного від фантастичних шлаків, що виникли з віри в чудеса. Ні школа, ні життя надалі вже нездатні усунути міцно вкорінене, надмірне прагнення до самоутвердження за рахунок інших” [Там само, с.215-216].

Треба також враховувати, підкреслює Адлер, що люди, які прагнуть до панування, завжди використовували й продовжують використовувати ідеали спільності й солідарності у своїх корисливих цілях. Все позитивне, що створене людством, потрапляючи до рук властолюбців, застосовується в кінцевому підсумку, проти нього. На думку дослідника, “щоразу, коли логіка спільного людського життя пробивала собі дорогу, вона впиралася в прагнення до панування. Всі соціальні законодавчі акти, скрижалі Мойсея, вчення Христа щоразу потрапляли до рук прошарків і груп, які, прагнучи до влади, зловживали найсвятішим заради задоволення свого властолюбства. Найвитонченіші фальсифікаторські трюки й підступні виверти використовувалися, щоб перевести ніколи не зникаючі спонукання й творіння почуття спільності на шлях прагнення до влади... Істини й вимоги, що виникали під тиском спільного людського життя, знову й знову перетворювались у неприродність властолюбства” (курсив мій. - А.Д.) [Там само, с.209].

Ми можемо погодитися з багатьма наведеними вище положеннями концепцій Адлера та Хорні, оскільки вони підтверджуються численними об’єктивними емпіричними фактами, з якими ми зустрічаємося щодня. Наприклад, на виробництві, де керівник очікує на поклоніння від підлеглих. І в сім’ї, де одна з “половинок” завжди буває “головою”. І навіть у дитячих іграх, де обов’язково присутні “переможці” та “переможені”. Не залишилось осторонь навіть таке специфічне явище як мода. Вона також несе на собі відбиток владного синдрому. Модні речі, що мають високу ціну і внаслідок цього недоступні для більшості, є насамперед свідченням соціального становища (політичного, економічного і т.п.) їх власників. Тому і ринкова вартість таких речей визначається не стільки їх споживчою вартістю, скільки ексклюзивністю, престижністю певних марок. Мобільні телефони, прикрашені десятками або сотнями діамантів, вартістю в кілька мільйонів доларів, так само як і відомі марки автомобілів, годинників, одягу і т.п., навряд чи є кращими за звичайні аналоги. Їх призначення зовсім інше - підкреслити соціальний статус власників цих речей.

Визначаючи безсумнівні заслуги Адлера і Хорні у дослідженні прагнення до влади, все ж з окремими положеннями їх концепцій ми не можемо погодитися. Перш за все це стосується питання про походження цього феномена. Посилання останніх виключно на комплекс неповноцінності, що виникає вже в ранньому дитинстві і формується в умовах ворожого соціального оточення, на наш погляд, не витримує критики. Це усвідомлює і сама Хорні, соратниця Адлера. Так, характеризуючи наукову значимість робіт Адлера, вона зазначає, що “заслугою Альфреда Адлера є виявлення цих прагнень і підкреслення їх важливого значення і тієї ролі, яку вони відіграють у невротичних проявах, а також виявлення тих личин, у яких вони проявляються. Але Адлер стверджує, що ці прагнення, утворюючи основну тенденцію людської природи, не потребують, у свою чергу, якогось пояснення; їх посилення у невротиків він підносить до дитячих відчуттів неповноцінності і фізичних недоліків” [21, с.145].

Ми також вважаємо зазначені аргументи Адлера теоретично і методологічно необґрунтованими. Наявність прагнення до переваги (або, навіть, влади) вже у дітей раннього віку, на що посилається Адлер у своїх працях, свідчить про генетичну зумовленість цього феномена. Теж саме стосується і походження “базальної тривоги” Хорні. Вона, без сумніву, обумовлюється соціальними чинниками, але мають існувати також і вроджені, генетичні. Чим інакше можна пояснити наступний висновок Хорні: “базальна тривожність продовжує існувати, навіть якщо в наявній ситуації немає ніякого її спеціального збудника”? [21, с.71].