184356 (Зародження класичної буржуазної політекономії у Франції. Економічні погляди П. Буагільбера; Подальша вульгаризація буржуазної політекономії Економічні погляди Сеніора, Кері; Макроекономічна модель Ке), страница 3

Капітал у Сеніора — це поєднання трьох факторів: землі, праці та утримання. Природні ресурси - це матеріальне його на­повнення, а утримання - це відмова від його невиробничого вико­ристання, праця ж - спосіб його зберігання і формування.

Доходи. Визначивши капітал як єдність трьох факторів, Сеніор сформулював підходи до аналізу суті доходів.

Основним напрямком політекономічного дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Він, як і інші того­часні економісти, вирішував її з допомогою теоретичних обгрунту­вань правомірності тих чи інших видів доходу: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Ця складова його теорії була найбільш слабкою і зумовила критичне ставлення до його вчення в цілому.

До Сеніора з усіх категорій доходу дохід на капітал був наймен­ше обгрунтованим. Рікардо розглядав його лише як залишок після вилучення величини заробітної плати з ціни товару. Адже капітал трактували як продукт землі та праці, а не як самостійний фактор. Сеніор побачив підстави для особливої винагороди капіталіста - винагороди за утримання від споживання капіталу в розрахунку на майбутнє. Хто утримується, зазначає він, “той і є капіталістом, і ви­нагородою за його дії є прибуток”.

Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й пра­цює, організовує підприємство, керує ним. Отже, прибуток вклю­чає два види винагороди, і Сеніор розрізняє два види доходу капіта­ліста - підприємницький дохід (плата за працю) і процент (плата за капітал).

З цієї позиції легко було пояснити природу процента на позичко­вий капітал. Та природу ренти пояснити було важче. З одного боку, не можна було залишити поза увагою роль землі як фактора вироб­ництва, з іншого - її не можна було віднести й до витрат виробни­цтва, розмежувати роль капіталу і землі в цьому процесі.

Сеніор вказував на те, що капітал втрачає свої властивості, коли його вкладають у нерухомість, а земля від інших факторів саме й відрізняється своєю нерухомістю. Іншим ресурсам притаманна об­меженість пропозиції, обмінюваність, що зумовлює їхню товарність і участь у виробництві у якості витрат. Землю з цієї позиції охарактеризувати важко. Тому землю як об'єкт власності він відносить до капіталу, що потребує особливого виду утримання, зв'язаного з мо­нополією на володіння землею.

Монополія у Сеніора, поряд з утриманням, є основою для пояс­нення цілої низки економічних явищ. Коли виникають труднощі з визначенням їх природи, він використовує цю категорію. Так, Сені­ор зазначає, що монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює існування надприбутку, як тимчасового яви­ща. Існує монопольне володіння привілеями, що дає можливість отримувати прибуток, коли утримання здійснювалось іншою осо­бою (прибуток на успадкований капітал).

Виходячи з монополії земельної власності, він і пояснює приро­ду ренти. Оскільки Сеніор не розглядає землю як окремий фактор виробництва, він уважає, що рента, яка не належить до витрат, не може впливати на ціну. Рента — залишок, різниця між ціною і вар­тістю виробництва, яка привласнюється завдяки повній або частко­вій монополії, і вона не зв'язана з «жертовністю», тобто із власними зусиллями.

Прибуток, процент і заробітна плата, на думку Сеніора, за всіма параметрами відрізняються від ренти.

Теорія прибутку й процента не була достатньо обгрунтованою. Ні в “Політичній економії”, ні в Оксфордських лекціях 1847—1852 роках Сеніор не спиняється на поясненні принципів і шляхів форму­вання прибутку та його розмірів, ставки процента, джерел їхнього забезпечення, мотивів утримання.

Він обмежується визначенням похідної природи прибутку на ка­пітал як плати за підприємництво та утримання від негайного спо­живання грошей.

Але в теорії Сеніора уже містяться положення, що в них висвіт­люються взаємозв'язки прибутку, процента й заробітної плати. Він указує на те, що основою зростання виробництва є прибуток, який перетворюється на заощадження, а згодом — на витрати виро­бництва. Тому зростання прибутку й заробітної плати залежить від утримання капіталіста.

Заробітна плата. Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількості праці і утримання, необхідного для продовження вироб­ництва, Сеніор робить висновок, що зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням (спаданням) заробітної плати. З ча­сом ціни зафіксуються на рівні витрат виробництва, отже заробітна плата відповідатиме витратам праці.

Він бачив різницю між реальною та номінальною заробітною платою, але ще не спромігся співвіднести теорію заробітної плати (яку він зв'язував з продуктивністю праці) та теорію продуктивності капіталу. Формування ставки заробітної плати ставилося в повну залежність від утримання капіталіста (розмірів прибутку), а не від утримання робітника.

Теорія розподілу Сеніора не раз зазнавала критики за її бездока­зовість. Однак терміном ”утримання” інші автори також користува­лися досить інтенсивно, особливо коли вони не могли пояснити природи доходів.

У теорії Сеніора значне місце відведено також і характеристиці інших аспектів доходів. Він доводить, що додатково залучена праця в сільському господарстві створює прибуток, який має тенденцію до зниження; що зростання населення обмежується дефіцитністю ма­теріальних багатств; що кожен індивід намагається отримати більше багатств за найменших витрат, але поєднання цих намагань урівнює засоби з витратами тощо.

Для ілюстрації своїх теорій Сеніор часто користується математи­чним апаратом.

Ортодоксальне розуміння трудової теорії вартості зумовило коло проблем, що були розглянуті Сеніором. Поза його увагою не зали­шились питання грошей та грошового обігу, а також міжнародної торгівлі.

Теорія грошей. Сеніор критично аналізує кількісну теорію грошей Торренса, Рікардо і Джеймса Мілля. За вихідне він бере положення про те, що гроші є товаром, який набрав особливої форми в процесі еволюції обміну. Пройшовши шлях від бартеру, де гроші виступали в натуральному вигляді, до сучасної універсальної форми, вони стали виконувати цілий ряд функцій. Але основне їхнє призначення, на ду­мку Сеніора, - обслуговувати кредит, оскільки гроші є виразником вартості, універсальним засобом обміну, універсальним вимірювачем вартості, що робить можливим майбутні платежі.

Ідеальні властивості товару, який претендує на роль грошей, - це спроможність задовольняти будь-які потреби, обмежена кіль­кість, однорідність. Важливі й деякі фізичні якості: висока вартість у малій кількості, легка подільність, довговічність, сталість вартос­ті. Тільки золото та срібло відповідають цим вимогам.

Цей підхід до характеристики грошей як особливого товару від­повідає класичним позиціям. Але Сеніор вимагає відносного обме­ження кількості цього товару в обігу, а отже, виходить з теорій про­позиції, сформульованої ще меркантилістами, не враховуючи існування об'єктивного попиту на гроші.

Практичні рекомендації Сеніора щодо державного регулювання пропозиції грошової маси не втратили значення і тепер. Він уважав, що лише держава має здійснювати емісію, що однією з умов конт­ролю за незмінною вартістю паперових грошей є формування розум­ної податкової системи, підтримування постійного співвідношення з міжнародними обмінними курсами.

Основна помилка Джеймса Мілля полягала, на погляд Сеніора, у тім, що, розглядаючи проблему грошей, Мілль не включав монетар­ної теорії в економічний аналіз, не аналізував факторів, що вплива­ють на величину вартості цього товару, а оскільки вартість грошей зумовлюється тими самими чинниками, що й вартість інших това­рів, то з позицій кількісної теорії грошей неможливо пояснити заса­ди формування рівня цін (особливо міжнародного). Сам Сеніор не досліджував проблеми порівняльних витрат, як це робили економіс­ти починаючи від Сміта, і дещо перебільшував роль витрат у ство­ренні вартості грошей.

Внесок Сеніора в економічну теорію різні автори оцінюють по-різному: від повного замовчування до критики його теорій в цілому. Очевидним наміром Сеніора був синтез теорій Рікардо, Мальтуса та Сея, і в цьому він домігся значного успіху. Але багато його власних ідей мають самостійну цінність. Сеніора можна вважати одним із засновників теорій відносної та граничної корисності, попиту і про­позиції. Він правильно розумів економічну сутність капіталу, про­цента, факторів виробництва, виробничих витрат. Хоча ці ідеї були не досить обгрунтованими, але згодом знайшли визнання в економі­стів неокласичного спрямування і були ними розвинуті далі.

Намагання Сеніора звільнити політекономію від будь-якого ком­промісу із соціальними системами та реформами, звести її до обме­женої кількості основних принципів, придатних для пояснення різноманітних економічних явищ, дає підстави вважати його засно­вником політекономії як прикладної науки.

Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джон Стюарт Мілль (1806 — 1873). Книжка Мілля “Принципи політич­ної економії” (1848) протягом другої половини XIX ст. була основ­ним навчальним посібником для економістів. Її успіх зумовлювався вдалим поєднанням класичного та інших напрямків, стрункою й ви­тонченою філософською картиною економічного устрою суспільст­ва, майстерним викладом основного змісту теорії Рікардо та не менш майстерною спробою “примирити” Рікардо та його критиків. Лише після опублікування відомого трактату Маршалла й розвитку граничного аналізу праця Мілля втратила своє значення.

Походження та освіта Джона Стюарта Мілля, викладацька робо­та в багатьох університетах визначили напрями його діяльності. Ба­тько Джона Стюарта Мілля, Джеймс Мілль, особисто займався ви­хованням свого сина. Уже в три роки молодший Мілль вивчає грецьку мову, "у вісім — латинь, читає грецьких класиків, книги з історії, літератури, вивчає математику, в одинадцять — коригує гранки найвідомішої праці батька “Історія Британської Індії”, а в тринадцять — нарівні з дорослими бере участь в обговоренні прин­ципових політекономічних проблем.

Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (1793 - 1879), у працях якого капіталізм роз­глянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними еконо­мічними законами і не потребує втручання держави.

Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні вели­ких класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогре­сивності розвитку були особливості, притаманні його країні.

Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 рр., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була де­шевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.

Генрі Чарльз Кері народився у Філадельфії в сім'ї ірландського політичного вигнанця, який не мав жодних симпатій до Британії. Батько був заможною людиною, що давало можливість його синові отримати добру освіту.

Однак Кері закінчив звичайну школу і у 24 роки став бізнесменом, швидко забезпечив собі матеріально не­залежне майбутнє і в 42 роки зайнявся наукою. Він був добре обі­знаний з історією, соціологією, психологією, математикою, філосо­фією, біологією, хімією та фізикою. Під час своїх подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, і серед них із Міллем, який зацікавив його як видатний учений.

Перу Г. Ч. Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфле­тних матеріалів, а також безліч газетних статей. Найвідомішими його працями є “Нариси про норму заробітної плати” (1835) у трьох томах, тритомник “Принципи політичної економії” (1837—1840), “Минуле, сучасне, майбутнє” (1843), “Гармонія інтересів” (1850), “Основи со­ціальної науки" (1858—1859), “Принципи соціальної науки” (1865) та інші, що демонструють охоплення ним усіх суспільних процесів.

Політична економія Кері була поєднанням обгрунтованої крити­ки існуючих економічних теорій із власними науковими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких вважав песимі­стичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу, і хоча високо цінував А. Сміта, але з частиною його положень також не погоджувався, зокрема заперечував теорію вільної тргівлі, запро­понувавши натомість доктрину протекціонізму. Його політична економія заслуговує на увагу завдяки оригінальності підходів до трактування основних економічних категорій, запропонованих кла­сичною школою, а також оптимістичному баченню перспектив су­спільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.

Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він ви­знає роль вартості в процесі обміну та розподілу і вважає, що “при­чина існування в людському розумі ідеї вартості... це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю” . Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Ке­рі пропонує орієнтувати на витрати виробництва.

Він визнає ідею корисності, але трактує її тільки як корисну вла­стивість: “Корисність речей є мірою людської влади над природою, і вона зростає з єднанням людей. Вартість речей, з іншого боку, є мірою влади природи над людиною, і вона зменшується зі збіль­шенням єдності людей. Отже, існують два протилежні напрямки, які завжди обернено пропорційні один одному” .

Кері використовує ідею протистояння для пояснення основ взає-мообміну. На його думку, торгівля товарами — це обмін на підставі врахування витрат виробництва: ніхто не запропонує за товар біль­ше, ніж він вартий на даний момент, а не в минулому, оскільки ви­трати виробництва зменшуються з часом, бо природа все менше протистоїть спільноті людей. Два фактори визначають вартість: природа та праця людини.

Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох фа­кторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такої постановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найбільш наочною щодо цього є його теорія земельної ренти.