169899 (Природно-заповідні території та Червоні книги в системі збереження ландшафтного і біологічного різноманіття)

Зміст

Вступ

1. Поняття про заповідну справу та природно-заповідний фонд України

2. Національна екомережа

3. Класифікація природно-заповідних територій

4. Червоні книги в системі охорони біологічного різноманіття

Завершення

Література

Вступ

Тема реферату "Природно-заповідні території та Червоні книги в системі збереження ландшафтного і біологічного різноманіття".

До складу природно-заповідних територій входять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти, що мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу, забезпечення фонового моніторингу навколишнього середовища.

Червоні книги - офіційні документи неурядових міжнародних і національних адміністративних організацій, які містять систематизовані відомості про рослини і тварин світу чи окремих регіонів, стан яких викликає стурбованість за їх майбутнє. Червоні книги - своєрідні програми збереження і збільшення чисельності видів рослин і тварин, яким загрожує небезпека зникнення.

Мета роботи ознайомитися з природно-заповідними територіями та Червоними книгами в системі збереження ландшафтного і біологічного різноманіття.

1. Поняття про заповідну справу та природно-заповідний фонд України

Природно-заповідний фонд України включає біосферні та природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Увесь цей природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання і розглядається як складова частина світової системи природних територій і об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

Заповідна справа - це пріоритет сучасної природоохоронної політики держави. Концепція розвитку заповідної справи передбачає розвиток та вдосконалення мережі природно-заповідних територій, системи керування ними та зростання їх суспільного значення для розвитку держави. Важливе значення має розробка і впровадження ефективного економічного механізму функціонування системи природно-заповідного фонду, що передбачає, зокрема, звільнення заповідників від оподаткування (плати за природні ресурси тощо) та впровадження єдиного порядку формування Державного бюджету щодо виділення коштів на збереження і розвиток природно-заповідного фонду. В основі природно-заповідної справи лежать такі принципи:

створення в заповідниках як своєрідних "еталонах" природи умов, необхідних для збереження і розвитку всіх видів тварин і рослин;

підтримання екологічної рівноваги ландшафтів шляхом охорони природних екосистем;

можливість вивчати еволюцію природних екосистем як у регіональному, так і в більш широкому біогеографічному плані; вирішувати багато аутекологічних і синекологічних питань;

мережа природно-заповідних об'єктів повинна відображати широтно-меридіанні, а в гірських регіонах - висотні закономірності поширення екосистем;

включення в сферу діяльності заповідників соціально-економічних питань, пов'язаних із задоволенням рекреаційних, краєзнавчих та інших потреб населення. Природно-заповідні території відіграють неоціненну роль в екологічному вихованні, освіті та в формуванні екологічного світогляду у широких верств населення та підростаючого покоління.

Відносини у галузі охорони, відтворення і використання природно-заповідного фонду регулюються Законом "Про природно-заповідний фонд України" (прийнятий 16 червня 1992 р) та державною Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні (затверджена 22 вересня 1994 p). Закон визначає правові основи організації, охорони, використання територій та об'єктів фонду. Основна мета Програми - забезпечити збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, гарантувати обґрунтований розвиток заповідної справи на період до 2015 року.

Для керування заповідною справою створено Головне управління національних парків і заповідної справи при Міністерстві природних ресурсів. У листопаді 1997 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову про вдосконалення державного керування заповідною справою. Крім цього, прийнято ряд постанов Верховної Ради, уряду, ведеться інтеграція з країнами Європи - здебільшого з метою забезпечення дії в Україні міжнародних конвенцій.

Першочерговими і головними завданнями розвитку заповідної справи на найближчі роки визначені такі завдання:

довести площі об'єктів природно-заповідного фонду до 5, а в окремих регіонах - до 10 відсотків площі України чи відповідного регіону;

підвищити флористичну, ценотичну, фауністичну та ландшафтну репрезентативність природно-заповідного фонду. Ця проблема набуває нині особливого значення у зв'язку з необхідністю збереження всіх компонентів екосистем, а не лише рідкісних. Зберегти все багатство різних типів природного різноманіття на перших порах можна через механізм удосконалення класифікації категорій природно-заповідного фонду, потім її запровадження, що є основою репрезентативної мережі природно-заповідних територій;

активізувати роботу по створенню у прикордонних місцевостях міждержавних природно-заповідних територій. Питання формування транскордонних природно-заповідних територій є особливо актуальним, оскільки саме в цих місцях ще концентруються великі простори малозмінених лісових масивів, лук, водно-болотних угідь. За Севільською стратегією кожна країна, у тому числі й наша, повинна забезпечити створення біогеографічної мережі біосферних заповідників. Усі вони потребують підвищення ступеня репрезентативності по відношенню до регіону, який представляють:

створити Державний кадастр природно-заповідного фонду України;

розробити Національний план дій по збереженню та раціональному використанню водно-болотних угідь;

удосконалити систему державного управління, насамперед, заповідниками та національними природними парками;

удосконалити існуючу класифікацію територій природно-заповідного фонду;

розробити та впровадити ефективний економічний механізм функціонування системи територій природно-заповідного фонду, що передбачає, зокрема, звільнення заповідників від оподаткування (плати за природні ресурси тощо);

впровадити єдиний порядок формування Державного бюджету щодо виділення коштів на збереження та розвиток природно-заповідного фонду України.

2. Національна екомережа

Після розбудови завершеної мережі природно-заповідних територій постає інша проблема - формування своєї національної екомережі. Як і вся природоохоронна громадськість Європи, Україна також розпочала на державному рівні закладати перші підвалини її формування. Це зовсім новий напрям діяльності, хоча такі ідеї висловлювалися вченими вже давно.

Панєвропейська екомережа (ECONET) - це нова політика в охороні природи. Вона була започаткована в Нідерландах і зараз набуває значного розвитку. Вона розглядається як основний напрямок реалізації стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. ECONET націлена на інтеграцію територій, що охороняються, і тих, де збереглася природна рослинність, у різних країнах Європи в єдину систему, яка б забезпечила функціонування, збереження і відтворення всього біорізноманіття. З цією метою були розроблені міжнародні критерії і стандарти (Дідух, Шеляг-Сосонко, 2001). Їх було затверджено на конференції міністрів навколишнього середовища країн Європи в Софії (Болгарія) у 1995 р. Програма створення екомережі для Європи була розроблена в 1999 р., а в 2010 р. планується її завершення. Для України така програма була розроблена в 1998 p., а 28 вересня 2000 р. прийнятий Закон України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки".

В багатьох європейських країнах (Нідерланди, Бельгія, Польща та ін) така екомережа вже розроблена. Подібні роботи вже здійснені в Литві та Естонії. З 1980 р. розв'язанням відповідних проблем займаються Чехія і Словаччина.

Основним каркасом екомережі буде існуюча мережа природно-заповідного фонду, але вже доповнена новими елементами. Зокрема, до неї залучатимуться інші природні території, що охороняються, та перспективні для заповідання, які будуть з'єднуватися природними екокоридорами, що забезпечить безперервний біоенергетичний та генетичний обмін у межах природного середовища. Буферні зони будуть сприяти зміцненню мережі та її захисту від зовнішніх негативних факторів. Визначатимуться й охоронятимуться центри біорізноманіття, ареали раритетності, міграційні шляхи тощо. Головна мета екомережі - зберегти весь комплекс екосистем, середовищ існування видів та їх генетичної різноманітності, не допустити подальшої фрагментації рослинного покриву, забезпечити достатній простір природних середовищ для збереження видів, створити сприятливі умови для вільного розселення і міграції видів флори та фауни, забезпечити відновлення компонентів ключових екосистем та екологічну стабільність ландшафтів України, що є запорукою стабільності людського життя.

3. Класифікація природно-заповідних територій

Території та об'єкти природно-заповідного фонду класифікуються за такими основними категоріями.

Природні заповідники - природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання і передаються заповідникам.

Біосферні заповідники - природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення спонтанних та глобально-антропогенних змін, що відбуваються в біосфері.

Території природних і біосферних заповідників підлягають особливій охороні.

У грудні 1984 р. рішенням ЮНЕСКО до світової глобальної мережі біосферних територій, що охороняються, було включено два найстаріших заповідники України - Асканію-Нову та Чорноморський.

Заповідники є найвищими формами охорони природних територій. З одного боку, вони є "еталонами" незайманої природи, а з іншого - це природні лабораторії, в яких проводяться різноманітні комплексні наукові дослідження з вивчення природи. Тут вирішуються наукові проблеми охорони і відтворення природних ресурсів, їх обліку, ведеться пошук засобів їх поліпшення і раціонального використання (див. табл.1).

Національні природні парки - природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

У більшості країн світу основною категорією природно-заповідних ділянок природи є національні парки. Перший у світі національний парк був створений в 1872 р. у верхів'ях річки Йеллоустоун в США, потім вони були створені в Канаді, Африці, Австралії, Новій Зеландії. Зараз їх у світі нараховується більше 2300.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об'єктами в національних парках вилучаються з господарського використання і передаються національним паркам. Охорона природи в них поєднується з науковою роботою та організацією відпочинку населення і туризмом. Використання природних ресурсів у національних парках обмежене (див. табл.2).

Регіональні ландшафтні парки - природоохоронні, рекреаційні установи місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення.

Таблиця 1. Заповідники України (за станом на 2009 р.)

Таблиця 2. Національні природні парки України (за станом на 1999 р.)

Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Охорона природи в них має підпорядковане значення.