159871 (Застосування системного підходу та системного аналізу в юридичному дослідженні)

Реферат

На тему: «Застосування системного підходу та системного аналізу в юридичному дослідженні»

З курсу: Методологія та організація юридичних досліджень

Київ 2010 р.

План

Вступ

Поняття системного підходу та системного аналізу як методів наукових досліджень

Понятійно-категоріальний апарат системного підходу та системного аналізу. Поняття системи

Особливості використання системного підходу та системного аналізу у юридичних дослідженнях

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Як відомо методологічну основу будь-якого дослідження становить система загальнонаукових і спеціальних методів, принципів та підходів, які є засобами наукового пошуку в арсеналі будь-яких гуманітарних, зокрема юридичних наук. Поряд із загальнонауковими у процесі юридичного дослідження використовувалися, як правило і спеціальні, прикладні методи: структурно-функціональний аналіз, порівняльний, системного аналізу, історичний, статистичний, логічний, соціально-юридичний тощо. Проблема застосування системного підходу щодо дослідження державно-правових явищ висувалась окремими дослідниками ще у 70 – 80-і рр. ХХ ст., але через низку причин вона й досі не отримала остаточного розв’язання. Це пояснюється насамперед тим, що методологія загальної теорії систем склалася і розвивалася на ґрунті несоціальних наук, де метод утвердився значно раніше, тому існує проблема його “переносу” у сферу соціальних наук. Це, по-перше. По-друге, соціальні системи, які є об’єктом системного дослідження, значно складніші і неоднорідніші явища порівняно з іншими системними утвореннями тому, що вони несуть у собі новий, вищий інтегративний тип зв’язків. По-третє, об’єктивна складність методу, відсутність досконалої методології його застосування в державно-правовій сфері та інші причини також відчутно гальмують розв’язання вказаної проблеми. У радянській науці розвиток системного методу здійснювався в умовах значної ідеологізації та догматизації теоретичної думки, абсолютизації діалектичного методу у пізнанні, насамперед суспільних явищ. І все ж системний підхід навіть у застійні часи знаходив своїх прихильників серед науковців юридичної галузі пізнання. Так, першим досвідом його застосування в державно-правових дослідженнях стали роботи Е. Маркаряна «Вопросы системного исследования общества» (1972 р.), С. Алексєєва «Структура советского права» (1975 р.), Л. Тіунової “О системном подходе к праву” (1986 р.) та деякі інші. Ці дослідження ґрунтувались на фундаментальних працях таких вчених, як В.Г.Афанасьєв (“Системность и общество”), И. В.Блауберг, Є. Г.Юдин (“Становление и сущность системного подхода”), Л. А.Петрушенко (“Единство системности, организованности и самодвижения”), В. Н.Садовский (“Основание общей теории систем”) та ін.

Основні наукові праці щодо застосування системного підходу в галузі суспільних наук випадають на середину 70 – 80-х рр., проте жодна з них не порушувала проблему цілісного системного дослідження демократичної, соціальної, правової держави через повне або часткове несприйняття цих явищ панівною ідеологією. Пізніше взагалі завдяки ідеологічним та політичним змінам, що сталися в нашому суспільстві, та іншим причинам увага до цього методу відчутно послабилася. Значні якісні зрушення із застосування системного підходу в державно-правових дослідженнях відбулися у 90-і роки після обрання Україною та іншими пострадянськими державами незалежного шляху розвитку.

Поняття системного підходу та системного аналізу як методів наукових досліджень

За своєю природою системний підхід є міждисциплінарним, загальнонауковим методом, він виступає засобом формування цілісного світогляду, оскільки є методом дослідження об’єкта як цілого (тобто сукупності елементів, що перебувають у взаємодії та породжують цілісні властивості). На сьогоднішній день системний підхід широко використовується у різних галузях знань, що дає підставу говорити про його універсальність [1,2,3]. Ефективність його застосування пов’язана з відносно закінченим процесом формування системного підходу як цілісної методології (зокрема, розробки його понятійно-категоріального апарату) [4,5,6,7].

Системний підхід необхідно відрізняти від принципу системності, який в методологічному плані забезпечує загальну позицію щодо пізнання того чи іншого явища з позицій закономірностей системного цілого та взаємодії частин і утворення особливого гносеологічного зрізу (виміру) реальності.

Системний підхід є таким аспектом дослідження, який передбачає розгляд об’єкта як складного, багатогранного та багатоякісного явища, що складається з елементів, зв’язки між якими утворюють його відносно незмінну структуру та забезпечують цілісність [9].

Якщо у системному підході виділити одну із його сторін, зокрема основні правила та принципи його елементно-структурної методології, то можна отримати системний аналіз. Він є комплексом спеціальних процедур, прийомів та методів, що забезпечують реалізацію системного підходу. У науковій літературі міститься достатньо великий матеріал щодо системного аналізу. Узагальнюючи основні позиції щодо поняття системного аналізу, його можна визначити як сукупність методів та прийомів дослідження і конструювання цілісних (складних) об’єктів. Розрізняють такі методи системного аналізу: структурний, функціональний, факторний, генетичний та часовий. Особлива роль серед них належить структурному дослідженню. Структурний аналіз поділяється на макро- і мікроструктурний. Якщо перший дозволяє аналізувати певну систему як частину більшої системи (виокремлення її з оточуючого середовища), то мікроструктурний – вивчити будову системи аж до елементарних частин (одиниць). Системний аналіз встановлює загальні закономірності проведення дослідження, зміст його окремих етапів, інтегрування методів та прийомів дослідження в єдину взаємозумовлену сукупність. Результатом системного аналізу є рекомендації по створенню нових або удосконаленню функціонування існуючих систем.

Понятійно-категоріальний апарат системного підходу та системного аналізу. Поняття системи

При системному аналізі (як і системному підході в цілому) дослідники оперують великим поняттєво-категоріальним апаратом, основним (центральним) в якому є поняття системи. Необхідно відзначити, що в природі існують предмети, об’єкти, явища, процеси, які можна розглядати як системи (екологічні, космічні, біологічні тощо). У спорі про те, що являє собою система – реальність чи плід розуму [6; с. 37-46], – методологічно правильною є позиція, що систем як таких у природі не існує. Тобто, система це поняття, яке є засобом дослідження складних об’єктів. Залежно від дослідницької мети один і той же об’єкт може уявлятися множинністю різних систем. Термін “система”, що є ідеалізацією, відходом від дійсності, може виводитися із явища тільки шляхом мислення (абстрагування) [25; с. 40]. При системному дослідженні відбувається процес виділення з оточуючого середовища будь-яких елементів, потрібних досліднику для тих чи інших цілей. Системний підхід, таким чином, є методологічним інструментом у руках дослідника і дає специфічний зріз знань про об’єкт, що пізнається. А тому ототожнення системи з реально існуючими явищами та процесами є методологічно неправильним.

Варто зазначити, що при системному дослідженні оперують великим понятійним апаратом, основним (центральним) в якому є поняття системи. Система – слово грецького походження, що означає “складене з частин”, “об’єднання” (складаю, об’єдную). Воно використовується як у побутовій мові, так і у науковій сфері і трактується по-різному: як сукупність елементів у взаємодії, що утворюють певну цілісність; сукупність об’єктів, взаємодія яких викликає появу нових інтегративних властивостей (якостей, не притаманних окремим компонентам); взаємопов’язаний комплекс елементів, що виділені із оточуючого середовища і розглядаються як ціле, тощо.

Тлумачний словник української мови серед інших значень слово “система” трактує як сукупність елементів, одиниць, частин, що об’єднані спільною ознакою, призначенням, або структуру, що становить єдність закономірно розташованих та функціонуючих частин.

Конкретизуючи поняття “система” у цій множинності тлумачень, можна визначити, що вона є цілісною сукупністю (комплексом) закономірно розташованих та взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. До основних ознак системи, як правило, відносять: 1) комплексність (сукупність) елементів; 2) впорядкованість та подільність елементів; 3) наявність зв’язків між ними; 4) наявність цілісних властивостей. Ознаками, що відрізняють систему від інших явищ є цілісність, зв’язок, стійка структура.

У науковій літературі існують різні позиції стосовно класифікації систем. Їх поділяють на прості і складні; матеріальні та ідеальні; малі, складні, ультраскладні (зокрема, соціальні організації), суперсистеми; концептуальні, штучні, змішані (наприклад, суспільство, держав, право). Якщо всі існуючі у дійсності сукупності об’єктів розмежувати, то можна отримати три класи: неорганізовані сукупності, неорганічні та органічні системи. Двом останнім притаманна наявність зв’язків між елементами та поява у цілісній системі нових властивостей, не притаманних окремим елементам. Використовуючи різні критерії, можна було б продовжити виділення окремих видів систем. Проте більш доцільною видається класифікація, яка здійснюється відповідно до предмета та мети дослідження. Так правову систему (що є підсистемою соціальної системи суспільства як впорядкованої сукупності людей) можна віднести до органічних систем. Ці системи відрізняються від неорганічних тим, що: 1) мають структурні та генетичні зв’язки; 2) мають зв’язки координації та субординації; 3) мають управляючі механізми; 4) внутрішня організація цих систем складається з блоків (підсистем); 5)властивості частин визначаються структурою цілого; 6) відбувається постійне оновлення елементів у системі: 7) активність частин передається цілому; 8) функціонуючі частини є якісно перетвореними (трансформованими з первинних).

Поряд з поняттям система у понятійному апараті важливу роль відіграють поняття елемент, структура, зв’язок, функція, функціонування, мета, ціле. Первинною щодо структури є система. Якщо відома система, то структура є її деяким аспектом, а саме – єдністю її інваріантних властивостей. У процесі дослідження об’єкт виступає як система, в якій виявляються закономірні зв’язки між її елементами. Елемент, як правило, визначається як “складова частина, складник чого-небудь; частина системи, що не підлягає подрібненню”; “внутрішньо вихідна одиниця системи, яка у взаємодії з іншими елементами складає систему як ціле” тощо.

Отже, можна сказати, що елементи системи це її внутрішні компоненти (мінімальні одиниці), які у взаємодії з іншими необхідними компонентами утворюють систему як ціле. Елемент є своєрідною межею можливого членування об’єкта. При характеристиці не розглядається його будова, а розглядаються його властивості як одиниці у межах цілого. У системі як органічному цілому елемент є мінімальною одиницею, здатною до відносно самостійного функціонування. Елемент завжди є функційною одиницею і цим він відрізняється від частини. Частина тлумачиться, як правило, як “складова одиниця, елемент цілого”, як філософська категорія парна з категорією “ціле” [23, c. 804; 17, c. 571; 18, c. 515-516]. Частина є вказівкою лише на внутрішню належність чогось об’єктові. Таким чином, кожний елемент може бути частиною, але не кожна частина – елементом. Елементами можуть бути не тільки предмети, а й різні явища та процеси. Часто елементи у складних системах групуються у підсистеми, які є відносно самостійними частинами системи, що складаються з елементів.

Окремі автори повну (необхідну та достатню) сукупність елементів системи називають складом (набором елементів, взятих поза структурою системи) [22; c. 17]. Однак серед понять системного аналізу більш важливим є поняття структури, системи, оскільки саме структура виконує роль системоутворюючого фактора і співвідноситься з поняттями “елемент”, зв’язок.

Більшість визначень поняття структури дається через зв’язки та відносини [22; c. 18]. Самі ж елементи в дане поняття не входять. Однак такий підхід не розмежовує статику і динаміку, зв’язків у об’єкті, що є найсуттєвішим моментом у структурному “зрізі”. Структура ж є сукупністю стійких взаємозв’язків, що забезпечують цілісність об’єкта, збереження основних властивостей при різних внутрішніх та зовнішніх змінах [9, c.14]. Стійкість є характерною особливістю структури взагалі. У структурному аналізі важливим є не тільки вияв стійких у часі елементів, але й зв’язків, які характеризують стійкість системи та виявляються в цілісних властивостях останньої. Це дає підставу деяким авторам визначати структуру як стійку єдність елементів, їх відносин і цілісності системи або як склад елементів та постійні зв’язки між ними [15, c.145; 13, c.7]. Отож, під структурою системи слід розуміти стійку єдність елементів та постійних зв’язків між ними, що утворюють цілісну систему. В той же час необхідно відзначити, що у системних дослідженнях обов’язковими є не тільки структурний (статичний), але й функціональні аспекти системи, який розкриває організаційно-цільову динаміку системи, а функціонування елементів у ній забезпечується встановленням та реалізацією зв’язків.

Серед різних значен під поняттям “зв’язок” розуміють спосіб взаємодії, взаємозалежності явищ чи елементів певної системи. Зв’язки є виразом єдності системи, адже елементи її не є випадковим нагромадженням, а становлять єдине ціле, що існує на основі зв’язків. Взаємодія елементів виступає умовою самого процесу виникнення системи, її функціонування, зміни та розвитку. Будь-які зв’язки реально існують лише через різноманітні форми руху. Тому зміст тієї чи іншої форми зв’язку визначається природою відповідної форми руху матерії. Особливого характеру набувають зв’язки соціальні, що виникають у процесі людської діяльності. Існують різні точки зору щодо класифікації зв’язків [24, c.135-138; 15, c.138 ], їх поділяють на: суттєві та несуттєві, внутрішні та зовнішні, необхідні та випадкові, прямі та зворотні, взаємні та односторонні, жорсткі та гнучкі (у суспільстві зокрема) тощо. Особливу увагу у літературі звертають на такі їх види: 1) рекурсивний (необхідний зв’язок за правилом причина – наслідок); 2) симетричний (посилений зв’язок елементів, що породжує цілісні властивості системи); 3) циклічний (складний зворотний зв’язок).

Певна впорядкованість як зв’язків, так і самих елементів є основою функціонування системи. Функціонування – це процес реалізації доцільних властивостей системи, який забезпечує досягнення мети, а способи досягнення мети, що ґрунтуються на доцільних властивостях системи, – це її функції [24, c.18]. Поряд з названою позицією існують й інші точки зору стосовно поняття функції, зокрема під нею у різних сферах знань розуміють “діяльність”, “дію”, “перетворення”, “призначення”, “відношення” тощо. Головним у цьому багатозначному понятті є те, що функція, яка виражає діяльність доцільно організованих систем, їх поведінку, є, поряд зі структурою, системоутворюючим фактором. Будь-яка система виступає як єдність функцій та структури, які є взаємопов’язані і виражають єдину сутність (сутність цілого). Структура стосовно функцій є внутрішньою основою і визначає процедуру їх реалізації. Саме за функціями здійснюється включення елементів у систему. Так у момент утворення системи її структура та функції узгоджені (система є дієвою, “працездатною”), але в процесі розвитку змінюється і структура, і функції, їх узгодженість порушується, а дієвість системи знижується. Аналіз системоутворюючої ролі функції дає можливість виділити систему із середовища і дослідити її як цілісне явище (ціле). Новий тлумачний словник української мови роз’яснює слово “цілісний” як “такий, що має внутрішню єдність, сприймається як єдине ціле”, а “цілість” – як “внутрішню єдність, зв’язаність усіх частин чого-небудь, єдине ціле; цілісність.