Етика Ніцше є етикою самовиправдання ні в якому звичайному сенсі цього слова. Він вірить в спартанську дисципліну і здатність терпіти, так само як і заподіювати біль ради важливої мети. Він ставить силу волі найвище. "Я оцінюю силу волі, - говорить він, - по кількості опору, який вона може надати, по кількості болю і тортур, які вона може винести, і знаю, як обернути її до її власної вигоди. Я не указую на зло і біль існування пальцем докору, але, навпаки, я плекаю надію, що життя може одного дня стати ще злішою і ще повнішою страждань, ніж коли-небудь."

Є усілякі практичні аргументи, що показують, що спроба досягти мети, яку ставив Ніцше, насправді приведе до чогось зовсім іншого. Потомствені аристократи дискредитовані. Єдиною практично можливою формою аристократії є організація типа фашистської або нацистської партії. Подібна організація викликає опозицію і, ймовірно, буде переможена у війні; але якщо вона і буде переможена, то вона повинна незабаром стати не чим іншим, як поліцейською державою, де правителі живуть в постійному страху бути убитим, а герої поміщені в концентраційні лагери. У такому суспільстві довіра і чесність підірвані доносами і передбачувана аристократія надлюдини вироджується в кліку тремтячих боягузів.

Етичним питанням, в протилежність політичному, є питання про співчуття. Співчуття виражається в тому, що стаєш нещасним із-за страждань інших, і це до деякої міри природно для людської істоти. Маленькі діти засмучуються, коли чують, як плачуть інші діти. Але розвиток цього відчуття у різних людей йде по-різному. Деякі знаходять задоволення в тому, що заподіюють страждання, інші, наприклад Будда, відчувають, що вони не можуть бути повністю щасливі до тих пір, поки яка-небудь тваринна істота страждає. Більшість людей емоційно ділять людство на друзів і ворогів, співчуваючи першим, але не другим. Такі етики, як християнська і буддист, містять в своїй емоційній основі універсальне співчуття, а етика Ніцше - повна відсутність співчуття "В цілому сострадние паралізує закон розвитку - закон селекції. Воно підтримує життя в тому, що дозріло для загибелі". Проповіді Ніцше часто направлені проти співчуття, і відчувається, що в цьому відношенні йому було неважко слідувати своїм заповідям.

"Людське, дуже людське" вийшло з присвяченням "пам'яті Вольтера", що одне вже могло викликати скандал, і з підзаголовком "Книга для вільних розумів", хоча, як признається автор вже на перших сторінках, "коли мені це було потрібно, я винайшов для себе і "вільні розуми"...таких розумів немає і не було". Проте він сподівається, що "наша Европа матиме серед своїх синів завтрашнього і післязавтра дня таких веселих і зухвалих хлопців".

Книга ця, складена з дев'яти відділів, кожен з яких аналізує аспекти людського буття в світі, людського суспільства і людської свідомості показує, як мало в людині і його житті справжньої величі і свободи, як сильно покріпачив він себе багаточисельними уявленнями і забобонами, що склалися в моральні встановлення і як спокійні і беззубі його думка, наука, вихолощено мистецтво. Все це тільки "людське".

Всім цим "людським" зв'язані людські душі, і тому, щоб могли з'явитися знов (як що колись існували спочатку), "вільні розуми", душа повинна випробувати, "як вирішальна подія своейжизни" випробувати "великий розрив" зі всім цим безнадійно людським. "Краще померти, чим жити тут"...і це "тут", це "удома" є все, що вона любила досі!" Виплутуючись з тяжкої антиномії: мораль або свобода, Ніцше передбачає, що традиційна мораль, ззовні приписуюча людині цілу систему заборон і декретів, могла спиратися тільки на презумпцію несвободи. Вибір на користь свободи диктується вибухом внутрішніх сил людської душі, воля.

"Цей перший вибух сили і волі до самовизначення, самоустановлению цінностей, ця воля до вільної волі" - приводить душу, в якій зріє вільний розум і наростає "все більш небезпечна цікавість": "Чи не можна перевернути всі цінності? І, можливо, добро є зло( А Бог - вигадка і хитрування диявола? І, можливо, в останній своїй основі все помилково?..." Такі думки прирікають вільний розум на томливу самоту, але в нім бачить Ніцше єдиний шлях до "зрілої свободи духу". Вільний розум живе вже "поза оковами любові і ненависті, зовні "так і ні", добровільно близьким і добровільно далеким". Величезну кількість речей він бачить далеко під собою, вони його не турбують і не торкаються. Він стає "паном над собою, над власними чеснотами", раніше колишніми його панами, а зараз "знаряддями, що стали, разом з іншими знаряддями".

"Досить, вільний розум знає віднині, якому "ти повинен" він покорявся, і знає також, на що він тепер здатний і що йому тепер - дозволено..." Пізнавши це, вільні розуми пізнають тепер і своє завдання "випробувати душею і тілом найрізноманітніші і суперечливі лиха і радощі як шукачі пригод і мандрівників навколо того внутрішнього світу, який зветься "людиною", як вимірники кожного "вище", кожного "сверхиного"... По суті, мова йде про якомусь аналогу коперниканской парадигми: Я, що оберталося раніше навколо об'єктивного світу цінностей (моральних, релігійних, наукових, яких завгодно - людських), відмовляється надалі бути периферією цього центру і хоче само стати центром, що особисто визначає собі міру і якість власної ціннісної галактики.

Таким чином Ніцше приходить до того, що стати по-справжньому вільним розумом означає, відчувши і випробувавши все людське, піднятися над ним і звернутися в надлюдину.

Пізній Ніцше пише вже книги, обернені в порожнечу, яку повинен заповнити собою надлюдина. Зневірившись зустріти розуміння у сучасників, він указує в підзаголовках адресу свого читача, настільки ж абсурдну, наскільки і конкретний: "книга для всіх і ні для кого", "прелюдія до філософії майбутнього". Неправильно було б вважати, що це означає "ці книги не для вас, мої сучасники". Але, як і у випадку з "Людським, дуже людським", книгою, яку Ніцше адресував "вільним розумам", яких він сам же і вигадав, ці його книги не для надлюдини, бо немає ще надлюдини, та вони і не потрібні майбутній надлюдині. Вони покликані розбудити того, в кому є здатність побачити і здолати убогість людського, вони указують читачеві бажаний образ надлюдини, образ його думок і дій, образ його буття в світі, його стосунків зі світом і з самим собою. А також шлях становлення надлюдини.

3. Теорія «надлюдини»: переоцінка цінностей

Справді, найпрекрасніша по написанню з книг Фрідріха Ніцше: "Так говорив Заратустра." Сам автор вважав за її "найглибшу зі всіх книг, якими володіє людство". Образ Заратустри людини, становлення надлюдини, що йде по дорозі. По суті, цей шлях намічений автором ще в "Людському...", але тут він детально пропрацював і вдягнувся у форму притчі, написаної приголомшливим стилем. Форма притчі запозичена з Біблії і більш всього нагадує євангельські проповіді Ісуса Хріста і розповіді про тих, що відбуваються з ним і його учнями подіях. Звичайно ж, порівнювати Христа і Заратустру не має сенсу на цих сторінках, хоча мабуть, що саме такого порівняння і вибору між ними і бажав від свого читача Ніцше, оскільки в своєму читачі (якщо такий знайдеться) він бачив послідовника для свого Заратустри, бо "хто пише кров'ю і притчами, той хоче, щоб його не читали, а заучували напам'ять".

Твір "Так говорив Заратустра" – це істотний виклик мислителя християнству, що склалося за дві тисячі років, «як явищу помилковому і згубному». Причому напад на християнство був проведений не з банально-матеріалістичних позицій, а як би з використанням того ж зброя – релігії. Християнству протиставлялося не атеїстичне заперечення Бога, а нове релігійне віровчення. «Явище Ніцше, - писав Бердяєв, - має величезне значення для долі людини. Він хотів пережити божественне, коли Бога немає. Бог убитий, пережити екстаз, коли мир такий низький, пережити підйом на висоту, коли мир плоский і немає вершин. Свою, врешті-решт, релігійну тему він виразив в ідеї надлюдини, в якій чоловік припиняє своє існування. Людина була лише переходом, він лише унавоживал грунт для явища надлюдини».

Вустами Заратустри три перетворення духу в людині виділяє Ніцше: "як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитям стає лев". Перш за все на шляху досягнення свободи духу необхідно пізнати тягар, важке, щоб здолати свою слабкість. "Чи не означає це: принизитися, щоб змусити страждати своя зарозумілість?.. Все найважче бере на себе витривалий дух, подібно до пов'юченого верблюда...поспішає і він в свою пустелю".

Так, "узявши на себе все найважче", адепт шляху знаходить самота. Останнім "драконом", "паном" і "богом", якого він зобов'язаний перемогти, є моральний імператив "ти повинен". У битві з ним він стає левом: "дух лева говорить "я хочу". Таким чином він завойовує собі право переоцінки існуючих цінностей і створення нові. "Завоювати собі свободу і священне Немає навіть перед боргом - для цього, брати мої, треба стати левом".

Але само по собі це право і ця сила сказати "ні" будь-яка з передвстановлених істин не є ще здібністю до створення нових цінностей. Тому лев повинен стати дитям: "Дитя є невинність і забуття, новий почин, гра, колесо, що самокатящееся, початковий рух, святе слово твердження". Стати дитям - означає стати новим, отринув всі колишні встановлення, знов знайти смак до "гри творення". Грати зі світом і з собою, як дитя - тобто, повертаючись до колишньої термінології Ніцше, відродити в собі дионисическое зачало. "Та, для гри творення, брати мої потрібне святе слово твердження: своєї волі хоче тепер дух, свій мир знаходить мир, що втратив". Такий шлях до надлюдини.

"Надлюдина - сенс землі". "Що таке мавпа відносно людини? Сміховисько або болісна ганьба. І тим же має бути людина для надлюдини: сміховиськом або болісною ганьбою". "Справді, людина - це брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не зробитися нечистим...надлюдина - це море, де може потонути ваше велике презирство".

Найвище, що може пережити чоловік, учить Ніцше – це "година великого презирства". Презирство до самого собі, до своїх слабкостів і пороків, до своєї несправедливості, до "жалюгідного достатку собою", званому чеснотою. "Але де ж та блискавка, що лизне вас своєю мовою? Десь безумство, що треба прищепити вам? Дивитеся, я учу вас про надлюдину: він - ця блискавка, він це безумство!"

Фрідріх Ніцше спробував минути шлях до надлюдини. Підсумком було безумство. Ступінь занурення в проблему перевершив міру особистої витривалості. "Хто нападає на свій час, нападає лише на себе". Руйнування традиційних цінностей обернулося саморуйнуванням. На довгі роки на згадку про Ніцше і його спадщину ліг друк "фашистської". Образ надлюдини спотворився до невпізнання і придбав риси "білявої бестії", не щадної нічого і нікого, безжалісно руйнівної мир і його цінності.

Але ж не в цьому суть надлюдини Ніцше. Його надлюдина безжалісна перш за все і понад усе до себе, він сумнівається і піддає перегляду цінності, що є у нього, і встановлення, позбавляють його внутрішньої духовної свободи і радості творчого життя. "У людині тварюка і творець сполучені воєдино". Потрібно пам'ятати, що філософія Фрідріха Ніцше - це унікальний і всім життям здійснений експеримент по руйнуванню усередині себе "тварюки" і вирощення "творця", що прозвав "надлюдиною".

Людина має мету усередині себе; його мета - це життя. Ось ця ідея абсолютної цінності людського життя по суті з'явилася тим гаслом, яке об'єднує всю творчість Ніцше. З цим гаслом зв'язаний і ніцшеанський ідеал людини - Надлюдина. Цей ідеал, за задумом Ніцше може бути реалізований лише за умови, якщо людство повернеться до витоків своєї історії, коли бал життя правитимуть люди вищої раси - "господарі", люди, що є досконалістю перш за все в біологічному відношенні. Вони не будуть обтяжені ні побутовими, ні соціальними, ні релігійними обмеженнями і забобонами і тому будуть абсолютно вільні.

Біологічно обумовленим, вважає Ніцше, є все, що в людському гуртожитку вважається за добро, що складає для людей цінність, включаючи і цінність моральну. Відповідно, немає і бути не може об'єктивно обумовленої моралі. Кожен має таку мораль, яка в найбільшій мірі відповідає вимогам його життя: мораль одного виправдовує все, до чого він прагне; мораль іншого робить його утихомиреним; мораль третього закликає до помсти ворогам і так далі Люди навіть можуть не усвідомлювати, яке насправді джерело їх моральних переконань і уявлень, але це не міняє справи. Всякий має того типа моралі, який більш всього відповідає його природі.

Найбільш істотна відмінність між людьми, на думку Ніцше, полягає в тому, що деякі з них від природи слабкі, інші сильні знову-таки за природою. Відповідно розрізняється і їх мораль. Сильні ("господарі", по термінології Ніцше) цінують особисту гідність, рішучість, наполегливість, самовпевненість, непохитну волю і невичерпну енергію в досягненні поставленої мети. Слабкі ("раби" по тій же термінології) цінують те, що більшою мірою виражається в їх слабкості - жалісливість, мягкосердечие, альтруїзм, і розсудливість і тому подібне

Колись господарі панували в житті. У них була своя мораль, свої поняття і уявлення про добро і зло. Але з часом їх здолали раби, але перемогли вони не силоміць, а числом. Добром почало визнаватися те, що більшою мірою відповідає їх інтересам; мягкосердечие, любов до ближнього, покірливість, доброта - всі ці і подібні до них якості піднесені до рівня чесноти. У епоху після повстання рабів пануючим стало і продовжує залишатися рабська мораль. У оцінці пануючої моралі Ніцше хотів зайняти неупереджену, науково обгрунтовану, натуралістичну поезію. Він відзначав, що все йде так, як і повинно йти в умовах, коли раби приемлют мораль рабів. Одне тут погано : навіть господарі зачинають підкорятися цій моралі. Проте Ніцше не міг утриматися на цій об'єктивній, неупередженій позиції, оскільки відчував себе таким, що належить до раси господарів і визнавав їх мораль не лише вищою, але і єдино гідною цієї назви. Релятивістська етика з її тезою : "кожен має того типа моралі, який личить йому" виявляється тільки зовнішньою видимістю. У її підставі лежить етика абсолютизму, згідно якої правильної є тільки одна мораль - мораль господарів.

Якщо спробувати підсумовувати різні розрізнені оцінки, дані Ніцше пануючій моралі, то, вірогідність їх можна звести до деякого спільного знаменника і виразити у вигляді наступних трьох претензій. Пануюча мораль, на думку Ніцше, своєю підставою має припущення, по-перше, про загальну рівність; по-друге, про свободу - кожен має бути вільний в тій мірі, в якій він не робить замах на свободу інших; по-третє, про абсолютність моральної цінності, яка нібито не вимагає ніяких доказів, оскільки вона не засіб, а мета.