Однак державна влада федерації в кінцевому рахунку виходить від влади держав, що ввійшли в її склад. Це може виявлятися в різних формах. Іноді уряди вхідних у федерацію держав утворюють вищу владу союзної держави. Іноді із середовища єдиного народу як суб'єкта федерації вибираються органи федеративної влади, наприклад, президент. Але й у цьому другому випадку державам надані права участі в здійсненні союзної державної влади. Наприклад, у всіх республіканських союзних державах одна з палат парламенту функціонує як представницький орган членів федерації. Більш того, у деяких з них рівність суб'єктів федерації виражається в наданні кожній державі - члену рівного числа депутатських місць, найчастіше окремі держави, що входять у федерацію, мають вирішальний голос при зміні конституції.

Це свідчить про велику й емпіричну розмаїтість федеративних устроїв, частина з яких, історично міняючись, відбиває тенденцію до перетворення ряду федерацій в унітарні держави. Як показує досвід СРСР 1989 - 1991 р., можлива й інша тенденція до перетворення федерації в конфедерацію і навіть до її повного розриву. У принципі можна затверджувати, що федерація - об'єднання держав, суверенних остільки, оскільки їхній суверенітет не обмежений суверенітетом федеративної держави.

Об'єднання монархічних держав існують у формі особистої чи реальної. Загальним в обох формах є те, що вони виникають унаслідок збігу монархів двох чи декількох держав в одній особі.

Особиста має підставою випадковий, ненавмисний збіг незалежних друг від друга прав на корону в декількох державах на основі різних порядків престолонаслідування. Вона продовжується доти, поки ці різні правомочності персоніфіковані в одній особі. Як тільки за законом корона знову переходить до інших осіб, особиста унія негайно ж припиняється. Так, у минулому столітті припинилася особиста унія між Великобританією і Ганновером у 1837 р., між Нідерландами і Люксембургом у 1983 р. унаслідок розходження системи престолонаслідування - когнатичної у Великобританії і Нідерландах і агнатичної у Ганновері і Люксембурзі. При цьому в двох перших державах на престол вступали жінки, що у двох інших державах узагалі виключалися з престолонаслідування.

Політичне значення особистих уній може виявитися значним і привести до повного злиття різних держав (Кастилія й Арагон, Англія і Шотландія й ін.). Між державами, об'єднаними загальним монархом, неможлива війна. Однак у більшості випадків якого-небудь істотного зближення між ними не відбувається.

Реальна унія виникає в результаті угоди держав, у силу якої в них з'являється загальний монарх. Члени реальної унії незалежні друг від друга, і з'єднання не обмежує їхніх суверенітетів. Не утвориться ні загальної території, ні єдиного підданства, ні загальних законів, ні загальних фінансів і т.п. Представляючи власне кажучи міжнародно-правову угоду, вона має значення переважно в області зовнішніх зносин, виступає як військовий союз, як носій єдиної зовнішньої політики і т.п.

Реальні унії з'являються лише в Новий час, тому що припускають розвитий монархічний порядок і єдність держави, що оформилася. З політичної точки зору вони дуже часто являють собою результат прагнень заснувати єдину державу.

Реальними були унії між Норвегією і Швецією (1815 р.), Австро - Угорщина.

Реальні унії припиняються або через перетворення в єдину державу, або через розширення союзу внаслідок того, що у вхідних в унію державах корона переходить до інших монархів конституційним чи іншим шляхом.

Імперія - складна держава, створена насильницьким шляхом. Ступінь залежності складових частин імперії буває різною. У минулому вхідні в імперію утворення при нерозвиненості транспортних засобів і засобів зв'язки мало стикалися з імперською владою. У Новий час, особливо в ХХ столітті, становище, зрозуміло, істотно міняється.

Деякі державознавці прийшли до висновку, що в складових частин імперії ніколи не було єдиного державно - правового статусу.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро­сійська імперія.

Коло імперій досить широкий. Вони існували в усі історичні епохи. Імперіями минулого і Римська держава останнього періоду свого існування, і Великобританія, і Росія.

Фузія (злиття держав) і інкорпорація (зовні оформлюване як злиття приєднання однієї держави до іншого) - останні види уній, розглянутих державознавством.

Фузією було, наприклад, возз'єднання ФРН і ГДР, інкорпорацією, як думають багато хто, - приєднання Естонії, Латвії і Литви до СРСР у 1940 році.

1.2 Форма державного правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими орга­нами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

Форма правління - організація верховної державної влади і порядок її утворення. Характер форми правління в кінцевому рахунку залежить від типу суспільства. У суспільствах, не зв'язаних економічними узами обміну і змушених поєднуватися за допомогою централізованої державної влади, природною формою правління представляється монархія. Там, де форма правління не сполучена з ієрархічною системою феодальної власності на землю і її верховного власника в особі самого монарха, вона приймає вигляд деспотії. Для суспільств, заснованих на обмінних відносинах між вільними, політично рівними суб'єктами - власниками, характерна республіканська форма правління.⁸

Форма правління обумовлюється також конкретним розміщенням соціально - політичних сил і результатами боротьби між ними (дія цього фактора особливо яскраво виявляється в революційні періоди, доказом чого може бути падіння монархічних режимів у результаті Великої французької революції 1789 р. або Лютневої революції 1917 р. у Росії); історичними особливостями окремих країн (поза історичним контекстом неможливо пояснити існування в сучасній Великобританії парламентської монархії); особливостями культури народу, що акумулює історичний і політичний досвід, звичаї і навички життя в умовах тієї чи іншої держави (наприклад, труднощі, що зустрічає на своєму шляху становлення демократичної форми правління в Росії багато в чому можуть бути пояснені специфікою її загальної і політичної культури); впливом у країні політичних процесів, у тому числі військових (зміна форм правління в ряді східноєвропейських країн у результаті Другої світової війни мали своєю передумовою присутність у цьому регіоні Червоної армії).⁹

Політичний режим, будучи самообумовлений тими ж соціальними факторами, впливає на форму правління більш опосередковано, визначає ті її мінливі риси, що зв'язані з історично конкретними політичними ситуаціями в державі.

Це пояснює, чому неможливий прямий перенос політичної форми, що історично виникла в одній країні, в інші країни, хоча цілком можливе використання світового і приватного досвіду окремих народів з його наступною адаптацією до конкретно - історичних умов тієї чи іншої держави.

Теорія держави, фіксуючи в її історії реально виникаючі форми правління, виробила декілька їх класифікацій. Найбільш розповсюджена з них - це розподіл форм держави по числу правлячих осіб. Якщо влада належить одному - монархія, якщо багатьом - аристократія, якщо усім - демократія, або республіка. Існування такої класифікації відзначено ще Геродотом у його оповіданні про суперечку між Отаном, Мегабізом і Дарієм про те, яку форму правління варто установити в Персії після убивства Лже-Смердіса. Також і критика цього розподілу має досить давню історію, виходячи від Платона й Аристотеля. Перший з них розрізняв форми правління в залежності від переваги в державі трьох чеснот: мудрості, мужності і помірності, другий - у залежності від співвідношення правильних або перекручених видів правління, оголошуючи правильними ті, у яких особистий інтерес правителів, хто б вони не були, підлеглий загальному інтересу держави, і, навпаки, перекрученими - ті, у яких переважає особистий інтерес.

Отже, за формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи: монархії та республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі прав­ління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відпові­дальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викла­дені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламен­том або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати кон­ституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.¹⁰

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли мо­нарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсо­лютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорад­чий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Історія державності була власне кажучи історією монархій, і в ході її ця форма правління істотно видозмінювалася. Ось чому першою підставою класифікації монархій є їхній поділ по тим історичним епохам, у яких вони існували й існують. В історичному розрізі монархії підрозділяються на східно-деспотичні, засновані на азіатському способі виробництва; античні (рабовласницькі), у число яких входять рабовласницькі держави, що виросли на основі класичної стародавності (наприклад, монархія рабовласницького Рима); феодальні, до яких відносяться ранньофеодальні, що відрізнялися великим ступенем децентралізованості, сословно-представницькі, у яких влада монарха була обмежена тим чи іншим сословно-територіальним представництвом (у Франції - Генеральними штатами, в Англії - парламентом, в Іспанії - кортесами і т.п.), і абсолютні (абсолютизм, самодержавство), у яких влада цілком належить одній особі і складаються такі державні інститути, як наймана армія, чиновництво, королівська скарбниця із системою податей і т.д.; буржуазні, у яких влада короля обмежується конституцією і парламентом і які підрозділяються на дуалістичні, коли монарх зберігає всю повноту виконавчої влади (зокрема, призначає міністрів, відповідальних перед ним), і парламентарні, коли монарх як глава виконавчої влади обмежений у правах і, зокрема, призначувані ним міністри залежать від вотуму довіри парламенту (наприклад, Великобританія, Швеція).

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис­циплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є доміную­чою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народ­но-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій рес­публіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мек­сиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парла­мент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночас­но президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Фран­ція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним ста­новищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.