145454 (Історія митної справи та митної політики)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна митна служба України

Академія митної служби України

Кафедра державного права та митної політики

РЕФЕРАТ

Історія митної справи та митної політики

Дніпропетровськ 2002р.

1. Торгівельні та митні взаємовідносини за часів формування давньоруської держави ( VII-IX ст)

Історія виникнення на українських землях митної справи сягає сивої давнини. Вона безпосередньо пов'язана з життям праслов'янських і слов'янських племен, які вели торгівлю між собою, а також зі своїми сусідами, навчалися нелегкій справі захисту власних економічних і політичних інтересів.

Значний крок у цьому напрямку праслов'янами був зроблений у VI ст. до н.е., коли розпочався другий етап освоєння грецькими переселенцями Північного Причорномор'я та Криму.

Тут розбудовувалися старі міста - колонії і були засновані нові - Ольвія (поблизу сучасного с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області), Пантікапей (Керч), Феодосія.

У той же час у зоні Правобережного лісостепу мешкали скіфи - орачі (праслов'яни), яких Геродот називав ще "борисфенами", тобто "дніпрянами". Широко використовуючи плуг, орачі швидко досягли великих успіхів у зерновому землеробстві, перетворивши його на товарне виробництво. Лишки хліба "дніпряни" у великій кількості продавали мешканцям грецьких колоній Північного Причорномор'я Греції. Завдяки цьому Ольвія, приміром, стала фактично праслов'янською гаванню на Чорному морі і називалася
"торжиськом борисфєнів".

Купуючи в орачів зерно, продукцію тваринництва й хутро, греки експортували у північні "варварські" землі прянощі, маслини, вина, олію, посуд, прикраси тощо. Хоча грецькі колонії не були представниками праслов'ян і використовували місцеве населення у своїх інтересах, вони відкрили їм шлях до зв'язків з південними народами. 7'ому і після занепаду грецьких колоній праслов'янські племена вели жваву торгівлю з країнами Малої та Середньої Азії і Візантії.

У першій половині VIII ст. посилилася експансія на землі сіверян, в'ятичів, деяких інших праукраїнських слов'янських племен лісостепу та Полісся з боку Хазарського каганату - держави, яка утворилася у середині VII століття. Володарі Хазарії не тільки стягали із слов'янських племен данину, але й збирали з іноземних купців торгове мито в Утілі та інших містах, а також у Керченській затоці, чим перешкоджували вільній торгівлі праукраїнських племен з Візантією й іншими державами.

На початку ЇХ ст. торують шляхи до українських земель скандинави. Один з них — шлях "із варягів у греки" — пролягав від Балтійського моря через систему річок і волоків з верхів'їв Західної Двіни до Двіни й далі до Чорного моря. Він відіграв важливу роль у розвитку економічних відносин в українських землях. Для останніх важливе значення мало й те, що цим шляхом з країн Північної Європи надходило срібло, яке у ті часи вважалося міжнародною валютою.

Видатний вітчизняний історик М.С. Грушевський пов'язував із розвитком торгівлі початок української держави. Він вказував на те, що торговельні каравани потребували збройної охорони, а її могла надати тільки певна організація. Так у торговельних містах з'явилися воєнні вожді — князі з дружинниками. З часів утворення Київської Русі до нас дійшли перші відомості про організацію митної справи. Вона здійснювалася власними силами, і цей факт зафіксований у тексті гімну українських митників: Ще стольний мудрий князь Олег збирав найперше мито ". Князь і його дружина не тільки збирали мито з руських і заморських купців за перевезення різних товарів й худоби через кордони певних територій, але й добивалися рівних з греками прав у торгівлі. У 907 р. князь Олег пішов з великим військом на Царгород і спалив його околиці. Як повідомляється у літопису "Повість временних літ", наслідком походу був дуже вигідний для Русі договір 907 - 911 рр. Він надавав Олегу, його дружині та купцям великих прав. За Руссю визнавалося, зокрема, право безмитної торгівлі. "...Нехай, - говориться у договорі про руських купців, - входять до міста ... і торгують скільки їм треба, не сплачуючи ніяких зборів."

За часів Київської Русі торгівлею займалися не тільки купці, але й бояри та князі. Від останніх значною мірою залежала безпека зовнішньої торгівлі, яку вели так звані "гості". Відомий російський історик В.Й. Ключевський писав, що князь, який сидів у Новгороді чи Смоленську, постійно дивився у той самий далекий степ, від якого не відводив очей його південний родич — князь Переяславський тому, що і достаток північних областей значною мірою залежав від безпеки південних кордонів, земель, торговельних шляхів, які пролягали степом.

Крім названих збирачів данини й мита, вказуються й інші. Наприклад мостника, який збирав плату за проїзд через мости, та осмника, що був побирачем торгового мита, займаючи судовополіцейську посаду. Немає сумнівів, що у збиранні мита на кордонах Русі митникам допомагали також "бояри путні" і "слуги путні" — тогочасні прикордонники, котрі запобігали незаконному безмитному провозу товарів через об'їзні шляхи.

У X — XIII ст. все більшого значення набували торговельні шляхи, які зв'язували Україну із Західною Європою. Головний з них лежав від Києва на Луцьк, Володимир, Завихост, Краків, Битом, Онполє, Вроцлав. У другій половині XIII ст. у зовнішній торгівлі зростає роль Львова, з якого торговий шлях пролягав через Городок, Любачів, Сандомир, Опатов, Радом. Тоді зросло і значення Володимире — Торунського шляху, який пролягав через Городіл, Холм, Люблін, Казімеж, Шеченов, понад Віслою. У селі Городілі, містах Володимирі та інших стояли митниці.

Важливим регулятором торговельних зв'язків України із Заходом став перший фіксований торговельний акт — Рафальштетенський митний статут 906 р. (він наслідував значно старіший статут 880 р.). У ньому, зокрема, згадувалося, що у IX ст. продавали руських коней у Баварії, а руси (з країни "русів") мали право вести торгівлю на берегах Дунаю, а також у Ротелі та Рідуарсі з певним митом: продавали віск, рабів та коней. Як бачимо, у даному випадку мито розглядалося у якості повного обмеження торгівлі конкретними товарами.

Пізніше, у 1288 р., був виданий Острогомський митний статут, у якому перелічувалися купці з різних країн : Баварії, Польщі, Чехії, Австрії та Русі. Отже, українські митники керувалися у своїй роботі європейськими митними статутами, діяли в єдиному для багатьох країн Заходу правовому полі.

2. Порівняльний аналіз митної справи в українських землях і Московському царстві XV-XVII ст

Після підписання Переяславської угоди (1654 р.) та маніфесту імператриці Катерини II в 1793 році Україна повністю була підпорядкована Росії в політичному та законодавчому плані. А тому й митні питання відповідали тим інтересам, які закріплювались у законодавчих актах Російських царів.

Свій подальший розвиток митна справа України отримала в основних статтях Новоторгового Статуту 1667 року, згідно з яким мито почали справляти золотом і "ефімками". За цим Статутом до Росії заборонялося ввозити предмети розкоші і вивозити дорогоцінні метали та вироби з них. Більш суворим був порядок ввезення іноземних товарів, мито на які збільшилось в чотири рази. Іноземці могли торгувати тільки в прикордонних містах — з мстою розвитку ініціативи російських оптовиків скупщиків. Іноземцям під погрозою конфіскації товару заборонялось вести роздрібну торгівлю і обмін товарами, минаючи митницю.

Лише у виняткових випадках, при наявності спеціальної грамотії про торгівлю, іноземним купцям дозволялось приїздити з товарами до Москви.

Досить детально була відпрацьована процедура митного оформлення, її здійснював, спільно з своїми помічниками ("целовальниками"), вибраний з верхівки купців представник правління — митний голова, який мав право здійснювати "всякую полную расправу в торгових делах" (Ст. 2 Статуту). Воєводи не могли втручатися в його діяльність, щоб "великого государя казне в сборах порухи не было" (Ст. 1 Статуту).

Встановлення такого суворого режиму по ввезенню іноземних товарів сприяло розвитку контрабанди, яка до цього часу носила випадковий характер. Дуже жорстоко фізично шмагались і всенародне оганьблювались контрабандисти тютюну. За контрабандне ввезення спиртних напоїв не тільки били канчуком, але відсікали руку або ногу.

Після Переяславської угоди доля Української держави склалася так, що старший брат в усіх питаннях суспільного життя нав'язав українському народу "диктаторську волю", яка торкалася всього законодавства, а також української мови. Певними указами та заборонами на рівні царів та міністрів український народ принижували, а то й знищували будь-які зародки української духовності. А тому й не дивно, що на зміну словам: митниця, митник, митний збір прийшло нове слово — таможня.

З історії фактів не викинеш. Після завоювання російських земель татаро-монголами в російській мові серед інших з'явилось слово "тамга" — яке означало у тюркських народів знак, клеймо, тавро, що ставилося на майно, яке належало тому чи іншому родові. Отримання ханських ярликів супроводжувалось збором, який в Росії почав називатись тамгой. Пізніше так і почали називати всі митні побори (оплати), які справлялись при торгівлі на базарах і ярмарках. Від слова "тамга" було утворено дієслово "тамжить", тобто обкладати товар митом, а місце, де цей товар "тамжили", стало називатись "таможней".

Служиву людину, яка в минулому називалась митником, почали називати "таможником" або "таможенником". В побут ввійшло словосполучення "таможенний голова" (старший митник), "таможенная грамота" — дозвіл особі чи общині організовувати в своїх володіннях торгівлю і справляти мито з товару, який завозиться. Історичні документи засвідчують, що в кінці XVII століття в Росії було створено достатньо широку багатогілкову і централізовану митну службу. Збір митних доходів був зосереджений в Наказі Великої казни. В цей час у Москві вже діяли Велика митниця, Посольська нова митниця, яка оформляла товари зарубіжних купців, Митна хата, в якій справлялось мито з худоби, сіна та іншої продукції, діяли Коніоіпспський наказ - здійснював нагляд за торгівлею кіньми.

Помірна хата — здійснювала торгові операції з зерном, овочами й іншими товарами, а також були організовані й діяли митні хати в уїздах. У них безплатно служили купці першої гільдії, як вибрані митні голови. За нарахування мита, яке перевищувало певні суми зборів, вони отримували грошову винагороду, а за недобір надходжень — стягувалися збитки. Окрім купців-цілувальників у митних хатах їм допомагали дяки, які працювали по найму і записували в митні книги дані про товар, власника, а також суму митних зборів.

З розвитком різних галузей сільського господарства, ремесел і промислів, мануфактурних виробництв в Україні розширювались торговельні стосунки купців, частини феодалів і заможних селян. Виробнича спеціалізація окремих районів і розвиток на цій основі товарного виробництва обумовили нові формування як внутрішнього, так і зовнішнього ринку. В другій половині XVII і на початку XVIII століття торгівля, як і раніше, зосереджувалась на ярмарках та базарах. У цей час лише на Лівобережній Україні щорічно збиралось 390 ярмарків, а на Слобожанщині 219. Найбільші з них були п Ніжині, Переяславі, Львові, Кам'янці-Подільському, Вінниці. Житомирі, Бару, Луцьку. В Ніжині і Ромнах продавалось товарів на декілька мільйонів рублів. До наших днів дійшов такий історичний факт, що в 1785 році торговий обіг на Покровському. Хрещенському і Троїцькому ярмарках досяг 40 мли. руб. Українські землі все більше втягувались у систему російського ринку. В центральних районах Росії все частіше бували купці з Києва, Ніжина, Переяслава, Харкова. Для них вже існували гостинні двори в Севську, Брянську. Розвитку торгівлі сприяли реформи Петра І, які передбачали звільнення українських купців від мита. Бахчисарайський мирний договір 1681 року завершив війну сильного мита. В 1753 році Лівобережна Україна Україна була включена в єдину внутрішню митну систему Російської держави. В російському експорті Україна займала досить вагоме місце.

Не дивлячись на державні кордони й перепони, які чинили окремі урядові діячі Австрії, Турції, Угорщини, Речі Посполитої, Правобережна Україна й західноукраїнські землі також все більше задійснювались у систему російського ринку. Так, у 1741 році 348 селян з Правобережної України вивезли 3 тисячі пудів хліба на російські ринки. Одночасно значна кількість товарів Росії збувалась у Львові, Фастові, Богуславі, Білій Церкві. Тільки в червні — серпні 1790 року через Васильківську митницю на ярмарки Львова, Броду, Дубна російські купці вивезли товарів на суму близько 11,5 тисяч рублів.

У 1817 році в Україні відбулось 2346 ярмарків, на яких поруч з продукцією місцевого виробництва продавались вироби центральних губерній Росії (Московської, Володимирської, Костромської). Найбільший торговий обіг в Україні мали ярмарки так званого всеросійського значення у Києві, Харкові, Єлизаветграді, Ромнах, Полтаві. Київський контрактовий ярмарок, який проводився щорічно в січні, запрошував до себе тисячі купців з різних місцевостей Російської імперії, а також Австрії, Прусії, Франції, Англії. Тут укладались договори на оптову купівлю-продаж продукції сільського господарства, промислових виробів, надавались позички в місцевих банках, сплачувались борги.

У часи царювання Петра 1 одним з перших заходів стосовно митної справи був Указ 1699 року про справляння мита в Архангельську з напоїв, які привозились."¹ У той період розвиток промисловості, мануфактур, сільського господарства дав новий поштовх внутрішній торгівлі. А вихід Росії в Балтійське море, численні зовнішньополітичні акції уряду відкрили шлях російським мануфактурним товарам в Європу. Активізувалась зовнішня торгівля, в чому немалу роль відіграв прийнятий в 1724 році митний тариф. В інтересах вітчизняної промисловості високими митними ставками обкладались імпортні товари, виробництво яких у Росії вже було освоєно, або тільки налаштовувалось. Такі товари, як залізо, шовкові тканини, скипидар, віск, суха шкіра, пергамент та ряд інших обкладались митом в розмірі 75 відсотків; полотно, оксамит, золочене і прядильне срібло — 50%; окремі види тканини, зброя — 25% від ціни. На товари, які не вироблялись у країні, накладалось помірне мито — від 4 до 10%, хірургічні інструменти, окуляри митом не обкладались взагалі. Товари, які вивозились з Росії, обкладались 3%-м митом, окрім промислової сировини і напівфабрикатів, які були необхідні для російських фабрик. Щодо цих товарів було застосоване заборонне мито. Цей тариф спочатку було введено тільки в портах, а пізніше й на сухопутному польському кордоні.

Поступово організація митної справи в Росії удосконалювалась. Управляти митними зборами з 1718 року почала затверджена Петром І Комерц-колегія, яка була самостійним управлінським відомством. Як і раніше, вибирались з купців керуючі митницями — вони тоді вже називались митними бурмістрами, а з 1720 року - обер-цольнерами, які отримували гроші протягом року на правах службовців.

Історичні факти засвідчують, що в 1789—1790 роках великий російський письменник, автор знаменитої "Подорожі із Петербурга в Москву", Олександр Миколайович Радищев працював на посаді помічника, а згодом і керуючого Санкт-Петербурзької митниці.

А з 1794 по 1800 рік посаду президента Комерц-колегії в Санкт-Петербурзі займав видатний російський письменник і поет Гаврило Романович Державін.

З 1721 року заборонений для перевезення через кордон товар дозволялось конфісковувати. Уряд Петра І для забезпечення успішного проведення заходів з митних питань зміцнював державні кордони. На заході їх охороняло регулярне військо. До кінця царювання Петра І тут існувало 15 фортець, в тому числі 11 морських (Петербург, Кронштадт, Шлісельбург та ін.) і 4 сухопутних (Псков, Великі Луки, Смоленськ, Брянськ). Поміж ними й попереду них було облаштовано мережу форпостів. Указ 1723 року передбачав, що: "на дорогах учредить крепкие застави, малые дороги завалить лесом или перекопать рвами и всех едущих стороной от застав наказувать изъятием того, с чем они будут взяты".