131236 (Психологія сім’ї)

НАЦІОНАЛЬИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Ім. М.П. ДРАГОМАНОВА

РЕФЕРАТ

На тему: Психологія сім’ї

РОЗРОБИЛА: КАМЕНЄВА Т.В.

ПЕРЕВІРИЛА:

КИЇВ 2007р.

Зміст

Вступ 3

Розділ 1. Психологія сімейного виховання 5

1.1 Система і розвиток 5

1.2 Характеристика сім’ї як інституту соціалізації 5

1.3 Соціально-психологічні особливості сімейного виховного впливу 9

1.4 Стиль сімейного виховання 11

1.5 Порушення сімейного виховання 14

1.6 Визначення показників, рівня психокорекції 17

Розділ 2. Задачі і методи сімейної діагностики 18

2.1 Задачі сімейної діагностики 18

2.2 Загальне сімейно-діагностичне інтерв’ю 19

2.2.1 Тематична структура і часова послідовність сімейно-діагностичного інтерв’ю 20

2.3 Психокорекційне заняття на тему: Як поліпшити стосунки з батьками, друзями, вчителями, оточенням 21

Додаток 1 26

Вступ

Основним напрямом проведеної психокорекційної роботи

є психокорекція порушеного стилю виховання у сім’ї, сімейних стосунків та конфліктів; психокорекція неконструктивних між особистісних стосунків в групах та колективах (в тому числі і в діловому спілкуванні), конфліктів та конфліктних відносин у мікро групах, учнівських колективах, професійній діяльності.

Нашою основною задачею є висвітити направлення, методи психокорекційної, психотерапевтичної роботи що стали корисними при лікуванні психічних порушень у дітей і підлітків, які виникли в результаті між особистісних конфліктів в сім’ї та інших сферах життєдіяльності.

Не дивлячись на велику кількість та розбіжність сімейно-терапевтичних методів, можна виділити головні засади, що відбивають змістовну сторону сімейної терапії і застосовуються більшістю психологів та сімейними психотерапевтами.

Індивід і система: щоб зуміти правильно зрозуміти поведінку і переживання людини, необхідно враховувати його життєві обставини, знати його оточення; поведінка кожного індивіда складає частину впорядкованої системи (сім’я, соціальне, економічне і культурне середовище) і розуміється з цих позицій.

Сім’я і психічний розлад: психічні порушення у дітей і підлітків можуть вказувати на проблеми в структурі сімейних взаємовідносин. Особистісні відхилення дитини можуть бути симптомом лежачого в їх основі конфлікту в сімейних стосунках. Іноді симптоми душевної хвороби можуть навіть розглядатися як важливі і доцільні спроби зберегти стабільність сімейної системи. Але і в інших випадках психічні розлади у дітей призводять до зміни сімейних відносин, і часто симптоматика дитини підтримується або підсилюється в результаті сімейних конфліктів.

В психокорекцій ній роботі з дітьми й підлітками потрібно враховувати ситуацію в сім’ї пацієнта та його оточення в цілому.

В роботі ми визначимо методи психокорекційної роботи між особистісних відносин в сім’ї та з оточуючими.

Представимо цілий комплекс опитувальників і методик, що найбільш популярні серед психологів, які займаються проблемами сім'ї.

1

Розділ 1. Психологія сімейного виховання

1.1 Система і розвиток

При всебічному аналізі психічних розладів потрібно враховувати, що причиною проблем може стати сім’я, оточення, суспільство.

Взаємозв’язок між сім’єю і психічними порушеннями представляється занадто однобічним. Звинувачувальні тенденції по відношенню до сімї часто не допомагають ділу, бо причинно-наслідкові відношення в реальності більш складні. Психічні порушення або недорозвиток в одного з членів сім’ї впливає на сімейні відношення і сімейне життя в цілому, а динаміка відносин в свою чергу впливає на поведінку індивіда. Такі поняття теорії систем, як „циркулярність”, „взаємозв’язок”, „взаємозалежність”, „коеволюція”, розкривають ці складні в cистемі залежності.

Системна орієнтація означає, що психічну проблему потрібно розглядати не тільки на рівні індивіда, але й на рівні взаємовідносин, взаємозв’язків (системних трансакцій).

В психокорекцій ній роботі мова йде про альтернативи і шляхи рішення проблем пацієнта і при цьому використання ресурсів і можливостей подолання цих проблем, що мають місце в сім'ї. Саме від батьків можна отримати найбільш важливу для дитини поміч. Тому ми повинні пропонувати підтримку не тільки дітям, але і їх батькам.

1.2 Характеристика сім’ї як інституту соціалізації

Погляд на дитину як на суб’єкт соціалізації, який змінюється в ході виховання сам і змінює своїх вихователів, - це підсумок історичного розвитку людства. На ранніх стадіях розвитку людського суспільства сама по собі дитина не мала особливої цінності: суворі умови життя й велика дитяча смертність не давали людям змоги приймати близько до серця факт народження або смерті дитини, особливості її розвитку. Сім’єю на той час для дитини були всі люди, які її оточували. У пізніші часи дітей віддаляли від сім’ї, віддаючи їх на виховання до монастиря або в дім багатших родичів, або ж просто „підкидали” тим людям, які мали змогу піклуватися про дітей.

У часи Середньовіччя практикувалась тотальна залежність дитини від батьків, і повна підлеглість їх волі. З початком Новітньої історії дитина в очах батьків починає виступати як автономна істота, з якою дорослі прагнуть теплих емоційних контактів, намагаються виходити з її бажань, потреб та інтересів, а це, без сумнів, впливає й на соціально-психологічну структуру родини.

Гуманне ставлення до дитини як до повноцінного члена сім’ї, врахування її інтересів і бажань – це результат історичного розвитку

сім’ї як соціального інституту. З одного боку, статус дитини в сім’ї визначає її повну залежність від дорослих, з іншого, - сучасна дитина в сім’ї часто володіє привілейованим статусом людини, по відношенню до якої люблячі батьки буквально реалізовують відоме соціалістичне гасло: „Усе найкраще – дітям”. За таких умов дитина опиняється в центрі соціальної структури сім’ї й навіть починає виконувати функції управління, оскільки навколо забезпечення саме її потреб організовується активність усіх інших членів сім’ї. Орієнтації виховної стратегії батьків на природний, вільний розвиток дитини, яка сама визначає, що їй потрібно, викликала до життя приховані інтелектуальні й фізичні резерви розвитку сучасних дітей, розширила сферу їхньої свідомості й самосвідомості. Разом з тим, за умов такої орієнтації, характерний для дитячого віку егоцентризм особистісний. Така риса, як нездатність людини враховувати думки, бажання й потреби інших, гіпертрофована впевненість у власній правоті й непомильності своєї точки зору, перешкоджає досягненню особистістю соціальної зрілості.

Ще святий Августин розумів важливість батьківського впливу на долю людини і навіть суспільства, коли писав: „Дайте мені інших матерів, і я дам вам інший світ”. Зрозуміло, що цей вислів є певним перебільшенням, оскільки батьківське ставлення до дітей органічно пов’язане із загальними орієнтаціями культури й власним досвідом самих батьків, які не можна змінити вмить. З іншого боку, при всій значимості батьківського впливу він ніколи не є єдиним усемогутнім вершителем доль дітей. Більше того, оцінити реальний ступінь батьківського внеску у формування особистості дитини без урахування інших чинників її соціалізації практично неможливо.

Отже, поряд із закладами освіти, громадянськими організаціями й релігійними установами, сім’я є одним з основних інститутів соціалізації людського індивіда. Виступаючи для дитини з перших років її життя первинним осередком соціалізації, задовольняючи її життєві потреби, сім’я формує її особистість через специфічну цілеспрямовану активність і ставлення до дитини її батьків, бабусь і дідусів та інших дітей. Це і є сімейне виховання.

Оцінюючи потенційний рівень і реальний вплив сімейного виховання, потрібно враховувати багато факторів. Основні з них такі:

Вік дитини. В ранньому дитинстві центральною фігурою соціалізації виступає, як правило, мати. Далі з нею урівнюється, й навіть іноді переважає її за впливом, батько. Пізніше їх обох відсувають по шкалі значимості однолітки дитини й суспільні інститути соціалізації.

Стать дитини. Батьки по-різному й з різним успіхом виховують дітей своєї статі і протилежної. Як правило, інтенсивніші й ефективніші тут одностатеві комунікації. При цьому для хлопчиків поза сімейне оточення важливіше, ніж для дівчат.

Наявність інших агентів соціалізації як у сім’ї (доросліші діти), так і поза нею (наприклад, яскрава особистість учителя)

Специфічні особливості трансмісії (передавання) культурних цінностей від покоління до покоління у певному суспільстві й у певний період (мається на увазі величина розбіжностей в умовах життя й у ціннісних орієнтаціях батьківського покоління й покоління дітей, які сприяють більш-менш повному сприйманню або відкиданню дітьми життєвих установок батьківської родини).

Амбівалентність батьківських почуттів і їхні соціально-психологічні наслідки. Так, дітоцентризм суспільної психології Новітнього часу означав посилення піклування про дітей, але одночасно й обмеження їхньої внутрішньої свободи, примусову інфантилізацію. Наслідком цього є байдужість і соціальна безвідповідальність сучасної молоді, на що скаржаться батьки, не розуміючи зв’язку таких характеристик дітей з їхньою власною виховною практикою.

Численні й недосліджені компенсаторні механізми самої соціалізації, що зрівноважують або ж зводять нанівець багато виховних зусиль. Наприклад, ефект зустрічної рольової додатковості, коли дитина, маючи перед очима гарний батьківський приклад, не виробляє у себе відповідних навичок, оскільки батьки все роблять самі, й сім’я немає потреби в активності дитини.

Ці та інші фактори, які обмежують вплив батьківського виховання на особистість дитини, існували, певною мірою, завжди. Тим не менше, така констатація не зменшує значення формуючих впливів сімейного середовища на формування ставлення людини до світу й до інших людей, значення системи її базових установок і цінностей, загальної спрямованості й самосвідомості особистості (самооцінки, само ставлення, рівня домагань), розвитку її здібностей і основ характеру.

Аналізуючи специфіку системної орієнтації і орієнтації на розвиток в дитячому і підлітковому віці, слід визнати, що сім’я грає роль середовища, в котрому дитина може отримати нормальні можливості для розвитку.

Умови розвитку визначаються відношеннями членів сім’ї один з

одним, структурою сім’ї в цілому, зовнішніми впливами на сім’ю і можливостями подолання проблем. Значимість кожної умови залежить перш за все від його місця в структурі, наприклад від того, чи діє нова ситуація тільки як „стресор”, підвищуючий вірогідність декомпенсації, або як „стимул до розвитку”, викликаючий продуктивну дискусію. В цих рамках психопатологія розглядається психопатологія розвитку. Тим самим психічні порушення включаються в загальну систему життєвого процесу.

Сім’ї потребують психокорекційної та психотерапевтичної допомоги в тих випадках, коли можливості подолання проблем є недостатніми в відповідності з навантаженнями. Загальні цілі сімейної терапії, згідно з цією концепцією, полягають в тому, щоб реалізувати можливості розвитку в сім’ї, активізувати ресурси для подолання проблем, перетворити „заважаючи фактори” в „фактори розвитку”.

1.3 Соціально-психологічні особливості сімейного виховного впливу

Суттєве значення для прогнозу ефективності сімейних впливів на розвиток особистості дитини у сучасній психологічній науці набуває дослідження соціально-психологічних особливостей сім’ї як малої контактної групи. З погляду соціальної психології сім’я є соціальною групою (що відповідає певним нормам і цінностям конкретного суспільства), об’єднаною сформованою у спільній діяльності сукупністю між особистісних відносин (подружжя між собою, дітей до батьків, батьків до дітей і дітей між собою), які проявляються в любові, прив’язаності та інтимності її членів.

У сучасній психологічній науці з метою з’ясувати особливості організації у сім’ї виховного процесу прийнято виділяти такі напрями її психологічного аналізу:

Склад сім’ї. За цією ознакою виділяють повні сім'ї, в яких діти проживають з обома батьками, неповні, якщо немає одного з батьків, і формально повні, коли в сім’ї є обоє з батьків, але один з них із певних причин не бере участі у вихованні дитини. Зрозуміло, що найсприятливіші психологічні умови для повноцінної сімейної соціалізації найвірогідніше очікувати від повних сімей.

Характеризуючи повну сім’ю, необхідно враховувати взаємовідносини, що в ній складаються за типами:

* чоловік-дружина;

* батьки – діти;

* діти – батьки;

* діти – діти.

Ці структурні характеристики, маючи відносну автономність, являють собою соціально-психологічну єдність. Повною вважається така сімя, яка має в наявності всі типи взаємовідносин. Реально, однак, сімя може бути й неповною. Найбільш розповсюдженою сучасною формою неповної сім’ї є сім’я без подружжя, коли тільки один з батьків (найчастіше мати) виховує дітей.

Характеристика сім’ї визначається за критерієм: гармонійна або проблемна. Повна сім’я, що має в наявності всі типи взаємовідносин, називається повноцінною. В більшості випадків такі сім’ї в педагогічній психології характеризуються як гармонічні, якщо внутрішньо сімейні відносини в них відповідають принципові гуманності –формуванню й прояву відносин до іншого, як до себе, і до себе, як до іншого; передбачають взаємну щедрість і доброту, повагу і вимогливість. Усе це забезпечує сприятливий соціально-психологічний клімат у сім’ї. Отже, повнота соціально-психологічної структури сім’ї та існування в ній активних взаємостосунків між усіма елементами такої структури, що будується на принципах взаємо зацікавленості позитивної взаємоприв’язаності, створюють психологічний підмурок гармонійних стосунків у сім’ї. Зрозуміло, що всю повноту таких відносин важко відтворити за умов неповної чи формально повної сім’ї. Саме тому за результатами психологічних обстежень неповні й формально повні сім’ї набагато частіше потрапляють до розряду проблемних. (конфліктних, антипедагогічних).

Типовий стан (мікроклімат сім’ї) психології розуміється як найхарактерніший для всіх членів спосіб самопочуття в ній, який визначає їхнє ставлення до сім’ї. Тут розрізняють емоційно комфортні сім’ї, де діти переважно переживають емоційно комфортні відчуття захищеності, затишку й приязні їхніх членів, які, у свою чергу, виступають як внутрішній еквівалент гармонійних відносин; тривожні сім’ї, мікроклімат яких найчастіше є проекцією відповідних особистісних характеристик батьків, та сім’ї, яким притаманний емоційно-психологічний дискомфорт і нервово-психічне напруження. Як правило, такий мікроклімат характерний для проблемних сімей із суттєвими відхиленнями спілкування батьків від норм ефективної педагогічної комунікації.

1.4 Стиль сімейного виховання

Як правило, сам стиль визначає в сім’ї систему виховання, що поєднує об’єктивно існуючу й не завжди усвідомлену конфігурацію цілей і завдань виховної роботи з дітьми, більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна й чого не можна допустити о відношенню до дітей. Своєрідність поєднання батьками у ставленні до дитини соціальних сподівань (очікувань) вимог і контролюючих санкцій у психології прийнято визначати як стиль сімейного виховання. За цією ознакою виділяються п’ять стилів або тактик виховання в сім’ї.

* Авторитарний виховний стиль має в основі тактику диктату, яка проявляється в систематичному пригнічуванні одними членами сім’ї (переважно дорослими) ініціативи й почуття власної гідності в інших її членів. Безоглядна авторитарність батьків, яка супроводиться систематичним ігноруванням інтересів і ставлення дитини, позбавленням її права голосу при вирішуванні питань, які мають до неї безпосереднє відношення, жорстокий наказ, примус і сваволя батьків –усе це гарантія серйозних невдач у формуванні особистості дитини. Батьки, які надають перевагу таким видам впливу на дитину, як наказ і насильство, неодмінно стикаються з супротивом дитини, яка відповідає на тиск, примус і погрози контрзаходами: спалахами агресивності, грубості, брехнею, лицемірством, а іноді й відвертою ненавистю. І навіть, якщо опір дитини зломлено, то разом із ним ламаються й такі цінні якості особистості, як самостійність, ініціативність, віра у власні сили й можливості, почуття власної гідності, на які за означених умов просто не може бути запиту, а значить і неможливим є їхній розвиток.

Демократичний стиль сімейних стосунків (тактика співробітництва) в основі має опосередкованість між особистісних стосунків у сім’ї спільними цілями й завданнями спільної діяльності, її організацією й моральними цінностями. Розуміння співробітництва як тактики виховання не зводиться лише до орієнтації батьків на допомогу й підтримку дітей у їхніх окремих справах (навчання, ускладнення у взаємодії з оточенням, набуття трудових чи спортивних навичок) та участь дітей у домашній праці (посильні прибирання, походи за покупками, доглядання молодших дітей), хоч це і суттєвий бік спільної діяльності дітей і дорослих. Така тактика передбачає взаєморозуміння й взаємоповагу дорослих і дітей, встановлення між ними паритетних, партнерських взаємин, які базуються насамперед на співучасті, тобто емоційно дієвому включенні у справи іншої людини, на співчутті, співпереживанні й активній допомозі їй. Формування здатності до такої співучасті, відповідальності за наслідки власної активності дитини для люблячих і поважаючих її батьків є спеціальним завданням сімейного співробітництва.

Ліберальний стиль (тактика невтручання передбачає систему між особистісних відносин сім’ї, яка будується на визнанні можливості й навіть доцільності незалежного існування дорослих і дітей. Найчастіше такий тип взаємовідносин має за основу пасивність