118568 (Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні течії сучасності), страница 3

Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Г.Гегель, Є.Бентам, Б. Констан, С. Мілль, Т.Джефферсон, М.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківський, які є ідеологами класичного лібералізму, вважали, що лібералізм - це заснований на особистій ініціативі і свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики і влади.

Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У кожному суспільстві громадянським свободам надається пріоритет над політичними, юридичними та моральними нормами.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму -неолібералізм, або "соціальний" лібералізм. (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Д'юї, Дж. Джеліотті, Р. Дарендорф, М. Фрідман).

Неолібералізм (грец. nеоs - новий, ІіЬеzalis - вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інстутиалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; "етатистський" різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Неолібералізм передбачає посилення економічної та соціальної ролі держави, виходить із необхідності налагодження ділового партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму.

Найбільш помітне практичне втілення неолібералізм дістав у політиці "нового курсу" президента США Ф.Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено науково-технічного революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти і науки, у підвищення класифікації робочої сили, в охорону здоров'я .

В основу політичної програми неолібералів лягли ідеї : консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації прийняття управлінських рішень.

Неолібералізм є неоднорідною масою. Так, "праве" крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, воно виступає за "мінімальну" державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами; "ліве" крило - заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною проблемою при цьому вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто хоче рухатися вперед.

Серед теоретиків лівого крила - Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних політичних систем. Представником цього напрямку є також Даніел Белл, автор основних засад концепції "постіндустріального" суспільства, яка є продовженням концепції "індустріального суспільства" та "стадій економічного росту". Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства 3.Бжезінського і О. Тофлера, в якій інформація, її виробництво, поширення і використання розглядаються як головна сфера діяльності людства.

Починаючи з 80-х років XX ст., теорію неолібералізму різко критикують окремі американські і західноєвропейські політологи, які є представниками "неоконсервативної хвилі" (Т.Дей,Х. Цайглер, У.Домхофф)

за її "часткову придатність". На їх думку, злагода і партнерство, до яких закликають сучасні неоліберали, уже ніколи не подолають соціальних та етнічних конфліктів. Оскільки суспільного багатства на всіх не вистачає, то левова частка його має дістатися групі (класовій, національній, расовій), котра за своїми чеснотами найбільше заслуговує на добробут.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає втому, що перший визнає необхідність державного регулювання соціально- економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості сучасних ліберальних парті поєднує елементи обох напрямів лібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від особливостей конкретних країн, уміння партій своєчасно відгукуватися на назрілі суспільні потреби.

Слід окремо сказати про політичну доктрину фашизму, яка історично виникла на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму.

Фашизм (лат. fascio- пучок, в'язка) - ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності і догматизованого принципу соціальної справедливості, (Екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму. Виник він в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни.

Першу фашистську організацію під назвою „Фашіо ді комбаттіменто" („Союз боротьби") створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883-1945). Від назви цієї організації і пішла назва „фашист", яка швидко поширилась в усьому світі. Серед світоглядно-філософських авторитетів фашизму імена Артура Шопенгауера (1788-1860), Фрідріха Нїцце (1844-1900), Карла-Густава Юнга (1875-1961), а також теоретиків соціального дарвінізму Франца Опенгеймера, Людвіга Гумпловича.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів, є необхідною умовою політичного панування фашизму визнається культ вождя.

Основу формування фашистських або профашистських режимів становили ідеологізовані партійні організації з їх жорсткою напіввійськовою структурою. Соціальний, політичний та економічний простір цих країн підлягав тотальному контролю з боку держави, повне усунення демократичних свобод та інституцій, мілітаризація усіх галузей суспільного життя, агресивна зовнішня політика, терор і залякування населення.

Найповніше фашизм реалізується в Італії за часів правління Б. Муссоліні (1883-1945) та Німеччині за режиму А. Гітлера (1889-1945), а також в Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах.

Після закінчення другої світової війни фашистські режими в названих країнах впали, а їх ідеологія була заборонена. Однак фашизм повністю не зник, а пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в нову політичну течію - неофашизм.

Неофашизм (грец, nеоs – новий, лат. fascio- пучок, в'язка) - різноманітні варіанти модифікації відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких в основному становлять маргінальні верстви населення. Ідеологи неофашизму звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження "справжнього", "первісного", "чистого" фашизму. Вони прагнуть переглянути кордони, обмежити імміграцію, реабілітувати гітлерівських злочинців. З куряви століть неофашисти витягують і пропагують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів.

Сьогодні фашистські організації функціонують в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії, Азії, а також країнах пострадянського простору - всього в понад 80 державах світу.

За всю свою історію людство виробило певні важелі для боротьби з насиллям, має в цьому певний досвід, проте неофашизм, як реакційна політична ідеологія останнім часом активізував свою діяльність.

Таким чином у пропонованому матеріалі визначено зміст таких політичних понять як «політична ідеологія», критерії класифікації та основні функції, розглянуто її внутрішню структуру, зокрема сутність її основних компонентів (ідея, гіпотеза, концепція, теорія, ідеал, гасло, програма політичного розвитку). Належну увагу приділено висвітленню основних ідейно-політичних течій сучасності за ознаками партійності (комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, ліберальні, фашистські), вказано на основні тенденції розвитку політичних ідеологій у різних країнах світу, названо авторів політико-ідеологічних доктрин.