117869 (Місце і роль політики та політології як науки в житті суспільства), страница 3

Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише після Другої світової війни, бо ще до середини ХХ століття в гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. У ті часи тільки право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало в процесі вивчення політичних систем. І тільки після Другої світової війни з’явилися теоретичні праці, в яких предметом політики стало не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної політології.

Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно співпрацювати з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології су-
спільних наук, чіткіше розмежовуються їхні предметні сфери, установлюється взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики, понять політичного реалізму і т. п.); відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та ін.); завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих учених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, що готують кадри спеціалістів, починається видавнича діяльність, з’являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає в розвинених країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними та організованими кадрами дослідників і учнів; виникають міжнародні та національні організації політичної науки [3].

Тривалий час демократично налаштовані політики пояснювали невдачі політичних реформ у колишньому СРСР у 60-і роки та в період так званої перебудови тиском апарату, діями консерваторів. Багато хто й сьогодні в Україні труднощі здійснення політичних перетворень пов’язує з протидією та саботажем старої й нової бюрократії.

Що ж, трохи правди в цьому є. Але не менш важлива причина того, що демократизація «пробуксовує», полягає у самовідчуженні рядових громадян від політичних процесів. Соціологічні дослідження, що проведені в Україні різними службами, у тому числі й європейськими, показують низький рівень інформованості основної маси населення відносно найважливіших політичних подій, непідготовленість їх до політичної діяльності, негативне ставлення до політики взагалі, небажання взяти на себе особисту відповідальність за керівництво державою, діяльність політичних партій та організацій.

Аналіз громадської думки свідчить, що в Україні досить низько оцінюється політична діяльність партій і рухів, професійна політична діяльність взагалі. Так, соціологічні опитування пока­зали: позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16% респондентів, негативно – майже 51%, 23% не визначились, а 6% до неї цілком байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як професії посилюється [4].

Політичні партії не справляють відчутного впливу на політичну соціалізацію значних верств населення, їм довіряють лише 10%. Пильну увагу політиці в передачах телебачення приділяють 32%, читає політичні статті в газетах менше ніж половина опитаних, часто відвідують збори політичних партій лише 7%, беруть участь у політичних мітингах 5%, у суспільно-політичній діяльності – 4% громадян [5].

Свобода від політики в нас чомусь ототожнюється зі свободою як такою. Відтак для успішного втілення в життя політичних реформ, крім змін у економічному та соціальному житті, необхідним компонентом стає й ефективна система політичної освіти та політичного виховання. Вирішенню цієї проблеми багато в чому має сприяти вивчення політології, організація наукових досліджень політичних процесів.

Політика є об’єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки? Для відповіді на це запитання треба насамперед нагадати, що політику, крім власне політології, вивчають ще п’ять основних типів, або циклів суспільствознавчого знання: філософський, соціологічний, право- і державознавчий, історичний і, нарешті, психологічний.

Розглянемо тепер, як розмістилися ці дисципліни в неосяжному просторі політичного життя. Філософія вивчає політику як феномен світового розвитку та компонент людської цивілізації; соціологію цікавить вплив соціального середовища на політичну сферу, наприклад, питання взаємодії підсистем власності та духовної культури зі сферою владних відносин; правознавство досліджує «прикордонну» сферу правових і державних норм та інститутів; історію цікавлять питання послідовно-хронологічного збирання й описування емпіричних фактів щодо розвитку політичних інститутів та ідей, а психологія звертається до тонкої матерії психологічних механізмів і стереотипів політичної поведінки людей. Можна говорити і про цілий комплекс наук, що вивчають політику й виникли на межі власне політологічних та інших суспільствознавчих знань: політичну філософію, політичну соціологію, політичну історію, теорію держави і права, політичну психологію тощо. Разом з такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- і біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію в широкому розумінні.

Поряд з нею існує й політологія у вузькому її значенні – як загальна теорія політики, що становить «душу й серце» політичної науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняє від інших політичних наук те, що вона не торкається окремих аспектів політики і не вивчає політику поряд з іншими, неполітичними об’єктами. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об’єкт і, по-друге, за головний предмет бере групу внутрішніх, іманентно властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин.

Проте єдиного погляду на цю проблему немає. Більше того, існує багато різних визначень науки про політику. Наприклад, західний політолог М.Гравітц пише: «…політичну науку можна визначити як вивчення того, як люди використовують інститути, що регулюють їхнє спільне життя» і як «вивчення ідей, котрі приводять у рух людей» [6]. Американський політолог Г.Лас­суелл робить висновок: «політична наука – емпірична дисципліна, зайнята вивченням формування й адаптації влади й дослідженням політичних дій, що стосуються сталих владних структур» [7]. А не менш відомий іспанський політолог Л.С.Саністебан пише, що «…предметом політології як наукової дисципліни є дослідження структури й функціонування політичних систем» [8].

Отже, як загальне визначення предмета політології, можна було б запропонувати таке: політологія у вужчому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб’єктів з приводу влади.

Вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої науки становлять категорії – найбільш загальні фундаментальні поняття науки, що відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Категорії розкривають або необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, або найсуттєвіші елементи її структури. Як порівняти з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми політичного життя, категорії політології мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема свідомості в соціології досліджується як проблема групової свідомості, у теорії держави і права – як проблема правової свідомості, а в політології – як проблема політичної свідомості. Проблема культури як філософська категорія в соціології виявляється як культура тієї чи іншої соціальної спільності, у правознавстві – як правова культура, а в політології – як політична культура з усіма характерними особливостями.

Поряд з філософськими та соціологічними категоріями в політології використовуються й поняття інших гуманітарних наук, наприклад політичний устрій, політичний статус, політична норма, політична етика, політична психологія тощо, а також поняття, які характеризують конкретні сторони та процеси політичного життя суспільства і особистості. До них належать: «політична діяльність», «політична активність», «політична поведінка», «електоральна поведінка», «політичне рішення», «політичні цінності», «політичне лідерство», «політична роль» тощо.

Водночас політологія як комплексна й самостійна галузь су-
спільних наук не тільки переводить загальні філософські, соціологічні та інші наукові поняття у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища: вияв на макро - та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх та зовнішніх зв’язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об’єктивних критеріїв соціального виміру політики [9].

Політика в суспільному житті виступає як своєрідна форма теоретичної і практичної діяльності класів, націй, соціальних груп та індивідів, головною метою діяльності яких є завоювання, утримання та використання політичної влади. Ось чому, на нашу думку, категорія «політична влада» є центральною категорією політології й політики як сфери діяльності. З цього приводу видатний український політолог В. Липинський зазначав, що мета політики – не сам рух, а реалізація політичних прагнень, що породжують його. Без застосування та реалізації влади навіть найліпші прагнення і найблискучіші ідеї не можуть бути втілені в життя і залишатимуться лише ідеями. Ось чому саме влада дає ключ до розуміння політики, політичних інститутів, політичної системи та інших політичних процесів. Тільки зрозумівши суть влади, її визначальні риси, можна виділити політику й політичні відносини з усієї сфери суспільних відносин.

На сучасному етапі особливої ваги набувають теоретичні дослідження законів політичного розвитку. У політичній літературі зараз трапляється велика кількість понять, що іменуються «законами». У деяких випадках застосовується обережніше визначення – «закономірність». Слід підкреслити, що тільки цілком під- тверджений закон суспільно-політичного розвитку може й має бути опорою для оцінки ситуації, а тим більше для її прогнозування. Звичайно, у політиці саме тільки знання навіть найбільш точних законів не дає повного уявлення про реальну дійсність: для цього потрібний ще й всебічний конкретний аналіз конкретної ситуації, її теперішнього стану й минулого. Закон – це необхідний зв’язок між нинішнім станом ситуації (явища, процесу, системи) і станом, що безпосередньо передував йому та слідуватиме за ним. Звичайно, будь-який закон, у тому числі й природний, рідко буває цілком вичерпним та однозначним, він завжди є статистичним, наближеним, включає велику кількість різних внутрішньо та зовнішньо суперечливих тенденцій. Тим більше це стосується суспільного закону, оскільки на його дію справляє вплив велика кількість різноманітних, у тому числі й випадкових, факторів, що мають об’єктивний і суб’єктивний характер.

Ось чому політологічний закон завжди характеризується досить специфічним співвідношенням абстракції й конкретності і формулюється на достатньо високому рівні узагальнення. Тільки в цьому разі він може відбивати справді обов’язкові, універсальні зв’язки між явищами.

У політиці не існує жорсткої детермінації, однозначного визначення стану та характеру політичних подій. Не можна обминути високої міри залежності політичних процесів від характеру політичного суб’єкта, особливостей його історичного розвитку, соціальної активності, рівня культури. Оскільки активно діючих суб’єктів у сфері політичної реальності може бути багато, а вектор їхньої взаємодії не завжди дає очікувані результати, то тут «закон діє скоріше як тенденція, тобто як закон, абсолютне здійснення якого затримується, сповільнюється й послаблюється протидіючими обставинами» [10]. Закони суспільно-політичного життя виявляються через поведінку багатьох людей і часто характеризуються статистичними рисами. Саме тому передбачити поведінку як великих суспільних груп, так і окремої людини у сфері політики можна лише з певною мірою ймовірності.

Слід також мати на увазі, що знання законів політики не дає жодної «таємної влади» над людьми, але дає змогу виявити ті чинники, зв’язки, довготривалі тенденції, які виникають і діють як за межами політики (явища економічної, етнічної, соціальної, культурної та інших сфер життя), так і всередині її, часто визначаючи хід політичних процесів та подій.

Серед закономірностей, що відображають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну закономірність. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичної, державної влади детермінуються розвитком економічних процесів. Економічні інтереси стають соціальною причиною політичних дій. «… Політична влада, – писав К. Маркс, – є тільки породженням економічної влади...» [11].

Водночас політична влада, будучи похідною стосовно економічної, характеризується самостійністю, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спроби з допомогою адміністративного примусу «обминути» економічні закони неминуче приречені на невдачу.

Рівень можливого взаємовпливу політики та економіки різні політичні течії уявляють собі по-різному, і в реальній політиці навколо цієї проблеми постійно точиться боротьба. Усім відома ленінська формула «про першість політики щодо економіки», тобто про спро­можність політики впливати на найважливіші економічні інтереси. Ця позиція, проте, визначає тільки такий тип державного впливу на економічне життя суспільства, коли політичні можновладці з до­помогою планування, розподілу ресурсів, фінансового контролю,
добору кадрів та інших заходів ставлять економічну діяльність у жорсткі адміністративно-державні рамки розвитку.

На противагу такому підходу консервативна політична думка взагалі відкидає ідею про можливість і необхідність будь-якого втручання держави в економічне життя. Кредо неоконсерваторів в економіці – це заміна реформістської моделі економічного розвитку монетаристською моделлю, яка зорієнтована на звільнення приватного бізнесу від надмірного державного втручання, усебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.

З-поміж закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну закономірність. Нині ніхто не може заперечувати могутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Цей зв’язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її сьогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на землі; науково-технічні досягнення в передових країнах і посилення їхнього політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості поширення й засвоєння інформації тощо.