117654 (Громадянське суспільство в аспекті дискурсивно-етичних практик: український контекст), страница 2

Отже, не всякий дискурс і не всяка етичність забезпечує примноження соціального капіталу і відкритої громадської активності, без високого рівня яких неможливий ефективний суспільний та економічний розвиток.

Існує дивовижна історико-культурна тяглість у такому чи іншому типові відтворення мереж відносин і громадських взаємин (публічності). Властиво, пояснення знаходимо в природі дискурсивних практик. “Мережі громадської активності є відображенням минулих успіхів у співпраці, які можуть правити за визначену культурою модель майбутньої співпраці" [7, с.212].Р.

Патнем наводить ґрунтовні емпіричні й соціологічні докази того, що “соціальні особливості, які вочевидь зародилися в ранньосередньовічній Італії, виявилися на сьогодні вирішальними при поясненні, чому на межі XXI століття деякі спільноти є ефективнішими в управлінні колективним життям та підтримці ефективних інституцій” [7, с.149].

Громадянське суспільство як національний поступ

Громадянське суспільство складалося там, де воно усувало абсолютизм і деспотію монархічного типу влади і витворювало легальні форми гуманітарного дискурсу, орієнтованого на поширення духу свободи і автентичності особи.

Загалом розвиток громадянського суспільства в Європі супроводжувався: а) новим типом колективної ідентичності - національною свідомістю, поєднаною з громадянською свідомістю у контексті спільної, недеспотичної національної держави-республіки; б) вимогою кожного народу-нації на право власного представницького, демократичного врядування; в) вимогою до держави конституційно гарантувати свободу і права людини; г) новим типом господарсько-економічних відносин, базованих на конкуренції і вільному ринку; д) формуванням партійного ґатунку політичних відносин з вимогою розподілу гілок влади; ж) формуванням єдиної національної мови та переходом на неї у роботі органів освіти, адміністрування, науки, культури тощо.

Отже, історично громадянська дійсність розгортається таким чином, що, за словами Едварда Шилза, “нація є необхідною для громадянського суспільства. Вона є однією з його головних підпор… Національність є необхідним інгредієнтом, можливо, навіть передумовою (курсив мій - А. К) для громадянського суспільства" [10, с.221].

У нещодавно надрукованій роботі Юрґен Габермас робить подібний наголос: “…свого часу демократична держава і нація взаємно витворили одна одну” [3, с.64] і, схоже, дещо пом’якшує свої попередні твердження. “Економічні переваги європейського єднання можуть слугувати аргументом на користь подальшої розбудови ЄС лише в контексті культурної привабливості, що значно перевищує суто господарчі інтереси", - заявляє Ю. Габермас і риторично запитує: “Але чи зможуть наші малі й середні національні держави, орієнтуючись самі на себе, зберегти досить сили для опору прихованій асиміляції, пристосуванню до суспільної моделі, пропонованої пануючим нині світовим економічним устроєм? ” [3, с.63]

Доречно згадати, що гасло „Viva la Nation! ” („Хай живе нація! 2) було гаслом тих, хто творив Велику Французьку революцію; воно здобуло юридично-правове втілення у „Декларації прав людини і громадянина”.

З огляду на процесуальний характер соціальних трансформацій громадянське суспільство може розглядатися в аспекті громадянського, або національного поступу (розвитку) спільноти. Ключовими елементами поступу є: а) виражена тенденція до самоорганізації життя і, відповідно, до громадського самоврядування, б) нагромадження соціального капіталу; в) потреба громадської активності; г) супровідне формування належної дискурсивної практики; д) поглиблення приватної сфери; ж) формування вимог публічної відкритості спільних громадських рішень. Загальна інтенція громадянського поступу полягатиме у його дискурсивно-етичній спрямованості на здійснення свободи й автентичності особи, які є модусами самоздійснення людини.

Однак контекст соціальних трансформацій не є тотожним до громадянського поступу. Другою стороною є сфера необхідностей, пов’язаних зі щоденними турботами виживання, узалежнення та примусу. Соціальні структури, що складаються в напрямку реалізації такого іншого ґатунку інтенції, не матимуть безпосереднього пов’язання зі свободою, хоча можуть її об’єктивувати у перверсивних формах. Загалом можемо означити також дискурсивно-етичну інтенцію патерналізму й клієнталізму (або узалежнення й підлеглості).

Обидві дискурсивно-етичні інтенції (або практики) складаються в контексті спільної соціокультурної практики. Щодо української соціокультурної історії обидві дискурсивно-етичні практики виражають її внутрішньо набуті характеристики взаємин, стосунків і відносин.

Таким чином, здобутки громадянського поступу в Україні можемо простежувати за тими соціально-культурними формами ідентифікації людини і суспільства, в яких максимально проявляються: а) горизонтальні взаємини і стосунки; б) толерантність; в) взаємодовіра; г) солідарність; д) відкритість критики; ж) самоврядність. З іншого боку, громадянський поступ обертається ростом соціального капіталу з відповідними інтенціями в мові, мисленні, розумінні, діях - у дискурсі.

За тривалу українську історію можемо відзначити низку яскравих стадій і форм громадянського поступу, в якому людина здійснювала інтенцію свободи й автентичності у переважно "не дуже привітному" політичному середовищі. Відтак були також “благодатні" умови для дискурсивно-етичного варіанта “патерналізму і клієнталізму”, що складалися під впливом зовнішніх щодо українського громадянського поступу державно-політичних сил: Польщі, Росії та інших. Михайло Брайчевський, нагадуючи про колоніальний наступ царизму з часу Переяславської ради, підкреслює, що “козацька старшина, починаючи з Б. Хмельницького, відновила на Україні крупне землеволодіння, “послушенство" селян …" [2, c.493]. Протистояння соціальних інтенцій набуло найвиразніших форм у дискурсивному протиставленні в Україні чину Мазепи і великопідданства полковника Кочубея, спонуканого Московською державою разом з московською церквою. Останній - “феодал і гнобитель, був піднятий на щит і піднесений трохи не до рівня народного героя лише завдяки відомому доносу цареві Петру на свого спільника Мазепу. Його проголошено видатним патріотом і мучеником…” [2, c.499].

Якщо дискурс свободи й автентичності органічно поєднаний з громадянським поступом в Україні та відповідними соціально-культурними формами самоорганізації суспільства, то дискурс “патерналізму - клієнталізму” набував соціокультурного характеру “малоросійства". За визначенням Є. Маланюка, ним найбільше уражена інтелігенція, якій бракує інтелектуальної і моральної мужності “жити власним розумом”.

Україна: соціальний маргінес чи самоврядна національна спільнота?

З роками від проголошення незалежності в 1991 р. Україна дедалі гостріше переживає несподіваний і дратівливий парадокс: посилення формальної української держави з року в рік все більш стає загрозою для української національно-культурної ідентичності. Рівночасно за попередні роки утворився новий розлам між владою і народом, що характеризується посиленням недовіри до державних інституцій. Якщо б тенденцію не переламати, то виникала цілком реальна загроза делегітемації влади з боку суспільства. По суті, відбувалося те, що свого часу Є. Дюргайм характеризував як поглиблення суспільної аномії, що є наслідком соціокультурного розпаду суспільства, атомізації його індивідів та соціальних груп. Зі зрозумілих причин, в такій ситуації влада, намагаючись виправдати своє існування, вдавалася до нарощення авторитарних методів владарювання і зайняла агресивно-наступальну позицію щодо виявлення громадського спротиву. Проте, як засвідчили події, приховані евфемізмом "Помаранчевої революції", суспільство усе ж виявилося здоровим і не дозволило остаточно повернутися до авторитаризму.

З іншого боку, атомізоване суспільство й партикуляризована політична сфера, звичайно, зумовлювали і зумовлюють маргіналізацію життя населення відносно рівня сучасних напрямків світового розвитку. За таких умов, натомість суспільства як громадянської цілості, далі існує розмаїтість регіонів, підприємств, громад, клубів, спілок, товариств тощо, які складають випадково зібрану мозаїку спільнот, часто з агресивними артикуляціями передусім щодо відродження національно-державного статусу української мови. Це типово постколоніальний стан соціального буття, властивий для країн “третього світу". Хоча загалом громадянська інтенція населення набула нової якості за рахунок відкритого, свідомого і жорсткого відстоювання громадянських прав та свобод на Майдані Незалежності тієї великої частини українського населення, яке чулося ошуканим і приниженим владою. Варто глибше замислитися, чому відчуття ошуканства і незгоду зі зловживаннями виказала добре що більша, та не вся українська територіальна громада? З цього приводу пригадується твердження Е. Макінтайра, мовлене ним років п’ятнадцять тому з іншого приводу про те, що „відчуття образи на зловживання владою передбачає наявність почуття національної ідентичності”. Справді, йдеться про національно-демократичну революцію на Майдані Незалежності, здійснену потребами виборювання правдивих, а не декларативних конституційних прав народу, не про якусь таку „кольорово-помаранчеву” звитягу. Саме у цьому сенсі громадянське пробудження населення стало його ж національною волею до демократизації державної влади і створення відповідального перед народом уряду з пріоритетом національних інтересів. Дозволю собі наголосити, що основним символом боротьби й організації опору на Майдані був національний прапор, а лише тоді вже помаранчевий колір. Свідоме і несвідоме затінення і замовчування цього факту далеко не сприяє поширенню духу громадянського спротиву зловживанням владою на теренах всієї України. Навпаки, наявний у суспільній свідомості евфемізм, якого найцупкіше тримаються прибічники попередньої корумпованої влади, виконує підривне значення стосовно і громадянської свідомості, і національних інтересів. Властиво його стійке функціонування, з одного боку, обумовлене маргінальним станом суспільного життя, а з другого - утримує чинники маргіналізації і послаблює можливості громадської активності значної частини населення. Адже людина налаштована і здатна виборювати громадянські, а не якісь там „помаранчеві”, „червоні” чи навіть „малинові" права. Спільний процес виборювання громадянських прав супроводжується перетворенням населення на національно-політично організоване суспільство.

Маргіналізованому суспільству, з його домінуючим вертикальним типом відносин, відповідатиме квазісоціальний тип держави. Це квазідержава, що формується не автентичними, тобто національними, політичними силами і не на основі публічно відкритих процедур прийняття спільних рішень, а засобами “адміністративно-командного ресурсу". Зміст квазідержавних інституцій і маргіналізованої соціальності є аморфним, невизначеним вартісно, ідеологічно й культурно. Характерним є мітотворчий стиль розуміння й пояснення, основу якого складають процедури найменування, позначування, ярликування, самопроголошування бажаних явищ, понять, процесів та видавання їх за дійсні, правдиві. Невипадково у недалекому минулому спостерігалася послідовність у тому, щоб суб’єктом владних зусиль ставала не національно орієнтована культурно-політична еліта народу, який самоздійснює себе у свободі, - а комбінація елітарних (за рівнем надприбутків) олігархів, номенклатури та їх сателітів з напівкримінальною і кримінальною підбивкою.

Що стосується Росії, то слабкість там громадянського суспільства є загальновизнаною і пояснюється традиційно надмірним тиском держави на життєвий світ населення, яке формально перебувало у становищі підданих до березня 1917 р. “Замість співробітництва держави і суспільства наростала конфронтація між ними” [4, c.51].

Нищівного удару по можливостях громадянського розвитку було завдано комуністичним переворотом 1917 р. Згідно з марксистсько-ленінською доктриною, громадянське суспільство ототожнювалося з суспільством буржуазії та експлуатації і присуджувалося до знищення разом з приватною власністю. Однак формування комуністичної соціальності в СРСР пов’язане з грандіозним соціокультурним парадоксом. Річ у тім, що більшовики йшли до влади під гаслом “Вся влада радам”. В. Ленін розглядав “совєти" як головні революційні інститути і писав про те, що на їхній основі необхідно змінити старий державний апарат і запровадити новий, демократичний. Тобто більшовики по суті використали таку активність мас, що поза комуністичною політикою призводить до створення самоврядних форм життя.

Що стосується соціальних перетворень після краху Радянського Союзу, то вони далеко не стали автоматичним відродженням громадянського суспільства у Росії. На думку авторів названої вище монографії, за минулі роки (до 1998) у Росії відбулася Друга “велика кримінальна революція", і склалася вона не на основі нової утопії, а, так би мовити, органічно. Свідченням тому є криміналізація суспільства й економіки, небачена корупція влади, масове знедолення народу. В економічній сфері процеси так званих ринкових перетворень зумовлені домінуванням тіньової, незаконної приватизації державної власності, а також державної влади. За таких тенденцій системоутворюючим чинником держави і суспільного життя стають угруповання, що мають мафіозний (клієнтальний) характер і є не економічним, а соціально-політичним утворенням. “Це вже не мафія, а цілий пласт суспільства, що складається з 10-15% населення, достатньо криміналізованого, захищеного різними силовими структурами, із засобами масової інформації, уславленими акторами і власною ідеологією (реалізуй самого себе, заробляй скільки зможеш) [4, с.303]. Ситуація ускладнена масовим алкоголізмом суспільства, підривом фізичного здоров’я народу, війною у Чечні, де загалом вбито і поранено понад 200 000 осіб.

Виникає сакраментальне запитання до тих політичних сил в Україні, які перспективи українського народу на шляху до європейського громадянського простору об’єднують (чи возз’єднують?) з північним сусідом за формулою “У Європу разом з Росією". З якою Росією - вони не уточняють. Хоча про це можна здогадуватися з огляду на походження й стан тих, хто таку формулу нав’язує. Оскільки криміналізовані і корумповані Росія й Україна ніколи не будуть у європейському громадянському суспільстві, то виходить, що нас черговий раз ошукують. Поза реальною, практичною диференціацією криміналізованої соціальності і здорового нурта громадянського поступу шлях буде один і той самий - до нової форми політичного й духовного примусу, в якій для України буде збережений статус маргінального суспільства.

Українське суспільство упродовж віків, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігало єдність не завдяки владі, а переважно всупереч їй. Основою народно-етнічної солідарності була відносно стала тенденція громадянського поступу, поєднана з відповідною етичністю, традицією та соціально-культурним дискурсом. Тобто українська держава в історичному сенсі була і є конечним національним вивершенням саме українського громадянського поступу і супровідної дискурсивної етичності. Інша справа, що український соціокультурний дискурс не був з відомих причин належно закріплений у діяльності державних інституцій. Останні, фактично, залишалися набутими з інакшого спадку та з інакшого дискурсу, що не має нічого спільного з етичністю свободи й автентичності. Однак державність, заснована не на іманентному для громадянського поступу соціокультурному й дискурсивному процесі, звичайно, буде байдужою, коли не ворожою, до громадянської автентики. Відтак, спостерігаємо дедалі загрозливіший конфлікт між тенденцією державотворення в Україні та українською соціокультурною ідентичністю. Сучасна держава стала загрозою для власне української України, хоча саме формування культурної ідентичності останньої збігається з процесом її ж громадянського розвитку. Тому, доки державотворення в Україні не зустрінеться назавжди з вартостями її громадянського поступу, державні інституції носитимуть квазіхарактер, а суспільство залишатиметься під дією чинників маргіналізації. Врешті, подібне квазідержавне утворення буде поглинуте державою, яка не перебуває в антагонізмі з соціокультурним дискурсом. За такої соціально-політичної тенденції перспектива правдивого громадянського суспільства в Україні буде примарною.

Не зайве буде познайомитися з думками російських інтеліґентів, які є більш ніж симптоматичними з цього приводу. У монографії, що її видав Інститут генеральної прокуратури Російської Федерації, в розділі „Соціокультурні основи формування громадянського суспільства ” (автор - І.Ф. Кефелі) міститься такий висновок: „Вибір шляху розвитку Росії в геополітичному аспекті, і тут можна погодитися з І.Я. Фрояновим, полягає у відродженні „Російської імперії" як форми існування об’єднаних на єдиному просторі народів на чолі з руским народом у вигляді природного геополітичного ареалу, в рамках якого забезпечується його національна безпека” [5, c.159]. (Зауважимо, йдеться про безпеку руского народу, навіть не російського). А ось слова Фроянова, подані в тому ж розділі: „Я глибоко переконаний, що Росія не може існувати в будь-якій іншій формі, окрім імперії. Не буде Імперії - не буде Росії" [5, c.159]. Цікаво, що наведений висновок І. Кефелі поєднує з такими міркуваннями: „потрібно взяти до уваги, що право в Росії історично завжди орієнтувалося на захист держви (влади), а не на захист окремої особи... Людська особ, як правило, виявлялася безправною. Це - вікова спадщина російського суспільства" [5, c.143]. Має рацію інший дослідник проблеми - росіянин Євген Рашковський, коли пише: „Усе це - дуже важлива й болюча тема для російського суспільства, яке заполітизоване, заідеологізоване і яке, вочевидь недоусвідомлюючи значення і творчої ролі внутрішньої людської спів-спільності (con-sociality), й далі мислить і власне себе, і увесь Божий світ в абсолютизованих категоріях панування-і-підкорення" [8, c.444-445].