115946 (Естетичний світ педагога), страница 2

Невтішний висновок випливає з огляду на вищезазначене: педагогія поки що не виконує свого прямого обов'язку, вона не лише не йде, як це годиться, попереду суспільної свідомості, а й відстала в часі й просторі від демократичних процесів, які ще жевріють в Україні, плететься у хвості того прогресивного прориву національного духу, джерела якого – історична ретроспектива, національні початки сьогодення і європейські демократичні засади.

Прорости отим національним пагінцям на освітянській ниві, неораній століттями й заквітчаній бур'янами, важко. Як неможливо подолати прірву двома стрибками. Справді, якщо для європейських країн і для тієї ж російської людності національна свідомість громадян була сформована державними інституціями та стала незаперечним фактом кілька століть тому, то для української спільноти, підвладній Росії чи Польщі, національне питання не мало свого Hospitium (лат. – притулку), а спроба довести свою своєрідність у вже незалежній державі викликає шалений супротив. Іще й через те мета виховання існує радше на рівні гасла, ніж як реальний феномен. Очевидячки, спрацьовують не лише об'єктивні фактори (розвал існуючої інфраструктури чи державне фінансування шкіл з іноземною формою навчання), а й фактори суб'єктивні, пов'язані з усталеним баченням світу, а ще – з застарілістю методологічної бази, примітивністю інструментарію та відчуттям інституційної неповноцінності.

Отже, вихователю народу доводиться мати справу не лише з вирішенням проблем ХХI століття (перший стрибок через прірву), а перейматися й тими проблемами, нагадаю, національної самобутності, що не були вирішені у XVII, XVIII, XIX століттях (другий стрибок).

В Україні університети не стали по-справжньому національними, як і навчальні заклади нижчої ланки. Якщо в ХІХ-ХХ сторіччях університети були закладами формування національної свідомості, то сьогодні в Україні такий процес формування піднімають на такі висоти, до яких переважна більшість і викладачів, і студентів не готові. «Університет, – пише Михайло Мінаков у цікавій статті на означену тему, – є універсальним проявом інтересу розуму до пізнання заради самого себе. У цій позиції університет споріднений з поняттями розуму (свідомості) духу, які є так само джерелами культури в усіх її окремих формах”4.⁴ Можливо, років через п’ятдесят деякі університети в Україні й досягнуть такого рівня, при якому свідомість буде керуватися виключно розумом (хіба це можливо?), але сьогодні я погоджуюся з тими, хто вважає, що «університет є проявом культури, від початку є частиною самосвідомості етносу (нації), отже, відхід від національних завдань є проявом і, можливо, причиною кризи”5.⁵ Недосконалість підготовки педагогічних кадрів лягає важким тягарем на слабку державу з її інтернаціоналізмом, який і далі ускладнює, а то й унеможливлює наявність отого національного ферменту, без якого не буде ні економічного статку, ні демократичних засад, ні культурницького розвою. Отже, якщо базуватися на тих реаліях, які сьогодні визначають і коригують пріоритет і критерії виховання, то це дає підстави говорити про його неповноцінність.

У педагогіці вищезгаданий (і не відзначений) клубок питань переплітається і знаходить своє вирішення в проблемі виховання патріотизму. Повторюю, ця тема в Україні не мала стійких традицій, адже століттями не вдавалося зосередитися нехай навіть на елементарній просвіті своїх сучасників, на доведенні неоціненного значення рідної мови, культури загалом. Національне почуття розцінювалось як ворожий елемент, у поняття патріотизму вкладалася любов до народів СРСР, і та любов виходила з класового підходу й базувалась на компартійній орієнтації. І сьогодні спрацьовує усталена вже антиконституційна самореалізація, дистанціювання від рідної культури. Усе тому, що в країні відсутня власна ідеологія, школа деідеологізована, що, звичайно ж, суттєво позначається на вихованні патріотичних почуттів. Ситуація поглиблюється засобами масової інформації, що роз'єднують суспільство ще й тим, що зводять свою діяльність до профанаційної експлуатації патріотичних гасел – названу пристрасть важко зімітувати людині байдужій до долі народу й держави.

Патріотизм називають останнім притулком ідіота, або ж ліберальним лайном, як висловився сучасний український письменник Сергій Жадан: «Все це ліберальне лайно, яким тебе запихають, говорячи про твої національні інтереси, застарілі, у принципі, ідеї державності, котра нібито виправдовує існування таких паразитичних інституцій, як служба безпеки чи всілякі там лажові податкові, настільки неактуальні, що про це навіть говорити незручно; держава – тітка з жеку, котра з дня на день заповнює нікому не потрібні реєстраційні бланки, громадячись своїми целюлітними сідницями на твоїх правах і свободах, і без того хирлявих і нерозвинених. Держава пасе кожен твій крок і має відповідну статтю кримінального кодексу щодо найменшого твого руху, держава ненавидить тебе просто так – за сам факт твого в ній проживання, для неї, цієї держави, втім, як і для будь-якої іншої, було б набагато зручніше, якби ти з неї звалив, неважливо куди та з якою метою, головне – подалі й назавжди. Держава, обліпивши своє обважніле черево зовнішньою сумнівною пропагандою західного способу життя та новими буржуйськими примочками, ласо підгрібає під себе всіх, хто трапляється на її шляху, – перш за все, звісно, патріотів»6.⁶

І все ж, патріотизм, цей наріжний камінь виховання громадянина, пробиває, незважаючи ні на які труднощі, собі дорогу. Його несуть ті вчителі-педагоги, які розуміють свою відповідальну місію у цей переднівок.

Патріотизм формується як історично зумовлений, а відтак – і осмислений рух змісту й форми національного життя. Він зорієнтований на географічно визначені, сьогоденням обумовлені ідеї та ідеали народу.

1¹ Тоффлер Э. Метаморфозы власти. М., 2001

2² Ясперс К. Ідея Університету //Ідея Університету /Упорядник М.Зубрицька – Львів, 2002. – С.113.

3³ Кант И. Соч., Т.5, М., 1966, С.237.

4⁴ Мінаков Михайло. Криза ідентичності Університету //Філософська думка, 2004, №4, – С.63-64.

5⁵ Там само, С.63.

6⁶ Жадан Сергій. Патріотизм як спосіб симуляції. Газ. Україна Молода, 5 серпня 2004 р. – С.12.